Його шлях у війську розпочався в 24 роки після подій на Майдані. «У розпал Революції Гідності з моєї зарплати хотіли вирахувати 300 грн на портрет Януковича», – згадує Павло Куриленко. Це стало тригером і черговим сигналом: треба ставати на захист України. Далі були бої за Слов’янськ та відбиття наступу найманців Гіркіна, Донецький аеропорт і численні сутички на східному та південному напрямках. Він пройшов шлях від командира взводу до командира 210 окремого штурмового полку. У новому випуску програми «Комадири нашої перемоги» ми говорили про бойовий шлях, поширені помилки командирів, героїчні вчинки наших захисників, а також про те, «какая разніца», якою мовою говорити у війську, діяльність ТЦК та російські ІПСО.

- Ви добровільно стали на захист країни в 2014 році. Що спонукало вас до цього рішення?

- 2013 року події на Майдані розвивалися так швидко і показували прямі й навіть приховані проблеми країни, що суспільство (і я зокрема) почало чітко усвідомлювати, в якому поганому напрямку нас рухають, не ми йдемо, а саме нас рухають. І тільки-но, на жаль, завдяки революції, правильним думкам, які несла та революція, наш шлях почав вимальовуватися в правильний бік, як почалися «двіжухи» у Криму, анексія Криму. І це для мене був тоді ще не до кінця зрозумілий, але вже явно не зворотний момент, коли «зелені чоловічки» бігають, усі знають, хто це, за чиїм наказом, але довкола всі ламають комедію. Я зрозумів, що потрібні рішучі дії, почав шукати однодумців. Як виявилося, у нашій країні – багато рішучих людей, готових робити кардинальні речі заради блага країни.

12 квітня 2014 року Гіркін зі своєю «братією» узяли Слов’янськ – це був прямий терористичний акт проти нашої країни. Цей момент для мене став переломним, я зрозумів, що потрібно брати в руки зброю. Почав шукати підрозділи, які формувалися. Це вже потім дали їм визначення: «добровольчі підрозділи», «добровольчі загони», а тоді це була просто можливість знайти однодумців і з ними офіційно стати до лав Збройних сил і захищати Батьківщину. Я жартував протягом цього етапу життя, саме перші кроки в напрямі добровільного долучення до Збройних сил називаючи «пішов воювати за 300 гривень».

- Чому за 300?

- Тому що я до армії працював у податковій інспекції Деснянського району, в аудиті. Зарплата податківця на той час була мізерна. Брали молодих спеціалістів, які бажали робити щось хороше, але система ламала молодь. Ламала не щодо корупції, а у ставленні до працівника. І от коли вже йде Майдан, стоять барикади, БТРами намагаються прорвати їх, усередині державного апарату сюреалізм не завершується: надходить розпорядження від старшого начальника податкової України, що кожен податківець має тримати в себе на столі портрет президента Януковича й у всіх із зарплати треба вирахувати 300 гривень на цей портрет. Я сказав, що таким займатися не буду. І вважаю, що через такі моменти, ті яскраві 300 гривень за портрет Януковича під час Майдану на столі в мене, я і пішов воювати.

- Скільки років вам було тоді?

- 24. Зараз мені 34, і я дивлюся на себе тодішнього й думаю, який був молодий і скільки ще всього не знав.

- У вашому досвіді – і захист Донецького аеропорту, вам тоді вже було 26?

- Ні, мені 25 років виповнилося, як ми вийшли з Донецького аеропорту, у 24 роки я там був.

- І ви тоді вже командували, попри те, що бойового досвіду не мали, були лише після військової кафедри. Як вам вдалося взяти на себе відповідальність і працювати для злагодження підрозділу?

- Чи складно командувати людьми? Ні, якщо їх розумієш. Я з багатьма підрозділами спілкуюся відверто, мені здається, що найбільша помилка в підрозділах Збройних сил України – те, що іноді командири взводів відриваються від своїх взводів. Ми з перших днів запровадили в себе, що я такий же боєць, як і всі інші, різниця тільки в тому, що я є менеджером із взаємодії взводу зі старшим начальником, і тому до мене надходить вся інформація, і за мною – крайнє рішення. На базі цього і будуються умови керівництва.

- Тепер ви так само чи вже по-іншому організовуєте роботу в підрозділі?

- Колись ми використовували знання військовослужбовців за напрямами. А тепер я навчився «створювати тих, хто вміє створювати». Поясню це: коли хочу якийсь напрям розвинути в себе в полку, то не беру це в ручний режим, тому що він поламається, і в один момент я буду завантажений трошки іншою роботою, відпущу – і він розсиплеться. Бо контролю немає, а за кожним механізмом потрібні контроль і розвиток.

Я шукаю тих людей, які потенційно могли б створювати, що бачать предмет не таким, яким він є, а яким би вони хотіли його бачити. Саме це – алгоритмія розвитку. Я бачу якийсь процес, скажімо, що в мене недостатній реабілітаційний процес із військовослужбовцями. Військовослужбовці йдуть на лікування, реабілітацію після контузій, поранень, стресів. Реабілітаційні центри мають свої алгоритми роботи. Цей алгоритм роботи охоплює або 14, або 21 день терапії. Через 21 день військовослужбовець повертається в підрозділ і йде до себе в роту, в окремий взвод, долучається до військовослужбовців, з якими далі виконує бойові завдання. Я не впевнений, що це в моєму підрозділі ефективно, тому що ми – штурмовики, і стрес у моїх військовослужбовців дуже великий. А тут не тільки елемент утримання позицій присутній, а й елемент вийти зі своїх позицій, зайти на чужі, знищити противника, закріпитися там, передати ці позиції. А якщо тебе не міняють, то переламати себе, прийняти оборонні рубежі та утримувати, поки тебе не поміняють, щоб вийти, відновитися й далі штурмувати.

Психологічний момент надзвичайно тяжкий, і я хочу в себе створити буферну зону для реабілітації цих військовослужбовців. Тобто коли з реабілітаційного центру мій воїн повертається, щоб психолог, медик, фізіотерапевт із ними провели бесіди, тестування, зрозуміли, в яких напрямах він ще не до кінця відновився, і забезпечити це на своїй базі. Забезпечити, щоб ми були впевнені в тому, що він захоче повертатися в свій підрозділ і виконувати свою роботу. І для того всього я призначаю старшого, який має мені презентувати план розвитку проєкту.

- Які бої під час великої війни запам’яталися вам найбільше?

- Їх так багато – цих боїв. Розкажу про героїчні дії моїх воїнів. Літо 2023 року почалося з контрнаступу. У мене на той час на бойових була зведена рота. У першу ж ніч контрнаступу два взводи поїхали готувати хлопців, доповнювати ті підрозділи. І завдяки всім трьом ротам ми змогли пройти углиб на 9,5 км за 4 дні.

У нас був такий момент героїчний: воїн із напарником залітають на позицію противника, а противник злякався – і починає тікати. Цей воїн біжить за ним і намагається застрелити. Пробігають ще одну позицію противника – і тільки на третій позиції противника він таки зупиняється. Когось, до речі, догнав, застрелив, а зупиняється – і не може зрозуміти, де він. Дивиться по посадці, виходить, каже: підтягуйтеся, позицію взято. Вони йому: вернися, за нами не встигають закріпити. І вийшло, що він сам узяв дві позиції, не очікуючи того, просто доганяючи. А противник біг через свої позиції і на інстинкті паніки витягував тих із собою, і вони всі втекли.

- Найтяжчі напрямки були ваші?

- Не було ніколи напрямку, на який би зайшов – і в тебе є місяць спокійно розійтися по позиціях. Ні. Заходиш – відразу відштурмовуйте, займайте, намагайтеся зупинити противника. Напрямки погані були. Але таких напрямків поганих, на жаль, сьогодні, як і рік тому, як і два роки тому, – багато.

- Що для вас означають ваші побратими? На що ви готові піти заради своїх людей?

- Я готовий піти заради своїх людей на все.

- Були такі випадки?

- Так. Був випадок, коли підрозділ боявся зайти на позицію. Я знав, що вона «накопана», але погана (ідеальної позиції нема, її завжди потрібно розвивати, удосконалювати, закладати). Воїни залетіли на позицію, побачили, що позиція погана, і змістилися туди, де трішки ліпші окопи. Я розумію, що зараз орки зайдуть і почнуть розвивати цю позицію. А мені відбивати ще два метри землі, які можна не відбивати, а просто тримати. Я заїхав з водієм у посадку, залишив його, щось злий був такий, як дракон. Накинув бронежилет, узяв автомат, каску не взяв. Прийшов на позицію задоволений, кажу: пішли. – Та ні, командире, там капець… Ну, побажав їм міцного здоров’я, забрав одного бійця по ствольний гранатомет. Усе, йду вбивати орків. Думаю, гранат не взяв до ствольного гранатомета, а взяв поствольний. Йду, метрів 100 залишається до орків, а вони вже заходять на наші позиції. Я зайняв стійку, починаю вести вогонь. Чую – хтось ззаду йде, – змістився, думаю, якщо орки обходять групою, почнуть тут валитися. Дивлюся –здається, свої силуети. Підтягнулися вісім чоловік, і ми вже з ними ротний опорний пункт відбили, зайняли, укріпилися.

- Нещодавно ваш підрозділ розширився до полку. Як ви цю систему вибудовували, щоб полк працював ефективно? Частково ви вже розказали про свій підхід до менеджменту. Можете щось додати?

- Найтяжче завжди для командира – усвідомити масштаб. Була людина, яка нам допомагала, допомогла мені познайомитися з крутими спеціалістами в цьому напрямі. Найголовніше – це «застосувати» правильно людей. Показати їм, що вони можуть кайфувати від служби, кожного дня прокидатися і хотіти зробити ще щось, що їх ніхто не обмежує в фантазії, якщо це на благо підрозділу й України.

- Це ж буквально з початку цього року ви розширилися. Які результати цих змін?

- У мене переформатувалася розвідка. Я п’ять років свого життя присвятив службі в підрозділах особливого призначення і про розвідку трохи знаю. І в полку є де розгулятися у створенні таких крутих підрозділів, як радіоелектронна розвідка, дальня розвідка, технічна розвідка. І в мене тепер ці проєкти реалізовані. Уже хлопці навчені. У нас створення екіпажів дронів прямо на голову підняли тепер. Збирати цих людей, виявляти серед них лідера, давати їм можливість розвиватися – і вони тоді будуть приносити результат на фронті.

- Ви сказали, що трішки знаєте про розвідку, трішки про артилерію. Що ми ще упустили про вас?

- Я впевнений, що той, хто вже 10 років у строю, вміє працювати з усього. Розуміння в напрямах він точно має, в усіх. Просто є напрями, в яких він крутий, а є ті, з яких йому ще потрібно радитися, тому що технології, розвиток. Стільки напрямів усіляких повбивала ця війна! Артрозвідка. Знаєте, що таке артрозвідка? Раніше як: є в тебе мінометна батарея, там три міномети, і от вони стріляють по противнику. І для того щоб бачити чіткість влучання, ти свого воїна (класно, якщо десь є багатоповерхівки, місто) на багатоповерхівку посадив, він звідти в бінокль дивиться і каже: лівіше, правіше. А здебільшого ти йому на дереві робиш «гніздо». Він сидить на тому дереві, як коршун, і звідти каже: ну, ніби туди. І це в людини робота була. Там складався екіпаж артрозвідки з двох-трьох людей, які позмінно сидять на максимальній точці і звідти намагаються видивитися, куди ж летить наш міномет. А у відповідь летить все. І ти сидиш у «гнізді» й дивишся,  як під тобою розриваються міномети, як «Гради» лягають. І злізти не вийде, бо впадеш. Такого напряму вже нема, дрони замінили. Нема напряму піхотної розвідки. Піхота важлива тепер, і дрони важливі, решта – це все вогнева підтримка. Вогнева підтримка, усе, крім піхоти, – за спиною. Розвідка на сьогодні можлива тільки технічна й радіоелектронна. Технічна може бути завдяки дронам, специфічним напрямам, радіоелектронній розвідці.

- Що можете сказати про розвиток технологій і БПЛА?

- До мене приходять «БПЛАшники» і кажуть: командире, є проєкт, завтра кулемет на машині буде виїжджати  валити всіх орків, а збоку будуть ще дві машини стояти, завантажені мінами. Якщо противник намагатиметься залетіти на «бехах», ми його підірвемо на ходу по землі. – Я такий стою, думаю: це ж ми один раз застосуємо – і в орків завтра буде те саме. На фронті для піхотинця часу попрацювати – дві години: одна година ввечері та одна – зранку. Це називається «сіряк». Тільки по «сіряку» ти можеш попрацювати, тому що вдень над тобою висять дрони і вночі над тобою висять дрони. І тільки коли Mavic 3 міняє на Mavic 3D, що у нас, що у противника, відбувається ця сіра зона, коли їдеш за кермом, сліпить. От у цю сіру зону наші хлопці можуть щось зробити, і противник теж може щось ефективно зробити: швидке переміщення, швидкі штурмові дії, окопатися. Решту часу – ні, тоді сидиш і чекаєш, не виглядаєш.

- Як у вас відбувається рекрутинг?

- У нас є бойові й небойові посади. Мені здається, що вже всі, що хотіли, пішли. Тепер залишилися люди, яких трішки треба підштовхувати. Відбір відбувається так: а ким би я хотів бути в армії, що міг би такого крутого зробити і в чому міг би горіти. Ми потребуємо людей, в яких горять очі. І це дуже важливо. Тому що дай мені завтра тисячу людей – мені потрібно буде поговорити з кожним, зрозуміти, де він і чим горить, що хоче, як взагалі сюди потрапив...

- Ви сказали, що всі, що хотіли піти, пішли, залишилися ті, кого треба підштовхувати. Що означає підштовувати?

- Є статистика, от коли відділення уперше приймає бій (відділення – це здебільшого 10 чоловік), то воюють два, тобто 20 відсотків, а 80 відсотків бояться. Із 80 відсотків когось трусить, хтось намагається подати патрони, хтось сів і затулив вуха. І першими в бій ідуть, коли на тебе нападає інша країна, теж не більше ніж 20 відсотків. Згадайте кадровий голод в 2022 чи 2023 році, це ж якраз заходили ці 20 відсотків, кого ми називаємо патріотамии, ті, що готові брати на себе відповідальність за свої вчинки. А тепер розганяють цю історію з бусифікацією, – це маячня, бо що таке бусифікація – зі 100 тисяч чоловік, які сьогодні за день мобілізували, показали одного, який «видєливався». А в мене дуже багато воїнів після поранень пішли в ТЦК.

- Ви працювали у ТЦК на початку повномасштабного вторгнення, розкажіть, як це було.

- От воїн стоїть, що зазнав чотири, п’ять поранень, який уже фізично не може виконувати завдання. Говорить, вручає повістку – а ти починаєш «видєливаться»: які норми чи яке законодавство... То хай Путіну листа-скаргу напише: прошу наступного року на нас не наступати, тому що в нас законодавство буде трошки змінюватися, щоб більш демократично було. 95 відсотків людей тупо чекають повістку. Ну як чекають?  Чекають, що вона їм не прийде. Але коли приходить, кажуть: ну що ж, треба йти воювати, настав мій час брати в руки зброю. Слухайте, до таких потрібно достукуватися, тут якраз роботу рекрутингових центрів треба припрацьовувати і ТЦК.

От випадок: хлопець не хоче йти, його затягують у мікроавтобус – і протягом трьох годин це в будь-яких телеграм-каналах, новинних стрічках вже пройшло. Тобто ми одну подійку помножили на тисячу, розкрутили, додали туди коментарів, спаплюжили людей, не розібравшись у ситуації. От стоїть воїн, до нього підходять і кажуть: вам повістка, просимо відповідно до чинного законодавства поїхати поновлювати дані. Зрозуміло, що йому в подальшому видадуть мобілізаційне розпорядження, точно, бо в країні – мобілізація, у країні – війна. І він каже: ні, я не піду. І починає тікати. А де передбачено законом, що громадянин має право на втікання?

- Російські ІПСО маніпулюють на методах ТЦК. І от з вашого досвіду – чи відповідає це дійсності?

- Та не відповідає дійсності. У ТЦК я зайшов одразу на посаду начальника відділу обліку солдатів та сержантів запасу. Там класні спеціалісти працюють, реально, і облік класний, і саме до нас приїжджав Федоров обкатувати, дивитися, як нам краще вдосконалити «Оберіг» – систему обліку військовослужбовців, яка на сьогодні запроваджена (проговорювали її вдосконалення в Печерському ТЦК за моєї участі). «Резерв+» у нас є, «Армія+» – похідні від «Оберега» і від взаємодії з Федоровим. Тому я про це взагалі нічого поганого сказати не можу.

Чи є нюанси з корупційними складниками у деяких ТЦК? Звичайно, є. Хтось може намагатися когось підкупити, і знайдуться люди, які готові підкупитися. Ну, це ж проблема не структури, а світогляду, це більш правове суспільство потрібно для розв’язання цієї проблеми. Тут закладати потрібно новим поколінням, що це – погано... Проблема ТЦК – у тому, що ми дозволили ІПСО сказати, що вони погані. А те, що їх функціональний обов’язок – нагадувати всіма методами, що коли в країні війна, то ми зобов’язані її захищати, що ми колись присягу давали, що в нас у Конституції записано: захищати незалежність України, – це не їхня проблема. Це проблема тих людей, які забувають про це, не хочуть це розуміти.

- Російська пропаганда використовує наратив, що більшість військових ЗСУ спілкуються російською, і це, звісно, підхоплюють цивільні, які не хочуть вивчити українську мову. Що можете сказати із цього приводу?

- Російські ІПСО дуже круто працюють, я би, звичайно, всіх їх розстріляв... Вони закинули погані фрази, як-от: «какая разница, на каком языке я защищаю Украину?». Дуже велика, от прямо капець яка велика різниця, якою мовою ти захищаєш Україну. Тому що в отих усіх, хто говорить на «русском языке», мови російської у школі не було. В українській армії ти зобов’язаний спілкуватися українською мовою – це той елемент, який нагадує тобі, що саме намагаються вбити росіяни. Росіяни намагаються вбити в нас скультуру, українську сутність. Їм потрібна васальна країна, яка русифікована й виконує виключно функціонал, який надає Російська Федерація...

- Ви завжди були українськомовним?

- Так.

- Звідки ви родом?

- Із Чернігівської області.

- А коли до вас приходять російськомовні військові?

- Я кажу: будемо вивчати українську мову.

- Тобто ви сприяєте цьому?

- Я прямо сприяю цьому. Кажу: вчи українську мову. Приклад: начальник стройової в мене був російськомовний, Тарас, десь 43 роки. Я кажу: Тарасе, будемо вчитися. Він собі дав настанову – скрізь говорити українською. Виявляється, знає не гірше, і йому потрібно було, щоб повністю перейти, пів року, – щоб геть легко на неї перейти. Так само в мене головний сержант – він усе життя російськомовний, але ми поспілкувалися, ну, ти розумієш... Це приклад для всіх. І Міша класно переключився на українську мову, вдячний йому за це. Коли такі люди так роблять, це підтягує. Я готовий сприяти. Потрібно прийняти, що в Україні треба говорити українською мовою, як у Чехії – чеською, у Польщі – польською, у Росії – російською.

- Ще хочу запитати вас загально про ситуацію на фронті: як ви оцінюєте її?

- Загальна ситуація на фронті ніяк не помінялася. На мого воїна дуже тепер сильно тиснуть обіцянками, перемир’ям і миром. Це так: ну, сиджу в окопі, збираюсь завтра йти на бойове або забирати підрозділи на бойові – новина: «Завтра відбудуться ключові перемовини щодо укладання перемир’я на 30 діб». А на бойове я виходжу сьогодні вночі й собі думаю: може, і не треба було б туди йти. Загальна інформація – інформаційний тиск, неймовірний. І моє єдине ставлення до цього всього – домовляйтесь і спілкуйтесь із суспільством, повідомляйте про свої кроки, але правильно. Коли ви говорите, що завтра відбудуться перемовини, які і в подальшому стануть наступними кроками для перемир’я задля закінчення війни, то додавайте вкінці, що це – не крайній процес, а довгий шлях, неймовірно тяжкий, будуть загострення, фронту це тепер не стосується. Щоб боєць розумів, що як вчора він воював із ворогом, так і сьогодні воює з ворогом. І йому потрібно як вчора, так і сьогодні брати зброю і знищувати кожен чобіт, який наступає на його землю.

- Що для вас означає перемога?

- У мене є цілісна незалежна країна: 24 області та Автономна Республіка Крим. Я воюю за її цілісність, мені не потрібно ні Курщини, ні Білгородщини. Мені потрібна моя вільна, незалежна Україна в її кордонах. Мені потрібна сутність українства в кожному громадянинові. Мені потрібна країна, що, як і я в себе в підрозділі, розвиває потенціал людей, розуміє, що особовий склад не кількісно вимірюється, а якісно, – це і є наше багатство.

Коли говорять, що наше багатство – люди, це звучить пафосно, але ніхто не розкручує, у чому полягає. Та тому що це – потенціал, ті люди, які можуть сьогодні не тікток подивитися, а створити енергоефективну програму для цілого міста, що зекономить 70 відсотків бюджету кожному громадянину, потім запатентувати її і подати на весь світ, а якщо ще зробити державним, від цього твоя країна отримуватиме додаткові надходження коштів, а ти знову вкладатимеш у своїх дітей – і вони будуть неодмінно розумніші, ніж ми. Оце наш скарб – люди, які дозволяють собі досі вигадувати.

- Війна для вас – це...?

- Елемент досягнення бажаного.

- Що вас мотивує прокидатися щоранку?

- Ті круті ідеї, які я заклав учора ввечері.

- Який ваш найбільший страх?

- Що хтось мені колись скаже, що все даремно.

- Що для вас означає свобода?

- Свобода – найвища цінність. Це те, заради чого я хочу, щоб моя дитина жила в Україні.

- Який момент у житті вважаєте найщасливішим?

- Моє дитятко... Я обожнюю свого сина, дружину, сім’ю і радію всіма моментами, коли можу бути з ними.

- Хто для вас герой?

- У мене так багато героїв – неймовірна кількість.

- Яка ваша найбільша нагорода у житті?

- Найбільша нагорода – це саме життя і класно його прожити. Я точно стану тим дідом, якому не соромно буде перед онуками. Нагорода для мене – доведення до кінця тієї справи, яку я почав.

- Що найперше зробите після перемоги?

- Я вишикую весь підрозділ і подякую їм за цю перемогу.

- Сподіваюся, цей момент настане якомога швидше. Дякую.

Діана Славінська

Фото: Кирило Чуботін

Повну відеоверсію інтерв'ю дивіться на Укрінформ TV