Українське небо для російського агресора стало особливо небезпечним. Завдяки кому і чому це відбулося, в інтерв’ю Укрінформу розповідає командир зенітної ракетної батареї «Бук-М1» (2022) підполковник Ярослав Мельник.

Підпорядкований йому підрозділ від початку повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання в Херсонській і Запорізькій областях, особливо відзначився в боях за Харківщину.

Завдяки успішним і результативним діям українських захисників неба, росіяни відмовилися від польотів та бомбардувань мирних помешкань Харківщини та позицій Сил оборони на цій ділянці фронту. Усього ж за пів року війни зенітна ракетна батарея під командуванням Ярослава Мельника знищила 28 повітряних цілей ворога, а саме, 11 бойових літаків різних типів, два гелікоптери, дві крилаті ракети та 13 БпЛА.

– Ярославе Ігорьовичу, яку техніку Вам доводилося опановувати під час навчання в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба?

– А саме ту, на якій згодом і довелося воювати, тобто зенітний ракетний комплекс «Бук-М1».

– Відомо, що ЗРК під нинішнім шифром «Бук-М1» було взято на озброєння у військових частинах Протиповітряної оборони колишнього СРСР ще сорок років тому. Росіяни вже кілька разів модернізували цей комплекс, тоді як Україна послуговується «Буком» застарілого зразка. Наскільки, на Ваш погляд, наш український «Бук-М1» поступається російському ЗРК «Бук-М1-2»?

– Скажу так, що їхній ЗРК справді пройшов модернізацію, однак, про принципові відмінності тут не варто взагалі говорити. Так, вони модернізовані і допрацьовані, але загалом суттєвих конструктивних змін не зазнали. Можна сказати, що вони ідентичні, схожі за своїм призначенням і функціональними можливостями. Щоправда, ці комплекси можуть відрізнятися органами управління, робочими місцями, але принцип роботи, проходження імпульсу сигналу залишилися незмінними.

– Ви є учасником Антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил. Так?

– Так. Я потрапив до АТО на початку 2016 року. Це було всього за місяць після випуску з Харківського національного університету Повітряних сил.

– Вашими основними цілями в районах проведення АТО–ООС, як розуміємо, були російські безпілотники?

– Так і було. На початку АТО на нас поклали завдання з прикриття першої лінії оборони. Ми мали не допустити прольоту ворожих БпЛА, що здійснювали розвідку об’єктів на лінії зіткнення та в нашому тилу.

– Поєдинок пепеошника з повітряною ціллю − це своєрідна дуель. Чи існує для екіпажу установки різниця, яку ціль знищувати, якій цілі протистояти насамперед?

– Звичайно, одна справа, коли в зоні ураження з’являється безпілотник, а вже інша – літак.

– Це через те, що повітряна ціль може нанести удар безпосередньо по вашій установці?

– Саме так.

– Які ракети застосовували росіяни, щоб знищити вашу установку?

– Протирадіолокаційні ракети.

– Це були ракети на кшталт американських високошвидкісних протирадіолокаційних ракет, які діють за принципом «запустив і забув»?

– Так, це були ракети, що діяли саме за таким принципом.

Ми встигали вчасно залишити свою позицію і уникнути втрат

– А чи потерпали ви від артилерійських обстрілів?

- Доводилося, та, на щастя, ми встигали вчасно залишити свою позицію і уникнути втрат.

– Скільки все ж на сьогодні знешкоджених повітряних цілей на рахунку вашого екіпажу? У пресі зустрічалася цифра 28! Це відповідає дійсності?

– Реальних – тридцять. А підтверджених, справді, двадцять вісім. Додам, станом на сьогодні.

– Що це були за цілі?

– Літаки, а саме, штурмовики, бомбардувальники та винищувачі. Окрім цього, крилаті ракети, БпЛА, а також гвинтокрили.

– Яка ціль була найскладніша особисто для Вас?

– Однозначно – літак. Адже надзвичайно важко вирахувати його місцезнаходження, не знаючи його швидкості, а також висоти, на якій він летить, а головне, напрямку руху. Повірте, 100 кілометрів, які ми маємо в запасі, щоб устигнути навести на ціль і здійснити запуск ракети, − це дуже замало! Навіть «тихохід» – фронтовий бомбардувальник Су-24 має швидкість біля землі 1400 кілометрів на годину. Ось і порахуйте, наскільки він швидко подолає ту саму сотню кілометрів із моменту, як ми його побачимо на індикаторі кругового огляду! А ще не варто забувати, що літак – небезпечний противник, оскільки націлений за будь-що тебе також знищити.

– Як це відбувається на практиці?

– Ти виходиш в ефір, вмикаєш випромінювання і шукаєш повітряні цілі. Так само діють і льотчики, які мають свої радіолокатори, за допомогою яких намагаються дізнатися наші координати. І після виявлення нашого місцезнаходження вони, звичайно, завдають ударів протирадіолокаційними ракетами. Ось так все це і відбувається в режимі реального протистояння літака і зенітного ракетного комплексу.

– Рік 2022-й виявився надзвичайно важким для наших Сил оборони. Ви в той період постійно пересувалися вздовж лінії фронту, намагаючись прикрити наші війська від ворожої авіації та ударів ракет.

– Так, особливо важко нам довелося під Ізюмом і Балаклеєю. Там були жорстокі бої. Наша піхота стримувала наступ агресора, а ми зі свого боку прикривали наші війська від нальотів авіації противника.

На Харківщині росіяни досить часто застосовували свою штурмову і бомбардувальну авіацію. Тому нам буквально «з коліс» доводилося міняти тактику. Адже це не гвинтокрили, які і тихохідніші, і, вибачте, передбачувані у своїх діях. Літаки ворога примушували діяти нас більш винахідливо. Тому ми досить часто міняли свої позиції, постійно вимикалися, вмикалися, намагаючись збити їх із пантелику. Згодом це принесло свій результат.

Наше таке «маневрування» дало змогу «приземляти» літаки ворога. Вони дедалі менше стали використовувати свою штурмову та винищувальну авіацію. Згодом противник також змінив тактику. Почав діяти групами. Коли одна група літаків відволікала нас, пезееркашників, інша в цей час виконувала свої завдання. Часто було не зрозуміло, кого знищувати в першу чергу…

– Відомо, що ви потрапляли під удар противника. Розкажіть про це детальніше? І чи були у вас передчуття небезпеки перед ворожим прильотом?

– Передчуття не було. Одного разу нам дали команду: «Бути готовими!». Очікували групу штурмової авіації росіян. І справді, за кілька хвилин з’явилися ворожі літаки. Того вечора я збив одного з них, однак, він не впав одразу. Літак змінив свій курс і взяв напрямок углиб окупованої території. Це був штурмовик Су-25. Щоправда, згодом надійшла інформація, що він упав не долетівши до свого аеродрому.

Ми швидко змінили позицію. І дуже вчасно! Одразу ж після нашої передислокації росіяни накрили своїми РСЗВ поле та лісосмугу, де всього кілька хвилин тому стояв мій «Бук».

Командир дивізіону попередив: «Тебе намагаються виманити!» Отже, минає деякий час і мені надходить команда: «Різко вмикайся!» А далі вже власне інформація: «У вашій зоні перебуває шість цілей! Будьте напоготові!» А виявилося, шість ворожих бортів залетіли до зони ураження моїми ракетами…

Того дня стався приліт по нас. Підбиту бойову техніку та, головне, екіпаж вдалося врятувати. Російська ракета потрапила в артчастину машини. Саме туди, де розташовані вартісні блоки та апаратура, що відповідає за підсвітлення цілей, огляд, а також за пуск ракет, тобто – в найголовнішу частину нашого ЗРК.

– Можна сказати, що Ви народилися в сорочці.

– Не знаю, в сорочці чи ні, але у здоровому глузді. Це точно. Може, когось там і оглушило, та головне, що всі залишилися живими.

– Повернімося до ваших 28 підтверджених цілей. Серед них були і розвідувальні безпілотники «Орлани»?

– Не тільки, а ще й ударно-розвідувальні безпілотні літальні апарати «Форпост».

– Що ви відчували в той момент, коли вдавалося приземлити ворожу ціль? Вас переповнювали ейфорійні почуття?

– Ну, по-перше, я відчував, що приніс державі користь. Якщо мені вдавалося уразити безпілотник, значить, я не дав йому змоги передати розвідувальні дані противнику. Якщо вдалося збити літак, значить, він не виконав свого завдання і не завдав удару по наших бійцях. Якщо ж збито крилату ракету, то значить, вона не долетіла до своєї цілі й не знищила певних військових об’єктів чи об’єктів цивільної інфраструктури. В усіх цих випадках головним є збереження життя.

– Можливо, дещо дилетантське запитання, однак, наважимося запитати. Ви особисто натискаєте кнопку пуску ракет?

– Справді, буває, що і я натискаю.

– Що це за кнопка? Що вона являє собою?

– Це металева кнопка. Важка кнопка. Її просто важко натискати!

– Гаразд, але перед тим, як натиснути на ту саму «важку» кнопку, ви вже, напевне, захоплюєте ціль?

– Так, якщо ціль узято на супроводження, і воно – стійке, а про це мені безпосередньо під час роботи доповідають одразу двоє операторів, то я вже її веду.

– Ви говорили, що льотчик, який перебуває за штурвалом штурмовика чи бомбардувальника, розуміє, що його захопили?

– Так, я ще був здивований реакцією росіян, якщо можна так сказати, їхнім фаталізмом.

– Тобто ворожий льотчик, бойовий літак якого ви захопили і супроводжуєте, розраховує на те саме горезвісне «руське "авось"»?

– Дивіться, є льотчики, які думають, що вони професіонали. Що їм та ракета! Міркують вони приблизно так: «Я вивернуся або кину теплову пастку і в такий спосіб обдурю ракету». Але ракета «Бука» не реагує на теплові пастки. Вона йде шляхом, який йому прокладає сигнал, що відбивається від визначеної цілі. І після зближення безпосередньо із ціллю ракета вибухає і вражає її.

– Тобто, як у випадку з малайзійським Боїнгом 777 рейсу МН17, який у липні 2014 року був атакований ЗРК «Бук-М1» зі складу російської 53-ї зенітної ракетної бригади. Видається, бойова частина ракети вибухнула тоді біля самісінької кабіни пасажирського лайнера, вразивши екіпаж та життєво важливі вузли управління повітряним лайнером. Тоді жертвами російських злочинців стали 298 осіб, серед яких було 80 дітей.

– Саме так і відбувається. Після пуску ракета вибухає поруч із ціллю і вражає її своїми осколками. Вона може вибухнути не тільки біля кабіни літака, як у випадку з малайзійським Боїнгом 777, але й біля хвоста чи крила. Тобто ракета, випущена ЗРК «Бук-М1» прямує до цілі, орієнтуючись по відбитому від неї сигналу. Коли ракета летить, то тобі тільки треба підсвічувати ціль. Ти просто посилаєш імпульс, він відбивається від цілі й повертається до ракети. Так само ракета має антену прийому. При наближенні до цілі імпульси накопичуються, як кажуть, у геометричній прогресії, так зростає вірогідність знищення цілі. Тобто зростання кратності імпульсів призводить до радіопідриву ракети. І вибухає вона поблизу будь-якої частини цілі. Повторюю, це необов’язково має бути пункт керування, це може бути і хвіст, і крило, і фюзеляж літака або ракети.

– Вам доводилося особисто бачити результати вашої роботи на землі?

– Доводилося… (вдумлива пауза – прим. авт.)

– Це купа металобрухту?

– Так, це – купа металу, що колись літала, а тепер упала з неба і просто лежить на землі та палає.

– Серед купи металу були і вороги?

– Так, були, але обвуглені. Поруч лежали парашути, якими не встигли скористатися, а також пілотські сидіння, де зазвичай було тіло льотчика або частина чи його фрагмент.

– Ви особисто виїжджали на місце падіння літака, гелікоптера чи ракети?

– Для чого? Хлопці, які були на передку, передавали нам фотодані або відеозапис.

– На якій відстані від точки пуску ракети рекомендується вражати ціль?

– Правила стрільби пишуть, що ціль має бути знищена на максимальній відстані, тобто відразу після заходу її в зону ураження. Але я для досягнення стовідсоткового влучання намагався підпустити ціль якомога ближче, щоб вона вже напевне не могла зійти, тому дозволяв їй пройти половину шляху зони враження. У цьому випадку послуговувався принципом: «Якщо вже звір зайшов до клітки, то звідти він не повинен вибратися!»

– Нині, у зв’язку з широким застосуванням росією ракет, саме вони є вашою основною ціллю, чи не так?

– Саме так, ракети, які і сьогодні несуть загрозу мирним мешканцям та цивільній інфраструктурі. Наш «Бук» може збивати всі типи ракет, окрім балістики, тобто окрім надзвукових цілей. До прикладу, «трьохсоточних» ракет на своїх радарах ми не бачимо. Вони для нас надто швидкісні.

– Ви торкнулися теми наших населених пунктів, що стали об’єктом агресії російських нападників. Розкажіть про свої відносини з місцевим населенням. Як зустрічали вас місцеві?

– Місцеве населення – це окрема тема. Якось я приїхав до населеного пункту, села, одне слово. Було це на Харківщині, однак, називати його не буду, бо триває війна. Це фермерське село потрапило під удар російської авіації й дуже постраждало. Російські злочинці скинули на село потужну авіабомбу, в результаті чого тільки в одній хаті загинуло шестеро осіб. Це була молода сім’я. Вижила тоді лише одна маленька дівчинка, їй було всього-на-всього п’ять рочків…

Спочатку місцеві нас боялися, однак, коли побачили нашу роботу, вони зрозуміли, для чого ми там і почали нам допомагати. Бракує запасної частини – не біда, знаходять. Треба зварювальник, не питання… Надзвичайно вдячний мешканцям того села на Харківщині. Вдячний за розуміння та допомогу!

– Бо українці!

– Так, українці. Вони розуміли, що відбувається, тому і згуртувалися. Це – неймовірні люди! Вони виїжджали на свої поля, попри регулярні обстріли. Адже фермери чудово розуміли, що їхня праця забезпечує хлібом та іншим збіжжям державу. А я розумів, що прикриваю цих людей від ворожої авіації, даю їм змогу працювати на своїх полях і вирощувати хліб. Попри те, що ми перебували на бойових позиціях для прикриття військових об’єктів та угруповань, я розумів, що прикриваю і те саме маленьке село, де ми розташувалися. У всякому разі давав можливість відпочити цим людям-трудівникам уночі.

– З боку це, напевно, було на вигляд таким собі сюрреалізмом. У полі працюють фермери, а ви на «Буку» охороняєте їх.

– Так, люди виходили в поле, щоб виростити хліб і заробити на життя, а ми охороняли їхній мирний труд.

– Чи згодні Ви з цим твердженням, що нині, коли російська федерація завдає підступних терористичних ударів ракетами та дронами-камікадзе по наших об’єктах критичної та цивільної інфраструктури, роль протиповітряної оборони надзвичайно важлива, а насичення її зразками передусім іноземного виробництва – вкрай необхідне.

– Згоден, адже ця війна реально показала і продовжує показувати, що ефективність, а головне, результативність протиповітряної оборони в умовах тотальної переваги противника в повітрі – надзвичайно важлива. І це стосується як підрозділів протиповітряної оборони, які прикривають наші війська на передку, так і тих, хто захищає небо над мирними містами нашої країни.

Олександр Филь, Микола Зорик, м. Київ

Фото з архіву Ярослава Мельника та Офісу Президента