Офіційний вихід з тіні: Україна протистоїть вже не одній, а двом ядерним державам
Завіса впала. Те, про що давно говорили Київ, Сеул та Вашингтон, посилаючись на розвіддані та свідчення полонених, нарешті отримало офіційне підтвердження з вуст самих винуватців. Наприкінці квітня Москва та Пхеньян, які раніше завзято заперечували присутність північнокорейських солдатів на російсько-українському фронті, раптом синхронно змінили платівку. Начальник російського Генштабу Герасимов буденно доповів Путіну про «успіхи» за участю «братніх» корейських підрозділів у Курській області, речниця МЗС Захарова рознесла цю «благу вість» пропагандистськими каналами, а Кім Чен Ин не забарився охрестити своїх вояків «героями священної місії». Хай там як Москва намагається обмежити географію цієї участі Курською областю, факт залишається фактом: Північна Корея офіційно стала військовим союзником Росії у її агресії проти України. Що стоїть за цим раптовим камінг-аутом, а головне – що це означає у політичному, юридичному та військовому сенсах?
Політичний театр: слабкість, амбіції та сигнали на експорт
Чому саме зараз Кремль та Пхеньян вирішили офіційно легалізувати те, що й так не було великою таємницею? Аналітики вбачають у цьому химерне сплетіння російської потреби та північнокорейських амбіцій. Військовий оглядач групи “Інформаційний спротив” Олександр Коваленко вважає це визнання не тріумфом, а свідченням глибокої кризи Москви: «Це не союз, це ознака слабкості. Це репутаційна поразка Росії, яку вона намагається подати як тріумф... сигнал про глибоку деградацію і моральну, і військову». Справді, потреба залучати солдатів з ізольованої КНДР для оборони власної (як стверджує РФ) території від українських сил – картина, м’яко кажучи, не надто компліментарна для «другої армії світу». Російська пропаганда, звісно, намагається перевернути все з ніг на голову, транслюючи, за словами Коваленка, «відверто комічні наративи: мовляв, «колись могутній СРСР урятував слабку КНДР, а тепер могутня КНДР рятує слабку Росію». Така собі іронія долі, що демонструє реальний стан справ краще за будь-які офіційні зведення.
Часовий фактор теж грає роль. Коваленко припускає, що Путіну конче потрібна була хоч якась «перемога» до 9 травня, хай навіть здобута чужими руками, щоб виголосити бравурну промову та подякувати «братньому» Пхеньяну. Військовий експерт, колишній співробітник СБУ Іван Ступак вважає, що ініціатива могла йти й від самої КНДР: «Складається враження, що інформаційний «шлюз» відкрився одночасно й масово... Це виглядає як цілеспрямована інформаційна кампанія, що навряд чи розпочалася без попереднього запиту або погодження з Кім Чен Ином». Його підтримує військовослужбовець ЗСУ Олександр Мусієнко: «Визнати офіційну участь військ із КНДР – вимога Кім Чен Ина, який має завищену самооцінку... йому потрібна була така заява Путіна для того, щоб представити Північну Корею як велику державу», перетворивши її зі світового ізгоя на рятівника Росії.
Окрім внутрішніх потреб режимів, це визнання – чіткий сигнал назовні. Голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко бачить у цьому спробу Росії «посилити свої позиції, особливо в переговорах із США» та залякати Європу демонстрацією наявності «додаткових ресурсів». Максим Ялі погоджується, що це сигнал про готовність Росії до тривалої війни та наявність союзників, спрямований і Заходу загалом, і персонально Дональду Трампу як демонстрація дієвості авторитарних альянсів та натяк на можливу роль Москви у врегулюванні корейського питання.
Водночас цей крок створює прецедент, який може зіграти на руку Києву. Як влучно зауважує Володимир Фесенко, оскільки Росія офіційно залучає регулярні війська іншої держави, «вона не може заперечувати проти присутності, наприклад, європейських військ в Україні після війни. Україна може використати цей прецедент... Росія сама створила цей прецедент». Цю думку поділяє й експерт-міжнародник Максим Костецький, наголошуючи на праві України залучати будь-яку допомогу для захисту свого суверенітету. Таким чином, намагаючись посилити себе, Кремль мимоволі дав Україні новий аргумент у майбутніх дискусіях про гарантії безпеки та формати міжнародної підтримки. Зрештою, як застерігає Микола Маломуж, генерал армії України, керівник Служби зовнішньої розвідки України (2005-2010 рр.), ми спостерігаємо «все більш явне формування авторитарного, тоталітарного блоку», що є викликом не лише для України, а й для глобальної стабільності.
Юридичні джунглі: агресія за договором та привид відповідальності
На юридичному фронті офіційне визнання участі КНДР мало що змінює по суті, але додає формальної ваги обвинуваченням. Як зазначає юрист-міжнародник Борис Бабін, сама участь північнокорейських підрозділів була доведеним фактом і раніше, а заяви диктаторів мають радше пропагандистський характер. Проте, тепер заперечувати очевидне стало ще складніше.
Звісно, Москва та Пхеньян можуть апелювати до свого двостороннього договору про взаємну оборону, на що вказує Максим Ялі, стверджуючи, що формально перебування військ КНДР на території РФ не суперечить міжнародному праву. Однак, цей аргумент розбивається об реальність: ці війська залучені до бойових дій проти третьої країни, України, в рамках неспровокованої агресивної війни, розв’язаної Росією. Дії північнокорейських солдатів, хай і на території Курської області, але спрямовані проти українських сил і підпорядковані російському командуванню, є співучастю в агресії.
Якщо ж північнокорейські підрозділи перетнуть кордон і зайдуть на суверенну територію України (Чернігівську, Сумську, Харківську чи будь-яку іншу область), це стане незаперечним актом прямої збройної агресії КНДР проти України, з усіма відповідними юридичними наслідками.
Максим Костецький наголошує: «Це чергове грубе порушення норм міжнародного права... Ця ситуація потребує негайної реакції з боку ООН, а також інших міжнародних структур». Відсутність такої реакції, за його словами, лише підкреслить «глибоку ерозію міжнародного права».
Як притягнути до відповідальності режим, що десятиліттями існує в умовах міжнародної ізоляції? Шляхи є, хоч і непрості. Борис Бабін пропонує зосередитись на конкретиці: по-перше, на відповідальності за шкоду, завдану Україні саме північнокорейською зброєю. Йдеться про документування використання поставлених Пхеньяном снарядів та ракет (як ті ж KN-23/KN-24, що били по українських містах) та пред'явлення відповідних претензій. По-друге, це фіксація та розслідування потенційних воєнних злочинів, скоєних північнокорейськими військовими, наприклад, щодо українських військовополонених. Саме через збір доказів конкретних порушень та злочинів лежить шлях до можливого покарання КНДР у майбутньому, хай навіть в умовах паралічу багатьох міжнародних інституцій.
Військовий компонент: солдати за технології, снаряди за статус
Військова складова цього «визнання» є чи не найбільш прагматичною та тривожною. По-перше, це масштаби. Дані південнокорейської розвідки про 15 тисяч бійців КНДР у Курській області з осені 2024 року та майже 5 тисяч втрат серед них свідчать про серйозне залучення. Побоювання української розвідки щодо можливого використання цих сил (або нових контингентів) на території України, зокрема на Сумщині чи Харківщині, виглядають цілком обґрунтованими. Адже, як визнає представник ГУР Андрій Черняк, ці солдати не просто «гарматне м'ясо»: «Бійці КНДР навчилися використовувати дрони та РЕБ, а також вчаться застосовувати зброю і тактику росіян... можемо говорити про еволюцію, про успішну підготовку північнокорейських військових». Вони набувають безцінного досвіду сучасної війни, чого не дадуть жодні навчання, і, як зазначає Reuters, «довели свою здатність адаптуватися». Голова Ради резервістів Сухопутних військ ЗСУ Іван Тимочко додає, що Кім таким чином демонструє наявність у нього боєздатних, навчених за сучасними лекалами військ.
По-друге, це постачання озброєнь. Цифри вражають: до 60% артилерійських боєприпасів, які використовує російська армія, можуть мати північнокорейське походження (за оцінками, які наводить Іван Ступак). Близько 5 мільйонів снарядів, балістичні ракети – без цієї допомоги, як стверджує Олександр Мусієнко, російський наступ міг би захлинутися. Олександр Коваленко прогнозує подальше розширення асортименту: САУ, РСЗВ, ПТРК, а згодом, можливо, танки та інша техніка. Кремль, чий ВПК, за словами Мусієнка, «не встигає освоювати кошти», виявився критично залежним від арсеналів КНДР.
Чи побачимо ми масове нашестя північнокорейських солдатів на українські поля? Олександр Коваленко вважає, що Кім навряд чи відмовить Путіну, але наголошує: «ціна питання» зросте. Це вже буде не символічна підтримка, а «предмет холодного політичного торгу», де Пхеньян вимагатиме технології, валюту чи інші ресурси. Іван Ступак погоджується: все залежить від того, чи зможе Путін запропонувати Кіму угоду, від якої той не зможе відмовитись. Поки що, за його спостереженнями, місія північнокорейців у Курській області, схоже, добігла кінця, але «інтрига залишається». Важливо й те, що сама необхідність залучати іноземні війська для операцій на власній території є потужним репутаційним ударом по російській армії, що, за словами Ступака, викликає хвилю обурення навіть у патріотичних російських «Z-спільнотах»: мовляв, перемогу «вкрали» корейці.
Висновок
Отже, офіційне визнання Кремлем та Пхеньяном військового співробітництва у війні проти України – це багатогранний акт. Це і політичний сигнал про стійкість авторитарної осі та готовність до затяжної війни, і юридичне закріплення статусу КНДР як співучасниці агресії, і військова реальність критичної залежності Росії від північнокорейських ресурсів – як людських, так і матеріальних. Для України це означає формальне протистояння вже не одній, а двом ядерним державам (хоч і різного калібру). Це ускладнює ситуацію, але водночас оголює слабкість Москви та створює певні політико-дипломатичні можливості для Києва, зокрема, в аргументації необхідності дзеркальних кроків з боку Заходу щодо гарантій безпеки. «Братня допомога» Пхеньяна може виявитися для Кремля тією кулею, яка, хоч і спрямована в Україну, рикошетом б'є по його власних позиціях та іміджу.
Мирослав Ліскович. Київ
