Однією з культурних візитівок-символів Києва, безперечно, є Монумент Незалежності – сильна, незалежна і прекрасна Оранта-Україна. І зараз у тяжкий період війни хочеться як ніколи увібрати в себе її потужний імпульс незламності та єдності, закладений скульптором, щоб відчути – ми разом, ми сильні, і ми ніколи не здамося.

Її автор – дійсний член Національної академії мистецтв України, академік, народний художник України Анатолій Кущ, енергія та повсякчасне творче горіння якого втілилося в потужному мистецькому доробку (сотні пам’ятників та пам’ятних знаків, паркова скульптура, рельєфи, станкова та мала пластика), зараз ще більш активно звернувся до витоків української етнічної культури та її сили, представивши в галереї «Лавра» виставку «Сакральний світ України».

У великому інтерв’ю для Укрінформу ми поговорили з ним про сучасне мистецтво – справжнє й «піну», про те, що робить скульптуру живою, про те, чому він може навчити студентів, а що є винятково божою іскрою, про те, що зараз точиться війна не тільки за наші території, а й за нашу історію, та чи буде добудований «Монумент Незалежності» і чи з’явиться на майдані Незалежності Музей Державності з пантеоном державотворців, проєкт, затверджений понад двадцять років тому, який створив Анатолій Кущ.

Я СТУДЕНТАМ ЧАСТО ГОВОРЮ: НАЙГОЛОВНІШЕ – НЕ СТАРАЙТЕСЬ БУТИ МОДНИМИ, БО МОДА ОДНОДЕННА, А МИСТЕЦТВО – ВІЧНЕ

– Пане Анатолію, ви працюєте в різних напрямах скульптури: історичні та символічні композиції, декоративна та монументальна пластика, рельєфи, портрети і все це в різних мистецьких напрямах – класицизм, імпресіонізм, сюрреалізм, неокласика... Мистецтвознавці й пересічні поціновувачі прекрасного бачать там дуже багато. А представником якої течії ви себе вважаєте?

– Мистецтвознавці мене чомусь віднесли до напряму інформель. Це, мабуть, коли людина дуже інформована і в своєму мистецтві використовує всі формотворчі і змістові можливості, оце вам – інформель (усміхається). Я знаю і розумію всі течії, але працюю не від течій, а застосовуючи різні форми,  продиктовані змістом того, що я роблю. Дивіться, є відмінність між романом і поемою у віршах, хоча те й інше може розказати вам всю історію людини?

– Звісно, це різні жанри й різна форма подачі змісту.

– Так, але форма заради форми – це дурня. Зміст заради змісту – дурня. І тільки разом форма і зміст є мистецтво. Всі модні швидкоплинні течії – імпресіонізм, постімпресіонізм, кубізм, сюрреалізм, модернізм, арт-нуво та інші з’являлися з початку ХІХ століття, до цього люди не знали що це таке і творили в руслі довготермінових загальномистецьких тенденцій. Ось ви знаєте сюрреаліста Сальвадора Далі, а чи багато інших відомих сюрреалістів одразу зможете назвати? А я вам нагадаю, що коли він, ще молодим, приїхав з Іспанії до Парижу, то увійшов до групи сюрреалістів, але, коли повернувся на батьківщину і підтримав диктатора Франко, то отримав листа з Франції, що його викреслюють із сюрреалістів. На що він відповів: «Сюрреалізм – це я». І це була правда. Кожний потужний художник сам собою вже течія в мистецтві. Альфонс Муха – символ модернізму, Клімт – символ арт-нуво, Пікасо – це взагалі купа течій... Знаєте, на мою думку, професійно, емоційно зроблений твір, де в цікавій формі відтворений глибокий зміст – це і є мистецтво.

Коли мені кажуть: «Чорний квадрат» – це геніально, я кажу, що це дурня. Просто немає когось, як той маленький хлопчик із казки Андерсена, хто б спокійно сказав: слухайте, а король – голий!

- А як ви вважаєте, чому так ніхто не говорить?

 Коли вам кажуть, що якщо ви не бачите, що «Чорний квадрат» це геніально, то ви невіглас і дурень, нікому не хочеться бути дурнем, і всі починають бачити те, чого немає. Річ у тім, що мистецтво сьогодні не зовсім про мистецтво. Воно більше про гроші. Коли з банана, приклеєного до стіни, роблять щось геніальне, оце і є так званий сучасний погляд на мистецтво (інсталяцію італійського художника Мауріціо Каттелана «Комедіант», яка на вигляд була як жовтий банан, прикріплений до білої стіни за допомогою сріблястої клейкої стрічки, у 2024-му продали на аукціоні Сотбіс у Нью-Йорку за 6,2 мільйона доларів – ред). А це – глухий кут, це ніщо, це модна піна на поверхні. Я студентам часто говорю: найголовніше – не намагайтеся бути модними. Мода одноденна, мистецтво – вічне. Самобутність, високий професіоналізм, емоційність та повна самовідданість – ось чого потребує мистецтво.

– Тобто, вас не обмежують жодні узагальнені напрями?

– Абсолютно. Хтось у моїх роботах бачить імпресіонізм, хтось скаже, що це неокласика, сюрреалізм чи конструктивізм, а я хочу, щоб відбувся «Неоренесанс». Моїм роботам можна «пришити» абсолютно різні течії та напрямки. І хіба вони мені заважають творити? Та зовсім ні! Просто в  формотворчу оболонку моїх робіт вкладений величезний, інколи багатошаровий зміст. Наприклад, коли я вперше приїхав до Америки і виставив декілька робіт, організатори виставки сказали мені: «Анатолію, все чудово, а ви не могли б щось таке більш формальне зробити?» Відказую: «Добре, немає питань». І роблю їм декілька речей, одна з них – оця (показує на свою роботу).

– Щось цікаве. Але відразу навіть не скажу, що це...

– Там підписано: «Наркоманія». Ця красива і водночас страшнувата, як  здалося, абстрактна скульптура є прикладом гіперреалізму, так розкладається печінка, і в тому суть наркоманії. Людина, яка не бачила, як розкладається печінка, сприймає цю скульптуру, як абстракцію.   

Або така була в мене робота, яка називалася «Чіо-Чіо-сан», пам’ятаєте, Мадам Батерфляй? Приїхав англійський офіцер, вона закохалася, народила… Але сталася велика драма. От я зробив ніби узагальнену вагітну жіночу фігурку: в руці віяло, в голові шпильки. Дуже формальна і красива штука вийшла – японочка така собі. Мене запитують: що це?  Кажу: це людський мозочок, бо вона мізками не думала, а думала мозочком, от і вся її трагедія. Це мій погляд на проблему. Може надто прямолінійно, але це форма і зміст. Робити Мадам Батерфляй з очима, вухами, грудьми – це був би трагічний портрет жінки. А я зробив портрет її суті.

– Досить точно всі внутрішні органи відтворені, напевно ви добре знаєтеся на анатомії?

– Так я ж викладаю пластичну анатомію. Але, якщо мені бракує знань для втілення задуму, я вивчаю матеріал, в цьому разі медичний. Я не роблю форму заради форми. Дивлюся на так зване сучасне мистецтво і дивуюся, в чому тут новація. Сорок тисяч років до нашої ери в печерних малюнках Іспанії та Франції, в ужитковому мистецтві Азії, Африки, Південної Америки, Австралії, та й у Європі це існує тисячі років. Це нове є давно забуте старе. Там все вже є, і квадратики, і прямокутник, і плями, і багато чого іншого, тільки краще! Мені кажуть: зате є колір. Я студентам даю завдання на кольорові гами – споріднені, родові, контрастні, контрастно-родові, комплементарні – і вони роблять це так класно, що можна вивісити в галереї і ви різниці не побачите між тими геніями, що мільйони заробляють, і тим, що діти роблять! Тобто, момент матеріального розкручення і момент мистецтва – зовсім не тотожні. Тому часто гарний художник не має достатку, а хтось на оцій модній «піні» легко заробляє.

– У світі так багато прекрасних геніальних творів мистецтва, як художникам, які в пошуку себе, вберегтися від наслідування когось? Можливо, навіть підсвідомого?

– Знаєте, знайти себе в мистецтві, як і в житті, досить складно. Йти за кимось по протореній стежці легше і в цьому велика спокуса. Таке справді часто буває, коли я дивлюся й одразу бачу відкіля «ноги ростуть»: той – Бранкузі, той – Генрі Мур, то всі як один стали Архипенками! Бо то легко – іти за кимось, але потрібно розуміти одне – ти ніколи в житті не будеш досконалішим за першоджерело. 

МИСТЕЦТВО – НЕ РОБОТА, А ФОРМА ЖИТТЯ. ЦЕ МОЄ КРЕДО.

– Ви викладаєте у студентів, одразу бачите хто з них зможе стати великим художником, якщо відточуватиме свою майстерність?

– У скульптурі чи в іншому мистецтві  найважливіше – талант, іскра Божа, а цьому навчити не можна. А от ремеслу – можна, головне, щоб людина мала велике бажання. Я часто питаю студентів: скажіть, от ви прийшли вчитися, це дуже добре. А у вас є якесь хобі? І починається: я збираю марки, я люблю історію, я – риболовлю, я – ще щось. Я кажу: то може ви не туди прийшли? Може вам піти й займатися марками, нумізматикою, археологією... Мистецтво потребує всього життя, воно і хобі, і професія...

– … коли немає часу на що інше?

– Для мене так. Це моя формула. Мистецтво – не робота, а форма життя. Це стосується не тільки образотворчості, я дивлюся і на хірургів, і на людей інших професій. Якщо ти цим буквально живеш, і в тебе є талант  – тоді буде результат. Вимірювання мистецтва грошима, на мою думку, є помилковим. Поль Гоген не продав жодної своєї роботи, але його твори – геніальні. Банан на стіні, куплений за 6.2 мільйони доларів, не зробив це твором мистецтва, мине час, і всі сміятимуться з цього «шедевра», як його не оціни. Мистецтво – це те, що інший не може зробити. От як із волосини вирізати портрет Тараса Григоровича Шевченка. У мене, звичайно, є запитання – для чого, бо це неможливо побачить, але я визнаю, що я б ніколи таке не зробив. І дивуюсь, і ціную це.

– Крім того, Шевченко для вас загалом дуже важлива постать, ви багато його скульптур зробили – на Черкащині встановлено цілий цикл вашого авторства пам’ятників «Шляхи Тараса»!

– Так, у мене його пам’ятників дійсно багато і в Україні, і за кордоном! Тараса Григоровича я насправді люблю і любитиму, це дивовижна людина, вічно живий символ України. Він є класичним взірцем великого митця, він жив і дихав мистецтвом. У моїх творах Шевченко від малятка на руках матері – і до останнього перебування в Україні. Тарас помер молодим, а всі з нього роблять старого діда! Один раз у житті вдягнув ту шапку й кожуха, коли приїхав до Пітера, бо холод був собачий, його сфотографували і… все – увійшов в історію старим. А він був модним, красивим, його любили, і він любив! Складна, потужна особистість.

В СКУЛЬПТУРІ ОРАНТИ Я ЗРОБИВ ДОНЬКУ СТАРШОЮ, ЗАТЕ У ВІЦІ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИ РОКІВ ВОНА «ПРАЦЮЄ» ЛИБІДДЮ.

– Думаю, для широкого кола наших читачів вашою найвідомішою роботою, яку точно всі бачили, є Монумент Незалежності в серці столиці. Але про те, що Оранта-Україна (так офіційно називається ця велична скульптура) має обличчя цілком реальної жінки – вашої доньки – теж художниці, мистецтвознавиці Христини Катракіс, навіть я сама не так давно дізналася.

– Так, Оранта-Україна – це символ національної єдності, добробуту та краси. Колона, на якій вона стоїть, виростає, як струнке дерево з православного храму, символу нашої непохитної віри – вічно юна, окрилена омофором, несе калинову гілку і твердою ходою іде в майбутнє. Я справді за основу брав свою дочку Христину, вона патріотка, яких ще треба пошукати – із п'яти років вірші Тараса Григоровича напам’ять знала! А коли в 90-му році закінчувала школу, мене викликали і питають: Анатолію Васильовичу, тут біда, ви такий відомий, а ваша дочка абсолютно неправильно себе поставила. А справа була в тому, що вона не хотіла складати російську літературу, а натомість бажала складати або польську, або чеську. Кажу, чому ж не прийняти у неї польську чи чеську, це такі самі іноземні, як і російська? У вас немає фахівців, так це ж не її провина.

І уявіть собі, коли я майже закінчив Оранту-Україну, отак точно як ви до мене, прийшли журналісти, питають, що та як, і я у простоті своїй кажу, що з дочки її робив. Після цього до мене завітала делегація – душ 50 з усіх районів на чолі з Сан Саничем (Омельченком, на той момент – мером Києва, – ред.), і він говорить: я почув, що за мої гроші ти робиш на Майдані свою рідню. Мене відразу один із делегації штовхає: скажи, що ти зробиш скульптуру з його дружини. Я відповів, що принципово цього не робитиму, бо не з тих, хто прогинається, і взагалі – це мій індивідуальний погляд. Моє завдання –  створити образ, а з кого я це зроблю, нікого не має обходити.

В скульптурі Оранти, я зробив її старшою, бо мені це нав’язали, зате в її тодішні дев’ятнадцять років Христина «працює» Либіддю.

– Ви маєте на увазі у скульптурній композиції Засновникам Київської Руси-України на Майдані?

– Так, а я там «працюю» Хоривом (усміхається). Мені 33 роки, я ще  кучерявий, з луком, бо стрілець за знаком зодіаку, а також через те, що лук є важливим символом для Києва – на його першому гербі був лук і стріла, на другому – арбалет зі стрілою.

Крім того, я переконаний, що мало хто навіть із киян, що цікавляться історією, зайшли й роздивилися пам’ятник «Засновникам Києва» зі зворотного боку. А там зображено Київ ІХ століття, ті пагорби – Щекавиця, Хоревиця, Княжа гора, де було засновано місто, хоч я думаю, що воно було засновано набагато раніше. У мене є ще така думка цікава – якщо це ІХ століття, коли білі й чорні хорвати пішли на Балкани з нашої Волині (так що вони нам теж рідні, як і чехи, і морави, а поляки найрідніші, бо й вони, і ми поляни), то, коли я кажу ім’я Щек, у мене одразу – чех, Хорив – у мене одразу – хорват.

– Цікаво, а як ви працювали з собою як з натурником для скульптури – брали за основу власну фотографію, чи відбиття в дзеркалі?

– Себе я робив з автопортрета, зробленого коли мені було тридцять три роки. Тоді я дивився в дзеркало. Мені легше працювати з живою натурою.

Я СКАЖУ ТАК – КОЖЕН ХУДОЖНИК РОБИТЬ ТРІШКИ АВТОПОРТРЕТ у ПОРТРЕТІ ІНШОЇ ЛЮДИНИ

– Але ж, якщо це давні історичні особистості, однаково доводиться користуватися якимись статичними зображеннями?

– Не тільки, є ж ще посмертні маски, які ніби більш точно можуть про обличчя людини сказати, але… все одно, маска не жива – бо гіпс придавлює обличчя, воно «пливе», стає ширшим. Ба більше, зараз дуже модно робити 3D-моделі з людини і це називати портретом. Це дурниця! Ніколи воно живим не стане. Якщо Ви придивлялися до моїх скульптур, то в якийсь момент вони видаються живішими від живих! А справа якраз у моменті неточності – там немає абсолютної фотографічності, але це не заважає скульптурам бути дуже схожими на своїх натурників і мати внутрішній рух та характер. Коли дивитися в очі скульптури, а вони тобі ні про що не говорять, зникає взагалі смисл цієї роботи. Це констатація, а не портрет, розумієте, в чому річ? Портрет –  це образ.

– Ваші скульптури неймовірно натуральні, жінки ніби живі. Чула, як поціновувачі вас називали найбільшим знавцем жіночого серед українських скульпторів.

– Чудово! Я нічого проти не маю. Жіноче чи чоловіче тіло я вважаю однаково прекрасним, але з жіночою натурою мені працювати цікавіше. Чоловічі образи я часто роблю взагалі без натури. До речі, в одному творі може бути використано і дві, і три натури. Але я вам скажу, що натуралізм і реальність, це зовсім різні речі. Це коли ви слідкуєте, щоб все було механічно точно один в один – це натуралізм, але якщо ви реалізуєте своє відношення до натури, деяку деформацію, яка привносить внутрішній рух у статичний об’єкт, ви отримуєте життя. Багатьох жінок, з яких я створював ці роботи, вже немає, хтось – старенький, а тут вони живі і красиві.

Я вам скажу таку річ, коли я вчився, у нас на курсі було дві майстерні по сім студентів в кожній. Одну вів наш видатний скульптор Михайло Лисенко, а другу – Василь Бородай, мій учитель. От стоїть модель, усі ліплять її, і роботи виходять ніби всі схожі, але в одного – крокодил, а в іншого – краса неймовірна. Як можна це зрозуміти?

– Краса в очах того, хто дивиться?

– Скажу так – кожен художник робить трішки автопортрет у портреті іншої людини. Бо портрет, це не тільки щось суто зовнішнє, ніс, рот, очі – це ще й момент внутрішнього бачення автора. Я справді дуже люблю портрет, бо він дає можливість самому розібратися і дати людині на себе подивитися.

Розкажу вам історію, ми дружимо з Василем Шклярем (видатний український письменник), і колись він прийшов до мене в цю майстерню (це 80-й чи 81-й рік був) писати статтю, а я якраз був висунутий на Шевченківську премію. Він молодий, я молодий, от він і питає: як ти це все взагалі робиш? Кажу: «Давай, зараз покажу». У мене тоді завжди глина була (вона і зараз є), зробив легкий каркасик і ліплю. Поки ми пляшку коньячку потихеньку випили, він написав невелику статтю в «Літературну газету», а я зробив його швидкий етюдний портрет. Він каже: «І тобі за це платять?» Кажу: «Василю, не завжди, а тобі заплатять, от 100 %!» Сміється: «Так, але мало». Якось згодом ми зустрілися і він слово за слово, та й говорить: «А пам’ятаєш, ти мій портрет робив?» Відповідаю: «Як не пам’ятаю! Я тобі його подарую». Говорить: «Не хочу». Я образився, як це так «не хочу»? «Ні, – каже, – я хочу, щоб мене викупили, як Тараса Григоровича». «Ну тоді, – кажу, – чекай, раз така ситуація, зроблю твій нормальний портрет»! Зробив, а він каже: «Мене багато хто пробував робить, але ти єдиний, хто зробив мене дійсно таким, яким я є».

ФАСАДОМ МУЗЕЮ ДЕРЖАВНОСТІ МАЛА СТАТИ КОЛОНАДА З ПАНТЕОНОМ ДЕРЖАВОТВОРЦІВ

– Хочу повернутися знову до теми майдану Незалежності. За проєктом його будівництва, яке стартувало ще в далекому 2000 році, там по черзі мали з’являтися: Оранта-Україна, скульптурна композиція «Засновники Києва», а ще ж мав бути й Музей Державності? Яким він мав бути?

– Фасадом Музею державності мала стати колонада з пантеоном державотворців. Пантеон включав у себе князівську добу, добу козаччини та Української Народної Республіки: князь Аскольд, княгиня Ольга, Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, король Данило Галицький, засновник козаччини Байда Вишневецький, геніальний полководець гетьман Петро Сагайдачний, творець козацької держави гетьман Богдан Хмельницький, борець за незалежну Україну гетьман Іван Мазепа та перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський.

По обидва боки колонади фасаду музею, на пілонах, повинні були бути зроблені масштабні рельєфи з портретними зображеннями видатних українців, особистостей світового рівня, письменників, композиторів, митців, філософів, учених, артистів, політичних діячів, військових, починаючи з Нестора Літописця і аж до Стуса та Чорновола.

У  2000 році я свято вірив, що ми фіксуємо історію України в камені й бронзі навіки. І це б так сталося, аби монумент був збудований повністю.

– Вся наша історія була б перед очима на майдані Незалежності…

– Нашу історію за останні понад двісті років просто обікрали, майже всіх наших діячів культури, мистецтва, науки, військової справи вважають або польськими, або російськими. Тому ідея цих рельєфів – це повернення нам нашої історії, наших геніїв та героїв. Це ж не просто скульптури, це ж ціла задумка. Тоді б не стояло питання про історію! От ви з дитинкою йдете по Майдану і малий питає: а хто це? А ви б мали почитати історію і відповісти: це той-то, а це той-то. Бо зараз, коли ви питаєте пересічного українця кого він знає з наших видатних людей, то починається: ну, Шевченка – футболіста згадають, що Кличко когось там на ринзі переміг, що є Леся Українка і Шевченко – ще й поет, крім футболіста. Може, назвуть Франка. А потім задумуються, хто ж іще? Бо ми не знаємо своєї культури. Так виховуються патріоти.

НАША СТАРОДАВНЯ ВІРА – НЕ ПОГАНСЬКА І НЕ ЯЗИЧНИЦЬКА, ЦЕ – ВЕДИЧНЕ ПРАВОСЛАВ’Я

– На якому етапі зупинилася реалізація проєкту Музею Державності? Чи можливо до нього повернутися?

– Коли ми поставили Оранту-Україну, зацікавленість Сан Санича (Омельченка) якось зникла, бо він одержав за це «Героя України» і подальша робота стала йому мало цікава… Потім ледве-ледве зробили «Засновників Києва», поставили Архистратига Михаїла і сказали, що грошей нема,.. а готові приміщення музею швиденько передали під торгові площі, тому що у бізнесу були великі гроші, а це, мабуть, було цікавіше очільникам міста... Вже не стали будувати фасад музею, залишили скло. Але ж монумент не може бути зі скла! Вони там працюють, а за документами це – збудований музей. Мені сказали, щойно гроші з’являться, ми добудуємо. І це вже скільки років триває…

Розумієте, Майдан – це сакральний, постійний духовний центр усієї України. Символ свободи, революції, символ народовладдя та гідності українців. Його простір мусить бути максимально розкритим, щоб громада бачила себе і щоб громаду бачили керівники держави та світова спільнота. Нині війна йде не стільки за наші території і за наших людей, вона йде за нашу історію. Московія історії не має, і вони почали красти нашу історію починаючи з Івана IV. Не дурно росіяни поставили восьмиметрового Володимира Хрестителя, розказують про Анну Ярославну, що вона їхня. Вони ж спільнота без історії... Ба більше, до слов’ян Московія ніякого відношення не має, ні Петро І, ні ті, що правили до нього, не мають краплі слов’янської крові! Це в основному мокша, карело-фіни, угри, я не кажу, що це погані народи, але повинні мати свою власну історію. І та історія ніколи не була вільною, вони завжди були під кимось. 

Навіть назву Росія вкрала в нас, бо до ХVІІІ століття вона називалася Московія або Велика Татарія, доки Петро І не замінив назви. Вони кажуть про свій «великий язик», але й мова ж не їхня, бо їхня мова – фіно-угорська, от біда в чому. Російська – практично вигадана Кирилом і Мефодієм, які переклали кирилицею Біблію на болгаро-моравську, що взагалі ніякого відношення до староруської не мала і проголосили її літературною. А староруська записана на стінах Софії. І то є натуральна українська мова. Крім того, ми ж писемність мали до того, писали рунами. Веди написані рунами, а ніякою не церковнослов’янською. Нам нав’язали церковнослов’янську як літературну. І наша стародавня віра – не поганська і не язичницька, це – Ведичне православ’я.

 – Веди – це ж ніби з Індії?

–  Колись дуже давно наші предки, ті «орії» чи «арії», як нас називали,  пройшли через Іран в Індію дві тисячі років до нашої ери, при царі Ашокі, принесли своє вірування і змішали з їхнім. Згадайте про Рахманський Великдень – традиційне свято, яке припадає на Паску. А це наше старе свято, яке має прадавні дохристиянські корені – момент пробудження природи, продовження життя. А чим закінчується Паска? Гробками, коли ми поминаємо наших предків, обмінюємося писанками, на яких у символічній формі зафіксовані релігійно-філософські бачення нашого народу, потім їх їли і шкаралупки несли й опускали в річку, звідки вони повинні плисти у вирій, у рай, до Рахманів – Брахманів. Тобто наша віра християнська, а святкуємо за ведичним православ’ям.

БУДЬ-ЯКА З МОЇХ РОБІТ РОБИТЬСЯ ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ

- Пане Анатолію, у мене зараз відчуття якоїсь магії – ми говоримо на такі цікаві теми серед ваших неймовірних скульптур, що нещодавно були представлені в Києво-Печерській лаврі на виставці «Сакральний світ України». Там їх було представлено понад сто, зараз тут трохи менше, але кількість робіт у вашій майстерні (і це ж лише малесенька частина того, що вийшло з-під ваших рук) створює враження, що ви цим займаєтеся постійно все життя без вихідних!

– Я вам скажу просто. Коли мене питають: «Ти щасливий?», я кажу: «Так, я щасливий». А коли відчуєш себе нещасним? Це, коли я прийду в майстерню і не буду знати, що робити. От тоді мені кінець. А поки весь час думаю, де мені шматок того часу відірвати, вкрасти для творчості, щоб щось зробити. У мене дійсно немає вихідних, немає свят і постійне відчуття, що я не встигну. Хіба що день народження, та й то, якщо зорі сходяться, тим більше, що я з кожним роком все менше і менше його люблю. На Великдень можу, звісно, розговітися, пасочку з’їсти, Новий рік. І все. Для мене велике свято бути тут серед цих стін, мені тут гарно. Я тут, працюючи, відпочиваю душею.

– Скільки часу може пройти від задуму до втілення скульптури?

– Все життя і ще 15 хвилин (посміхається). Будь-яка з цих речей робиться все моє життя. Мистецтво тяжке, але без нього ще тяжче. Якщо скульптурою вже не зможу займатися, займуся графікою чи живописом.

Любов Базів. Київ

Фото: Кирило Чуботін