Попри війну: Київський зоопарк опікується тваринами й радо зустрічає відвідувачів
Нещодавно Київський зоопарк відновив роботу. Хоча каси поки працюють у будні лише з 12:00 до 16:00 години і тільки у вихідні трохи довше - з 10:00 до 16:00, а на території зоопарку можна знаходитися до 17:30.
Як пережив зоопарк ці місяці, поки не працював? Хто доглядав за тваринами, чим їх годували? Як тварини перенесли вибухи та обстріли, адже в столиці довгі тижні ситуація була дуже напружена? З цими запитаннями ми прийшли до генерального директора Київського зоопарку Кирила Трантіна. А ще – трохи прогулялися парком і поговорили з його працівниками та відвідувачами.
Слон на антидепресантах, люди – у імпровізованому бомбосховищі
У столиці був чудовий весняний день, біля кас зоопарку стояла невеличка черга, а в самому парку буяла зелень, у повітрі розносилися пахощі бузку, і прогулювалося досить багато людей: матусі з дітьми, літні пари, зграйки молоді. Навкруги дуже чисто і якось по-особливому затишно. Через кілька хвилин я зрозуміла звідки таке відчуття: тут ніхто не палив і геть не було шумних кампаній. Воно й зрозуміло – тварини не виносять запаху тютюну й зайвого шуму. Для курців відведені спеціальні місця, а трохи згодом я зрозуміла, чому всі дотримуються правил.
Кирило Трантін зустрів нас неподалік від входу до зоопарку, біля просторого вольєру з мавпами. Цей вольєр – окрема історія, не вольєр, а справжні зелені джунглі з невеликим водоспадом, мотузковими драбинами та якимись справжніми інженерними конструкціями. Та про це – теж потім.
Нинішній директор столичного зоопарку – особа відома. Кирило Трантін - Заслужений природоохоронець України. З 2001 року працював у Київському зоологічному парку на різних посадах – від фахівця з маркетингу та реклами до заступника генерального директора. У 2009 році над зоопарком нависла загроза. Тогочасна влада - «космічний Льоня Черновецький» - вирішила забрати територію під чергову забудову. Тоді Кирило Трантін організовав та очолив громадський рух з лаконічною назвою «Helpzoo», за що його відразу і звільнили. Але зоопарк - відстояли.
А у 2014 році, на хвилі революції, Кирила Трантіна призначили на посаду генерального директора. Вже у 2016 році Київський зоопарк став кандидатом на включення до Європейської асоціації зоопарків та акваріумів, з якої був виключений у 2007 році.
- 24 лютого, у перший день війни, незважаючи на те, що відбувалося в місті – Київ бомбили з самого ранку - до зоопарку дісталося приблизно 30 співробітників, - починає розповідь Кирило Трантін. – Ми вирішили забезпечити цілодобове чергування, адже нас було мало, а потрібно було годувати тварин і прибирати за ними. Цим займалися всі – і керівники відділів, і їх заступники. Приміром, я допомагав прибирати за слоном. До речі, слону ми додавали у питво антидепресанти, бо він дуже потерпав від вибухів. Інші тварини або просто їх не чули, скажімо, мавпи – вони у засклених приміщеннях, або ставилися до них досить спокійно. Лише зебри нервувалися, тому ми обклали стіни їх зимового приміщення зсередини сіном, щоб вони раптом не завдали собі шкоди.
На другий день нас було вже сорок – з лівого берега на правий нічим дістатися тоді було неможливо, і люди йшли на роботу пішки по три години. Але ж ті, хто працює в зоопарку, - завжди трохи божевільні, у найкращому розумінні. Тут випадкові люди не затримуються…
На третій день нас було вже приблизно п’ятдесят. Усі залишилися в зоопарку. Хтось, як і я, живе тут досі, хоча квартира у мене в Києві, а не десь за містом.
У недобудованому приміщенні акваріуму облаштували бомбосховище, розповідає директор. Там дуже товсті бетонні стіни, і площа - десь тисяча квадратних метрів. Зробили лежаки, нанесли матраци, і люди переховувалися там, коли були бомбардування або обстріли під час боїв на проспекті Перемоги. Що дуже важливо – весь цей час у зоопарку була електрика, вода, тепло і зв'язок.
24-го почалася війна, а 27 місто дало зоопарку гроші на зарплату, і люди зрозуміли, що їх не покинули. Багато співробітників телефонували і запитували: чим я можу допомогти? Приходили ті, хто живе поблизу, ну як поблизу – йти 30-40 хвилин. Загалом у зоопарку більш ніж 300 співробітників, але хтось пішов у Тероборону, хтось - на фронт.
Індичатина замість яловичини для лева і проблеми з бананами у мавп
- Приблизно за півмісяця до всіх цих подій - ви ж пам’ятаєте, яка напруга тоді відчувалася, - продовжує Кирило Трантін, - ми зробили запас по декількох позиціях кормів на місяць вперед. Це дуже допомогло. Окрема подяка нашим постачальникам - на другий день війни вони привезли для тварин 7 тонн овочів та фруктів.
Ми організували дві бригади – перша об’їжджала супермаркети, інша - овочеві бази. Десь щось купували, десь щось випрошували. Були, скажемо так, моменти приємні та несподівані: на другий день війни, чоловік, який торгував біля метро «Політехнічний інститут» овочами та фруктами, приніс нам два мішки свого товару.
- Я розумію, що війна, прийміть, будь ласка, для ваших тварин, - сказав він.
Хтось яблука підвозив, хтось – капусту.
Отак ми і виживали. А для працівників кожного дня готували вечерю. У нас є така зона, яку ми назвали «барбекю», там наші дівчата у великому казані варили для всіх кашу - гречку або пшоно з м’ясом. І в кінці дня, о п’ятій вечора, ми там збиралися й одночасно обговорювали наші проблеми - перший місяць війни був дуже важкий.
Мабуть, люди ще більш здружилися? – запитуємо.
- Ми й так один одного добре знаємо: «зоопарківські» - люди згуртовані. Якщо, приміром, ти працюєш у відділі хижаків, хтось повинен страхувати і стояти за твоєю спиною. Зоопарк – це місце підвищеної небезпеки, якщо ви не дотримуєтеся правил, це може привести до загибелі - або людини, або тварини, - пояснює Кирило Віталійович і знову повертається до розповіді про те, як годували тварин.
- Раціон довелося таки скоротити. Зменшили відсотків на 30. Але тварини цього не відчули. Наприклад, леви у нас зазвичай їдять яловичину. Але ми розуміли: зараз тварин на відкритий майданчик ми не випускаємо, тому що бережемо від снарядів. Тобто моціону в них немає, і щоб не набирали зайву вагу, вони отримували раціон трохи «лайт». Той же лев: один день – яловичина, другий день - кролик, третій - індик. Хоча леви у нас все ж таки набрали вагу - вони ж не рухалися, як зазвичай. Отаким чином ми скоригували раціон по всьому зоопарку - так і пережили, загалом нормально.
Тільки приблизно на 20-й день війни ми стали випускати тварин на повітря – слон вийшов на 10 хвилин, зебри на – 15 і так далі.
В чому була велика проблема – не було бананів і не було зелені. Тобто свіжої цибулі, салату, петрушки, руколи... А для мавп це все дуже потрібно.
Тому ми стали пророщувати овес і зробили теплицю, де вирощуємо салат – вона і зараз у нас працює.
Теплиці з салатами, які спорудили в зоопарку, щоб годувати мавп
Десь через тиждень після початку війни ми почали продавати квитки онлайн, і люди почали їх купувати, щоб якось підтримати зоопарк. Також надходили благодійні внески. А тепер ми вже відчинилися, до зоопарку пішли відвідувачі.
«Тварини мають отримувати від життя кайф»
Наскільки нам відомо, ви крім своїх тварин весь цей час годували й «біженців», тих, що залишилися без догляду і яких вам поприносили люди? – запитуємо у директора.
- З перших днів люди почали привозити до нас папуг, змій, черепах, мавп… Ми для себе вирішили: кого можемо з диких тварин, будемо рятувати. У нас завжди є невеликі вольєри - резерв такий про всяк випадок. Усього назбиралося 141 «біженців».
Серед них є навіть тигриця з харківського приватного зоопарку, який розбомбили. Забрали її півтора місяці тому, і вона була в жахливому стані. Та зараз вже побачила, що таке гарне життя і почувається краще. По перше, у неї просторий вольєр, по друге – нормальне харчування, а ще – цілодобове піклування.
Я вперше прийшов в зоопарк, коли мені було чотири роки. Я приходив сюди з двома батонами, і коли доходив до старого ведмежатника, батонів вже не було.
Я об’їхав багато зоопарків у Європі, і основна моя мета, як директора - створити сучасний європейський зоопарк. Ось ви бачите цей вольєр – тут загальна площа тисяча двісті метрів. А утримується в ньому одна родина мавп – тато, мама і малеча. І все!
Просторий вольєр для мавп неподалік входу до зоопарку
Отам будується новий будинок для приматів – і буде він такий же просторий.
У вольєрі є вода, багато рослин, сучасно обладнана зимова будівля. Тварина може переховатися там, якщо прохолодно, або вона просто втомилася бути у всіх на очах. Тварині треба створити такі умови, щоби вона відчувала від життя кайф.
Ми навчилися створювати в старих «радянських» вольєрах такі умови, так їх переоблаштували, що тваринам там зараз гарно жити. Але все одно, ми побудуємо все нове та сучасне – вже після нашої Перемоги.
А ще треба ходити по території, слухати, про що говорять люди: що їм подобається, що «не заходить». Люди прийшли до зоопарку, тобто вони голосують своїми витраченими коштами - квитком. Якщо вони потім до нас повертаються - ти зробив свою роботу добре. Я говорю нашим працівникам: це зрозуміло, що ви любите тварин, але ви повинні любити і відвідувачів.
Горила Тоні, для якого місцевий інженер вирощує салат і щаслива біженка-тигриця з Харкова
Ігор Олійник, фахівець відділу по зв’язкам з громадськістю та фотограф зоопарку, якого попросили бути нашим екскурсоводом, супроводжує нас до одного з недобудованих корпусів, де нині розмістилися теплиці. На дерев’яних конструкціях – пластикові лотки з усілякими салатами. Біля них пораються кілька жінок і дає настанови Володимир Похилевич, провідний інженер зоопарку. За сумісництвом, у вільний від основної роботи час – він, виходить, ще й агроном для цього зеленого господарства.
Просимо показати тутешнє бомбосховище. Стіни тут, направду, товстезні, біля стін у напівтемряві можна побачити дерев’яні лежаки. А ще - паркову лаву, банку з цукром і якісь побутові дрібнички, що залишилися з тих недавніх днів, коли тут довгими днями та ночами ховалися від обстрілів люди.
Так виглядає бомбосховище, де рятувалися працівники зоопарку
Ігор розповідає, що коли ворожий снаряд влучив у будинок неподалік метро «Політехнічний інститут» - це зовсім поруч - осколки залетіли й у зоопарк. На щастя, обійшлося, але й досі їх знаходять у найнесподіваніших місцях. Ігор – з тих співробітників, які жили тут з першого дня війни. Він теж доглядав за тваринами, поливав рослини.
Біля павільйону з тиграми бачимо: якась матуся з малесенькою дитиною надто близько підійшла до металевих загороджень. Ігор підходить, радить бути обережнішою. Потім, біля одної з невеличких кав’ярень на території парку, він також ненав’язливо, але наполегливо порадить молодому чоловікові з цигаркою пройти до місця, де можна курити. А ще під час нашої короткої подорожі він разів десять зупинявся привітатися з іншими співробітниками. Свої тут люди - посміхаються один одному, обмінюються кількома фразами. Відчувається, що всі, хто тут працює, дійсно, пов’язані між собою якимись невидимими іншим ниточками.
Підходимо до вольєру, де серед зарості кущів та трави, царствено сидить величезна чорна мавпа.
- А це наша гордість - Тоні, - продовжує Ігор. – Це єдина в Україні горила, йому 48 років. Саме для нього вирощують ті салати, які ви бачили. Характер у нього такий крутий, що коли перевозили з одного павільйону до іншого, довелося зачиняти на кілька годин зоопарк.
Шуткує наш екскурсовод чи ні, з’ясовувати не стали, бо саме підійшли до вольєру, де мала бути смугаста переселенка з Харкова. Чималенька помаранчово-чорна «кішечка» безтурботно валялася в траві на спині, розкинувши потужні тигрячі лапи і, здається, якщо б ми мали змогу підійти ближче, то почули б її храп.
- Освоїлася вже, - каже Ігор. – Підемо, я ще вам мавп покажу. Насправді мавпи, яких ми теж забрали до себе, сильно відрізняються від наших – вгодованих та красивих.
По дорозі знайомимося з Денисом і Анею – молоді люди працюють у відділі хижих тварин. Тобто, з ведмедями та великими «кішками». Ні, не страшно. Так, хотіли працювати саме з хижаками, бо цікаво. Їхня робота: годувати, прибирати, розмовляти з тваринами. Аня навчалася в університеті, але за сімейними обставинами вимушена була поки що піти працювати.
Денис - студент психологічного факультету Київського національного економічного університету, мріє згодом вивчитися на біолога. У нього вдома є кішка і хом’ячки, але з дитинства - цікавили хижаки. Каже, що з ведмедями спілкуватися в чомусь легше, ніж з тиграми. Вони ставляться до людей, які їх годують, як до своїх. Якщо, звісно, їх не злити. А ось «кошачі» частіше проявляють агресію – пирхають, гарчать. А найскладніше – це чистити величезні басейни. Потрібна неабияка фізична витривалість, пояснює Денис.
Нарешті ми дісталися до так званого «Ведмежого континенту» – одного з неприємніших спогадів дитинства автора. За радянських часів ведмеді розміщувалися у невеликих залізних клітках, звідки ще й йшов неймовірний сморід. Це була справжнісінька тюрма, в якій нещасні тварини ходили з кутка у куток.
Зараз ведмеді живуть у шикарних вольєрах. Ззовні – камінь і скло, всередині – простора водойма, дерева, кущі, а на пеньках розкладені фрукти та горіхи.
Перехопивши мій погляд, Ігор з посмішкою коментує:
- Так, я іноді теж заздрю нашим тваринам, коли бачу, з чого складається їх щоденний раціон…
Біля дитячих атракціонів ми зустріли двох молодих жінок з купою дітей різного віку. Надя і Саша – так вони представилися – живуть під Києвом. Надя з п’ятирічною донькою та дворічним сином недавно повернулися з західної України. На щастя, їх будинок у Лютежі вцілив під час рашистських бомбардувань та обстрілів, а от у сусідів – ні… У зоопарку їм все дуже сподобалося, і вони раді, що вибралися сюди.
- Треба дітям показувати такі хороші місця, щоб вони отримували радість, бо дуже вони «стресують» від війни, - пояснила Саша.
Так виглядає сьогодні Київський зоопарк
…Коротше. Кілька годин промайнули миттю, і, чесно кажучи, нам дуже не хотілося йти звідси. Та ми обов’язково «проголосуємо квитком» і повернемося сюди знову – тут люблять тварин і людей.
Лариса Гаврилова, Київ
