Дарниця: концентрований біль України

Поліклініка в Деснянському районі столиці, куди о третій ночі влучив фрагмент балістичної ракети, була оточена поліцією. Журналістів не пускали, пояснюючи, що тривають слідчі дії, трасологічна експертиза, перевірка території саперами. Але головний вхід медзакладу, перед яким була велика свіжа вирва, можна було розгледіти. Я подумки спробувала уявити останні хвилини загиблих жінок, які вирішили не пересиджувати тривогу в небезпеці, а взяли дітей та побігли в укриття, бомбосховище поліклініки. Воно було зачинене, жінки почали стукати. Чоловік однієї з них побіг з дитиною на інший, запасний вхід, попросити відчинити, а дружина залишилася стояти. Вирішила почекати і ще одна мама з донькою. Це й був епіцентр вибуху… Росіяни не дали шансу ані двом прекрасним мамам Наталії та Вікторії, ані дев’ятирічній Олечці. Може, вони не встигли злякатися та відчути біль...

Я обійшла поліклініку і присіла на лавку біля неї, де чомусь поліції не було і де палили співробітниці. Вони бідкалися, що правоохоронці через зачинене бомбосховище вручили підозри всім, тому коментувати вони не можуть, але розпачливо казали, що зачинені двері просто не встигли відкрити, що вибух був за якихось чотири-п’ять хвилин.

- Біда на наш тихий ведмежий кут прийшла, - зітхала одна з сусідок, представилася, як Таня, - загинула невістка моєї сусідки Тетяни, прекрасної жінки, яка сама трьох дітей підняла, мала овочевий кіоск, де з четвертої ранку працювала. А Ярослав, чия дружина загинула, завжди приносив сюди під час тривог, в сховище, овочі та фрукти. Родина трудівників.

- Чого ви так кажете: “ведмежий кут”, це ж Дарниця, сюди з дарами для Лаври паломники приїжджали. Але росіянами нічого не шкода, - каже інший старший чоловік, Володимир Пономаренко.

- А ви ходите у бомбосховище? - запитую я старшого пана.

- Якщо чесно, то ні. Мої сусіди ходили у одну з висоток, там набралися бліх і заплатили дві тисячі за дезінфекцію. Я народився та життя прожив в Києві, мені 82 роки.

- Так може краще блохи, ніж уламки ракет.

- А бачте, бомбосховище не завжди відчинене, - відказує дарничанин.

Зранку в День захисту дітей українські медіа повідомили, що у Києві внаслідок нічної ракетної атаки Російської Федерації, загинула 9-річна дівчинка, її мама та ще одна жінка.

Розслаблений та свято віруючий у потужності ППО Київ здригнувся, мабуть, вперше після вторгнення 15 місяців тому. Трьом смертям біля дверей поліклініки. Потужності вибуху. Напевно, сьогоднішній, один з без малого п’яти сотень чорних днів України стане у чомусь поворотним для киян. Для розуміння того, наскільки стратегічним об’єктом є бомбосховище, і того, що воно має бути завжди готове захистити, наскільки страшна штука — балістична ракета, наскільки вразливі ми перед війною і наскільки ми співучасники власного виживання.

З самого ранку у цей “ведмежий кут”, як його назвала одна з жительок, почали приходити люди. Чиновники мерії, органів місцевого самоврядування та ЖЕКів, журналісти, пишучі та знімаючі, сусіди. Останні приносили квіти та іграшки, оплакували загиблих. На цій території був наче сконцентрований весь біль столиці.

Я побачила мера Віталія Кличка, який казав, що триває обстеження постраждалих будинків, що на території перебуватимуть представники місцевого самоврядування, керуючої компанії, жеків. Мера обступили, мешканці почали питати, як відбуватиметься ремонт, заміна вікон, але тут несподівано до нього підбігла плачуча жінка:

- Віталію, ви самі батько, я прибігла з роботи подивитися вам в очі. Я знаю, що ви невинуваті, але чому-чому завжди відчинене сховище було зачинене, де наш захист? Чому загинула моя невістка, вона була золота, чуєте, золота дитина!

- Як вас звати? - питає мер.

- Я Тетяна (це була та сама Тетяна, про яку мені розповіли вище), у нас нема бункерів надійних. Скажіть мені, чи буде покараний той, хто не відчинив бомбосховище? Скажіть, що буде, - здавалося, що з нею плакали всі, - я розумію, що геноцид робить Росія, але де нам ховатися? Чому не захистили наших дітей?! Я працюю день у день, як раб, і хіба на такий захист заслуговує моя невістка, моя онука?

Мер розповідав, що триває слідство, а жінка розповідала, яка прекрасна її тридцятичотирирічна невістка, і що вона вимагатиме покарання, і що ніколи не чекала, що війна вдарить її отак…

Жителів цікавило, як будуть ремонтувати. Вони обступили заступника голови Деснянської райадміністрації, а Микола Загуменний пояснював, що триває обстеження, казав, що найближчі дні всіх обійдуть інженери жеків, з’ясують обсяги робіт.

- У перші дні вторгнення подібна ситуація була на Лаврухіна, тоді було пошкоджено майданчик, будинки, ми всім вже встановили вікна, робимо утеплення. За рішенням міської ради тут також будуть встановлюватися вікна, постраждало сім будинків, ще чотири мають мінімальні ушкодження, - розповів він Укрінформу.

Знайомлюся із мешканцем постраждалого будинку Денисом Скрипченком (він пересидів тривогу у ванні), прошуся подивитися його помешкання. На дверях під’їзду вже висить свіже оголошення: працює волонтерська служба для постраждалих.

Денис запрошує мене в квартиру, показує вибиті вікна, пошкоджений балкон. З його восьмого поверху добре видно обидва бомбосховища – школи № 152 та поліклініки.

Власне вони й є головними укриттями в цьому мікрорайоні. На момент написання матеріалу порушена кримінальна справа, чому поліклініка була зачинена.

Попрощавшись із Денисом, прямую в школу, де знайомлюсь із директором Наталією Вітечек.

- У нас бомбосховище працює цілодобово, он бачте ми і охорону тримаємо, завжди є кому відчинити, - запевнила вона і запропонувала подивитися укриття на власні очі.

Ми спускаємося в підвал, де і я бачу обладнане приміщення зі стільчиками, кулерами з водою та навіть мікрофоном та колонками для своєрідного «модератора».

- Я сьогодні підтвердила це меру, і він сам бачив жителів мікрорайону, які звідси виходили. Тут були всі три покоління жителів з собаками, - каже вона, - о третій ранку всі були. Вдень, коли тривога, діти сидять на позначених для їхніх класів стільчиках, на вільних можуть прийти і сісти жителі, їхні батьки. Ми після тривоги завжди пишемо звіти у міський департамент освіти, чи живі наші учні. Загибла дитина з 202 школи, 2013 рік народження. У нас ви бачите, все влаштовано як треба.

Я знову виходжу на майданчик між будинками та поліклінікою. Одна з жінок казала, що перед медзакладом спеціально косою викосили газончик, у формі серця, мовляв, таке трав’яне серце мало стати талісманом. Але не вберегло…

Цього дня багато сердець кровило, люди приносили на галявинку іграшки та квіти, яких ставало все більше. Це були просто сусіди, вони ніколи не знали загиблих, але настільки ототожнювали себе з ними, що годину стояли біля тих самих квітів, хтось плакав, хтось молився. Я помітила дівчину, яка безперервно плакала:

- В цю поліклініку моя мама ходила ще вагітною мною, а я тут весь час лікувалася, як підростала, загибла дівчинка трохи молодша за мою молодшу сестру, - каже Ольга Хохлова, учениця 11 класу 152 школи.

До неї підійшла однокласниця і вони обнявшись, почали плакати вже двоє.

Тут було багато мам з дітками, прийшли висловити співчуття.

- Я живу у цьому мікрорайоні, - розповіла мені Ольга Чайковська, - не дуже ходимо у сховища. Якщо йти в укриття, то самій з дітьми йти страшно, чоловік на службі. Ми боялися із дітьми йти вночі, і боялися, що якщо епіцентром буде бомбосховище, то буде братська могила. Діти лякаються. Сьогодні ми пересиділи в ванні. А люди з нашого чату «Лісовий масив» завжди ходили сюди в поліклініку, там в чаті 1800 людей, і в принципі наші кажуть, що завжди пускали. Не знаю, чому так сталося, що цього разу двері були зачинені. Напевно, вони завжди мають бути відчинені.

Я побачила, як сюди приїхав головний рабин Києва Моше Асман, записував відео для англомовного твіттера та звернення на івриті.

Англомовних журналістів тут теж було чимало, також почула тих, хто говорить азійською та балканською мовами.

А тим часом на балконах прилеглих будинків вже працювало багато співробітників рятувальних служб, які кричали з балконів, щоб люди не стояли прямо внизу, бо будуть падати “шматки” арматури. Під’їхала волонтерська служба, польова кухня, яка взялася годувати поліцію та рятувальників.

- Дівчата, поїжте, вже скільки часу на ногах, - пропонують нам.

Ми відмовляємося і прямуємо у кав’ярню, яка серйозно постраждала від обстрілу. Вибуховою хвилею тут повибивало вікна та шибки. В приміщенні вже працювали ремонтники, зі столиків поскидали бите скло, кафе торгувало кавою та бутербродами. Дрібний діяльний український бізнес постав, як фенікс з попелу, і продовжував служити людям. А я, наче підтримуючи це, купувала тут з колегами-журналістами каву та бутерброди.

Я взяла каву і подумала, що у ці перші години після вибуху, я наче пройшла знову стежками української ментальності, яка так гостро проявляються на «екстрімах». Побачила співчуття, сказати б «співстраждання» киян (загиблі точно ніколи не будуть у очах сусідів статистикою, вони матимуть імена, обставини і окрему історію, їх точно оплакуватиме вся Дарниця, Київ). А ще побачила, як вони люблять рідне місто, як в їх очах задвірки Дарниці стають мало не Бродвеєм чи Єлісейськими полями. Я бачила волонтерів, які були тут миттєво, рятувальників - у нас уже є традиція такої роботи - підставляння плеча. І побачила діяльну українську натуру. Чи то неймовірна свекруха загиблої молодої жінки, яка підняла трьох синів, чи кав’ярня, в якій нема вікон та дверей, але працює термінал та є свіжі бутерброди. І навіть побачила український пофігізм, коли люди відмовляються від бомбосховища, щоб не набратися бліх. Це - Україна.

Лана Самохвалова, Київ

P.S. Ще вдень сусіди говорили, що укриття було зачинене через те, що сторож, який зловживає алкоголем, заснув. І що, мовляв, про цю пристрасть охоронця всі мешканці прилеглих будинків знають.

Медіа з посиланням на джерела поліції повідомили, що сторожа повезли в поліцію на перевірку щодо вмісту алкоголю в крові.

На момент написання матеріалу Київська міська прокуратура та поліція проводять обшуки у Київській міській адміністрації у зв’язку з заявами мешканців про зачинене укриття.