Відносини між США та Україною: що далі?
Середина лютого (тиждень напередодні й під час Мюнхенської безпекової конференції) була шоковим періодом для Європи (з боку США). Зокрема, 18 лютого почалася «шокова терапія» Трампа стосовно до України.
Багато хто був здивований, чому це сталося і чому саме тепер. Насправді дивуватися не варто, ми опинилися в списку, в якому раніше з’явилися Данія (у зв’язку із зазіханням Трампа на Гренландію), Канада, Мексика, Панама, у широкому контексті – вся Європа (за винятком правопопулістських союзників команди Трампа). Рано чи пізно агресивний тиск з боку Трампа мав проявитися і стосовно України. Це суть трампістського світогляду й особливість його політики: головне – гроші; і ці гроші треба вибивати з тих, хто слабший і залежний від США.
Безпосередньою причиною для агресивних заяв Трампа і високопосадовців з його адміністрації була відмова Президента Зеленського підписати кабальну угоду про стратегічні ресурси України, а формальним приводом стало те, що Президент Зеленський критикував переговори США і Росії в Ер-Ріяді. Трампу дуже не подобається, коли йому відмовляють, а ще більше, коли його починають критикувати. Ну а далі – понеслося. Не буду повторювати те, що всі чули й бачили. Однак агресивна хвиля з Вашингтону в бік Президента Зеленського – це також вже апробована (на інших країнах) тактика агресивного тиску на українське керівництво, щоб усе ж таки примусити Київ до підписання ресурсної угоди, яку запропонували США.
Але треба розуміти, що справа не тільки в роздратуванні Трампа щодо Зеленського, і не тільки в намаганні дотиснути нас до підписання ресурсної угоди. Уже очевидно, що суттєво міняється політика США до нас, до Росії, до Європи. І це помітно не тільки з риторики Трампа, а з конкретних дій США в ООН, у переговорах з Росією, і відносинах з нами тощо. Домовитися з Росією для Трампа важливіше, ніж домовитися з нами. А ми маємо заплатити Трампу за рахунками за те, що нам надавали як безоплатну і безповоротну допомогу. Кардинально змінюються підходи США до своєї зовнішньої політики. Ліберально-демократичні цінності відкидають (або замінюють зовсім іншим – меркантильно-консервативним й егоістичним тлумаченням національних інтересів США), гроші – важливіші від глобальних безпекових інтересів США, замість партнерства навіть до союзників застосовують агресивний диктат, у пріоритеті – великі оборудки (big deals) із тими, що традиційно були стратегічними конкурентами, а то й ворогами США.
Чому це необхідно усвідомлювати? Тому що нам доведеться і тепер, і надалі шукати оптимальний баланс між тактикою і стратегією у відносинах зі США в контексті нашого протистояння російській агресії.
Тепер нам треба зняти конфліктну напругу навколо теми ресурсної угоди і взагалі у відносинах із Трампом та його адміністрацією. Мабуть, доведеться піти на деякі поступки Сполученим Штатам в ресурсній угоді, щоб зберегти для України навіть просто можливість купувати американську зброю. Але колишньої безоплатної військової допомоги вже не буде. А про економічну допомогу з боку США можна – і не мріяти. Хто знає, які поступки будуть від нас вимагати США заради формального припинення війни в Україні? І в цьому питанні нам, імовірно, доведеться йти на не неприємні компроміси. І, дай бог, щоб це ще були компроміси, а не односторонні поступки України. І серед імовірних вимог можуть стати такі, які будуть для нас абсолютно не прийнятними, наприклад, визнання окупованих територій російськими.
Звертаю увагу на ці обставини для того, щоб у всіх нас не було ілюзій, що можна повернутися до колишніх партнерських відносин зі США. Партнерство якщо і буде, то ситуативного й інерційного характеру. Причому це ми будемо боротись за збереження хоча б залишків партнерських відносин. Адміністрація Трампа розглядатиме нас як партнерів, тим більше стратегічних. Ставлення до нас буде як до об’єкта торгів з Росією і до ресурсного активу (і добре, якщо на майбутнє, а може, і просто як до джерела компенсації витрат, які були раніше).
Які висновки можемо зробити з нинішньої (уже нової) ситуації в наших відносинах зі США? Ця ситуація може певною мірою змінюватися (і в негативний, а може, і в позитивний бік, якщо Трампа трохи попустить і йому буде вигідно трохи підтримати Україну), буде навіть гойдатися, як на американських (Трампівських) гірках, але головні тенденції, про які я сказав вище, вже є очевидними.
З точки зору поточних тактичних інтересів, тепер ми маємо і навіть мусимо шукати певні, відносно прийнятні, компроміси з Адміністрацією Трампа з питань ресурсної угоди, умов завершення російсько-української війни і з деяких інших тем. Можливо, деякі з цих компромісів будуть болісними для нас. Однак ми не можемо (навіть якщо дуже хочеться) послати Трампа під три чорти, як дехто пропонує. Негативні наслідки тоді для нас будуть дуже великими, особливо з огляду на вплив на військову ситуацію. Поки що ми є занадто залежними від США. Тому доведеться проявляти гнучкість.
У контексті більш тривалої перспективи маємо розуміти, що як мінімум на період президентства Трампа неминуче втрачаємо США як головного стратегічного партнера України, зокрема у військово-політичному протистоянні з Росією. Однак цей процес треба розтягнути в часі й мінімізувати його негативні наслідки.
Одночасно нам треба думати про формування нової безпекової стратегії. На цей момент очевидно лише одне – нашим головним стратегічним партнером на перспективу стануть європейські країни (звісно, з деякими винятками і, можливо, трохи в іншій формі, ніж тепер). У нас спільні виклики (нова зовнішня і безпекова політика США при Трампі) і проблеми (російська агресія), просто для нас вони є більш виразними і небезпечними. Але доведеться шукати і додаткові запобіжники, і контрважелі, щоб зменшити загрози з боку Росії і подальших бурхливих коливань міжнародної політичної кон’юнктури, зокрема, з боку США під час президентства Трампа.
Володимир Фесенко, політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»
Fb
реклама