«Я не був на похоронах батьків у Сирії через те, що там накоїла Росія», - лікар-сирієць Мохаммад Закарія, який працює в Україні
Мохаммад Закарія більшу частину свого життя мешкає в Україні. Каже, що наша країна стала для нього другим домом. У далекому 2000-му він юнаком приїхав до Одеси із сирійського міста Хомса, щоб здійснити свою заповітну мрію – стати лікарем. Мовні курси, роки навчання в Одеському медінституті, інтернатура і зрештою – довгоочікуваний диплом, який молодий лікар із гордістю повіз додому. У рідному місті він планував працювати та відкрити клініку, але у 2011 році у Сирії розпочалася війна.
За волею батьків Мохаммад повернувся до України. Саме тут збувся його задум – у 2022 році він відкрив власну клініку «Закарія». Ліцензію отримав за два тижні до початку повномасштабного вторгнення.
Лікар зізнається, що тоді думав, щоби поїхати до іншої країни, але зрештою вирішив робити все, на що спроможний, щоби допомагати українцям, зокрема захисникам. У 2023 році Закарія почав працювати у лікарні міста Чорноморська, де став завідувачем хірургічного відділення. Саме тут, коли лікар оперував уночі проти 31 січня складну пацієнтку в невідкладному стані, його поранено уламком скла під час російської дронової атаки. Попри травму, хірург не перервав операції та буквально врятував жінці життя. Кореспонденти Укрінформу приїхали до Чорноморська, щоб поспілкуватися з Мохаммадом Закарією.
ПОВАГА ПЕРСОНАЛУ ТА ПОПУЛЯРНІСТЬ СЕРЕД ПАЦІЄНТІВ
Чекаємо на лікаря біля його кабінету, поки він оглядає пацієнтів відділення. Коли огляд закінчився, Мохаммад Закарія підходить до нас, знайомимося. Він одразу просить почекати ще трішки, адже має проконтролювати хід операції. Тим часом ми розмістилися в його кабінеті, роздивляємося грамоти та нагороди. Час від часу зазирають родичі пацієнтів та медперсонал – зрозуміло, що головний хірург дуже затребуваний у лікарні.
Привітна санітарка пригощає нас кавою, приносить свіженький, ідеально випрасуваний білий халат для лікаря.
- Краса! – каже жінка й вішає медичний одяг до шафи. – Для нашого Мохаммада – все найкраще, ми його любимо й поважаємо. Дуже добра та порядна людина, таких тепер не знайти.
Нарешті пан Закарія заходить до кабінету, ми розпочинємо розмову. Просимо його розповісти про себе.
- Лікар вищої категорії, кандидат медичних наук. Навчався в Одеському медуніверситеті. Кандидатську захищав у Києві, в Національному університеті охорони здоров'я України імені П.Л. Шупика. Інтернатуру проходив в Одеській обласній лікарні та в Одеській клінічній лікарні на залізничному транспорті, потім працював в Овідіопольській лікарні. У Чорноморській лікарні – два роки, із них рік – заввідділення, – відрекомендувався лікар.
ВЕЛИКА ТА ЗОВСІМ «НЕ МЕДИЧНА» РОДИНА
За розмовою дізнаємося, що Хомс, звідки родом Мохаммад Закарія, до громадянської війни в Сирії був великим промисловим центром, третім за величиною містом у країні – після Алеппо та Дамаска. У родині майбутнього лікаря виховувалося 12 дітей, він був «номером дев’ять».
- У мене – велика родина: четверо братів та семеро сестер, – каже Закарія. – Коли почалася війна в Сирії, їх розкидало по всьому світу. Але Сирію звільнили, тепер вони – разом, повернулися на батьківщину і з радістю відновлюють свої будинки. Так, роботи багато, але вони – вдома. Це те, чого я бажаю й Україні – щоб війна скоріше закінчилася. Україна мені – як друга батьківщина. Я мешкаю тут більше часу, аніж у Сирії. Там я прожив лише 18 років, а в Україні – вже 24.
Ніхто з великої родини Закарія лікарем не був. Любов до медицини у нього з´явилась під час спілкування з близьким другом його батька Рімоном, який працював у лікарні.
- Батько казав мені: «Ти будеш, як Рімон». Із дитинства мене навіть у школі називали лікарем. Директор у школі казав: «Не викликайте Мохаммада, а викликайте до мене “лікаря”», – згадує завідувач відділення хірургії.
Тож, визначившись із майбутньою професією, юнак у 2000 році приїхав до Одеси.
«ТУТ Я – НА СВОЄМУ МІСЦІ»
- Спочатку я довго вивчав мову, адже взагалі її не знав. Тепер мені дуже шкода, що тоді вивчав російську, а не українську. Але це був не мій вибір, нас так навчали. Після мовних курсів вступив до медінституту. По закінченню навчання повернувся додому, в Сирію. Я мав мету – закінчити інтернатуру, отримати диплом і працювати на батьківщині. Але у 2011 році у Сирії почалася війна. Перші три місяці був там, але моя родина вирішила відправити мене в Україну. Дорослі люди думають на крок вперед. Батько сказав: «Їдь, будеш нам допомагати звідти, якщо потребуватимемо», – згадує Мохаммад Закарія.
Деякий час лікарю все ж довелося попрацювати в інших країнах, але надовго його не вистачило – хотів бути в Україні.
- Я поїхав у Кувейт, це арабська країна. Здавалося б, все мало скластися, але витримав там лише три місяці. Душа була неспокійна, а тут я – на своєму місці. Спочатку думав, може, там медицина краща, але я цього не відчув і повернувся в Україну. От, наприклад, тепер у нашій Чорноморській лікарні є таке ж сучасне обладнання, як в обласній. Ми можемо робити будь-які операції. Наші травматологи замінюють суглоби, також складні втручання роблять гінекологи, судинні хірурги. Тут поєдналося бажання лікарів працювати та змога керівництва забезпечити нас усім необхідним. Це дуже важливо, – каже лікар.
«УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР У СИРІЇ ДУЖЕ ЗВОРУШУЄ»
В Україні він знайшов своє кохання – дівчину Ірину. Одружилися, у пари народилося двоє дітей. Навесні родина Закарія планує поїхати до братів та сестер Мохаммада в Сирію.
- Дуже хвилююся перед зустріччю з родиною. Я не бачив їх із 2011 року. Не можу навіть передати всі емоції. Це буде дуже важко. Коли я поїхав звідти, мої батьки були живі. Тепер їх уже немає. Я приїду в свій дім, де вони мали б мене зустріти, а їх там нема… Я не був на похоронах батьків через війну, через те, що там накоїла Росія. Мені було б легше, якби я зміг провести батьків в останню путь. Також мені дуже приємно, що коли війна в Сирії закінчилася, туди одразу приїхали представники України, відкрили українське посольство. Український прапор у Сирії дуже зворушує, – каже Закарія.
Питаємо лікаря, чи пам’ятає він, як почалася війна у його країні.
- Тоді я був набагато молодший і не сприйняв початок війни в Сирії як щось серйозне. Вважав, що все закінчиться за кілька днів. Але…, – каже він.
«ДІСТАВ УЛАМОК СКЛА З РУКИ, АЛЕ ПОЧАЛАСЯ СИЛЬНА КРОВОТЕЧА»
Звертаємо увагу на свіжу рану на лівій руці лікаря. Це – слід від осколка, який поранив його під час операції. Просимо поділитися спогадами про цей день.
- Це було о третій ранку. Як заввідділення, я не чергую, але постійно маю бути на зв’язку. Не можу залишати колег. Тієї ночі чергувала молода хірургиня. «Швидка» привезла жінку з перитонітом, тобто чекати до ранку не можна було. Чергова викликала мене, близько третьої ми почали оперувати. Коли закінчували роботу та збиралися «закривати» пацієнтку, почули роботу ППО, звуки вибухів лунали зовсім поряд. Але я не міг залишити пацієнтку. Ми продовжували роботу, і раптом у вікно влетіли уламки. Всю операційну засипало склом, воно потрапило у черевну порожнину пацієнтки. Розлетівся штатив із ліками. Операційну просто перевернуло з голови на ноги. Коли ми працюємо, думки лише про операцію. Як ми стояли, так і продовжили, ніби нічого не сталося. Прибрали скло з пацієнтки, закінчили операцію. В один момент моя помічниця помітила, що у мене розірвалася рукавичка. Я зняв її і побачив, що осколок зайшов у руку. Дістав його, але почалася сильна кровотеча. Замотав руку, вдягнув нові рукавички та продовжив роботу. Зранку зробив знімок, виявилося, що скло дійшло до суглоба, – розповів Мохаммад Закарія.
Тепер із пацієнткою Мохаммада все добре, вона вдячна лікарю за свій порятунок.
За словами хірурга, у лікарні є протокол дій персоналу в разі тривоги та обстрілів. Тут спеціально обладнали укриття, куди йде медперсонал.
- Зранку мені зателефонувала дружина, вона була на відпочинку з дітьми. На той час у новинах з’явилася інформація, що одного з лікарів хірургічного відділення поранило осколком під час операції. Вона дуже хвилювалася, запитувала, хто саме з моїх людей постраждав. Дружина й гадки не мала, що це я, адже опівночі я був удома та збирався спати, ми побажали одне одному спокійної ночі. Я зізнався їй, вона почала плакати і заспокоїлася лише тоді, коли зателефонував через відеозв’язок. На цьому її відпустка закінчилася, вона почала збирати речі, щоб їхати додому, – додав Мохаммад Закарія.
«СКІЛЬКИ ЖИВУ, СТІЛЬКИ Й БУДУ ДОПОМАГАТИ»
Цікавимося в лікаря, чи не з’являлося у нього думок виїхати з України через небезпеку.
- Коли в Україні почалася повномасштабна війна, я вже розумів, що це – надовго. Спочатку було страшно, але вирішили залишитися. Та й куди їхати? Я усвідомив, що мій обов’язок – робити все, щоб прискорити перемогу, допомогти нашим захисникам та всім, хто цього потребуватиме, – каже хірург.
На прохання розповісти детальніше, про яку саме допомогу йдеться, лікар сором’язливо усміхається й каже, що не хоче на цьому наголошувати.
- Наша релігія забороняє хизуватися. Допомога – це від серця. Багато зробили. І для Херсона, і військових лікуємо безоплатно в моїй приватній клініці. До речі, ліцензію на її відкриття я отримав за два тижні до початку повномасштабки. Спочатку навіть думав, що доведеться її закрити, але потроху ситуація налагодилась. І на початку війни, і тепер я не відмовляюся допомагати. Особливо військовим, для мене це – честь. Брав також участь у зборі та відправці води у Херсон. Мені телефонували, приміром, із одеської мечеті та казали, що є таке потреба. Я долучився. Ми це не афішуємо. Також долучаюся до збору грошей на придбання автівок для військових. Передаю ліки. Скільки живу, стільки й буду допомагати. Бог створив нас так, щоб ми допомагали одне одному, – каже лікар.
За добрі справи, про які Мохаммад Закарія так неохоче розповідає, у 2023 році від міжнародної громадської організації «Асамблея ділових кіл» він отримав нагороду – орден «Лицар Вітчизни».
Питаємо нашого співрозмовника про його професійні плани на майбутнє та як він бачить свій подальший розвиток в Україні.
- Мрія – щоб закінчилася війна в Україні. Бо поки вона продовжується, ми думаємо лише, як дожити до ранку. Ми не знаємо, чи влучить у нас ракета. Особливо гостро це стало відчуватися після того, як в нашу операційну прилетіло. Коли все це закінчиться, от тоді можна буде мріяти про конкретне. Хочу розвиватися у фаху, розробити власний метод операцій. От як тепер робимо операції за Ліхтенштейном чи за Брауном, хочу, щоб через роки робили операції за методом Закарії. Працюю над цим, хочу розвивати свою клініку, плідно працювати в Чорноморській лікарні. На щастя, керівництво в цьому допомагає. Я спокійно йду до нашого головного лікаря Сергія Михайловича, кажу, що для роботи мені потрібно те й те. Він запитує, з якою метою, і потім одразу починає робити все, щоб наше відділення отримало це обладнання. Це командна робота, це дуже важливо і приємно, – каже Мохаммад Закарія.
На сьогодні найскладніша операція, яку лікареві вдалося виконати, – реконструкція загального жовчного протоку. Пацієнта привезли у важкому стані через те, що він довго не звертався по допомогу.
- Протік нагноївся, вже постраждали печінка, підшлункова. Фактично я мав відновити протік із нічого. Без цього людина померла би. Операція тривала чотири години. Вирішив застосувати спеціальну трубку, яка виконає функцію протоку. Згодом навколо неї з’являться нові тканини і трубку можна буде дістати. Може, саме за цю операцію мене й запам’ятають, – усміхається лікар.
Каже, що натхнення та сили на роботу черпає у радісних очах людей, яких виписує додому після операцій.
- Я вірю у майбутнє та у Бога, – каже Мохаммад Закарія. – Вірю Богу, а він ніколи не обдурить людей, яких створив. Якщо він у Корані написав, що все буде добре, – так і буде. Якщо він сказав, що буде покараний той, хто чинив зло, – так і буде. Тепер – важкий період, але він мине, і я впевнений, що все буде добре. Це знання дає мені силу працювати далі. Надихає й те, що я добре виконую свою роботу. У мене любов до хірургії. Коли бачиш результат своєї праці, неможливо передати відчуття. Коли відпускаю додому своїх пацієнтів – це щастя, це дає поштовх йти далі й далі.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото авторки та із соцмереж Мохаммада Закарії
