Прифронтовий Оріхів та його люди
Прифронтовий Оріхів Запорізької області – наче важкий пацієнт, підключений до апарата штучного дихання: біля нього постійно має хтось чергувати. Скоро вже три роки, як російська армія намагається стерти місто зі землі й мапи, та воно живе. Принаймні ще має сили боротися.
ТИХИЙ СПРОТИВ
У самому Оріхові залишається близько 700 людей, у навколишніх селах, які входять до складу громади, – ще 70.
- Новоданилівка – 12 людей, до 50 – у Новопавлівці і 8 – у Новоандріївці. Така кількість людей тут з осені минулого року, – розповідає начальник відділення поліції 4 Пологівського РВП Євген Шепель.
Це люди здебільшого похилого віку. Одні мають господарство і не можуть його покинути, інші – не мають ані грошей, щоб виїхати, ані, власне, місця, куди виїжджати.
- Люди звикли жити в своєму будинку чи квартирі й не хочуть бути серед чужих стін, – пояснює співрозмовник.
Знімаючи розбиті вщент райони Оріхова, фотокореспондент Укрінформу зустрів кількох місцевих мешканців.
Один із них, 53-річний Олег, розповів, що живе разом з дружиною у квартирі та доглядає сусідські будинки.
- От сьогодні «склили» вікна ОСБ-плитами. Робота не в тягар, радий хоч якійсь розвазі, – каже Олег.
Ще один місцевий, який назвався Серьогою, – незрозумілого віку, близько 60.
- Притягнув із розбитого сусіднього будинку залізний мотлох – мародерить потихеньку. Підійшов до нас. Зазирнув із цікавістю в яму від КАБа, яку ми знімали, – наче щось нове в ній могло з'явитися. Живе сам, виїжджати не збирається. Син воює, на якому напрямку – не в курсі, каже, що давно не було зв'язку. Із задоволенням позував мені та усміхався. Оптимізму додавав його свіжий перегар, – розповів про знайомство фотокор Дмитро Смольєнко.
Біля в'їзду до Оріхова на тонкій кризі річки Конки сидів самотній рибалка. Його звати Анатолій, йому 73 роки. Живе в Оріхові з дружиною. Каже, що вперше цього року вийшов на риболовлю.
- Клює?
- Ще не клювало, окуня спочатку знайти треба, буритиму далі.
- Не страшно? Чому не виїжджаєте?
- А куди виїжджати? Кому ми потрібні? Та й не хочеться тинятися, це наш із дружиною «спротив російській навалі», – відповідає.
ЛЕТИТЬ І ГРИМИТЬ У МІСТІ ПОСТІЙНО
Оріхів уже давно розбитий, тут немає світла, газу, є проблеми зі звʼязком. Постійно щось «бахкає», іноді майже над головою. І при цьому «букеті» проблем тут є ще й інше життя — кримінальне.
Так вийшло, що журналісти стали практично свідками проведення оперативно-слідчих дій.
- Оперативники отримали інформацію про чоловіка, який ніби торгує канабісом. Перевірили, задокументували. Виявилося, що чоловік дійсно продавав наркотичні засоби. Затримали його, він тепер у СІЗО. Ніхто також не відміняв сімейні сварки, керування автомобілем напідпитку, порушення правил торгівлі алкоголем у прифронтових громадах, – розповідає Шепель.
Питаю в нього: а якби порахувати – скільки годин на добу в місті лунає повітряна тривога? У відповідь чую: цілодобово.
- 24 на 7 тривога лунає в Оріхові, нема такого часу, коли можна було б сказати, що от зараз безпечно. Постійно працює ворожа артилерія, літають дрони. Якщо брати лише КАБи, то «віконця» між атаками є. Але летить і гримить в місті постійно, – пояснює.
Євген акцентував увагу на тому, що тут поліцейські постійно на службі в шоломах. Для порівняння: у Запоріжжі правоохоронці носять шоломи тільки під час тривоги, а в Оріхові вона не зупиняється.
- Дуже складно особовому складу нести службу. Дуже небезпечно. Ми маємо антидронове обладнання, але не завжди воно рятує, бо ворог не стоїть на місці. Хоча рушницями забезпечили свої наряди, і вже навіть знищили два дрони над блокпостом. На жаль, від КАБів немає можливості врятуватися. Якщо до тебе прилетить, то нічого не допоможе, – пояснює очільник райвідділу.
«Швидка» в Оріхів вже давно не виїжджає, тож людей, яким потрібна допомога, поліція транспортує до найближчого стабпункту.
- Рік тому з нами на чергуваннях постійно були парамедики. Але відколи КАБи почали прилітати по Запоріжжю, ті більш потрібні в обласному центрі, – говорить.
Враховуючи те, що поліція завжди однією з перших опиняється на місцях атак, було ухвалено рішення навчити всіх поліцейських, зокрема і дільничних, і офіцерів громад, надавати домедичну допомогу.
Шепель каже, що майже місяць дуже багато КАБів летять:
- Преображенка потерпає, за Малу Токмачку взагалі мовчу – там вже і руйнувати нічого. Те, що рік тому було знищено або пошкоджено, тепер добивають.
«ВЗЯЛИ СОБАЧКУ МАЛЕНЬКУ, СІЛИ Й ПОЇХАЛИ...»
Час від часу люди, які виїхали, приїжджають перевірити, чи ціле майно. Якщо є руйнування, поліцейські їдуть на місце, щоб скласти протокол, зафіксувати все і видати людині «корінець». З його допомогою, коли запрацює комісія з обстеження, можна буде довести, що майно зазнало руйнувань під час війни, та отримати компенсацію.
Серед тих, хто повертався, щоб побачити свій будинок та вивезти бодай якісь речі, – 74-річна Любов Леонідівна Козачок. Прихисток вона знайшла в селі неподалік Запоріжжя.
- Працювала я в загсі, все життя розписувала і розлучала людей... Виїхали ми 17 травня 2022 року, одразу після того, як наше житло було зруйноване. Місто дуже щільно обстрілювали й обстрілюють досі. Влучило і в нашу домівку. Пряме попадання – і не стало в нас свого житла: скло полетіло, шифер з хати полетів, зчинився пожар. Приїжджали рятівники, гасили. Ми взяли собачку маленьку, сіли і поїхали… – розповідає жінка.
Нині вона та ще один мешканець Оріхова живуть у селі Новоолександрівці. Їх прихистила місцева жінка – пані Ірина.
- Я їхала з роботи – і бачу жінку. Вона ходила вулицею і шукала, у кого б можна зупинитися. Я на той час жила разом із мамою. Вона хворіла, а я на роботу кожен день їздила, і мама лишалася сама вдома. Тож я подумала ніч і подзвонила Любі. Сказала їй, що не проти, щоб вони з тим чоловіком жили у мене. Люба за мамою доглядала, допомагала мені. Першого березня 2024 року мами не стало. У неї вік уже поважний був. Але ці люди так і живуть зі мною. Ми вже ніби родина, – розповідає Ірина Афанасіївна.
Її діти – за кордоном, чоловік помер, а Люба охоче допомагає по господарству.
Поки говорили з пані Любою, на вулицю вискочила її такса Тася. Це її жінка забрала з Оріхова, коли вирішила їхати. Повернутися ж у місто Люба наважилась аж через рік.
- Ми поїхали не самі: знайомий наш возить хліб, гуманітарну допомогу, і от він узяв мене. Тоді я дещо змогла забрати із свого дому, фотографії забрала (плаче)… Морально була не готова зовсім, але я собі сказала, що треба прийняти все як є, і тому я просто тихенько плакала. Просто плакала... – розповідає.
Після евакуації з Оріхова жінці терміново треба було робити операцію на серці. По допомогу вона звернулася до благодійних організацій.
- Дуже вдячна, що мені пощастило зустрітися з таким благодійним фондом, як «Карітас», і з такими людьми, які в ньому працюють. «Карітас» для мене був спасєнієм, і на той момент, і зараз. Мені робили операцію на серці, і фонд надав грошову допомогу, – розповідає Люба.
Координатор проєкту «Підтримка та забезпечення базових потреб особливо вразливих категорій населення, що постраждали від війни, які проживають у зоні 0–50 км уздовж лінії зіткнення на Півдні та Сході України» Євген Константінов пояснює, що проєкт півтора року діє в Запорізькій і Донецькій областях, і за цей час була надана допомога на суму 83 млн 387 тис. 580 грн, тобто 5 430 людей отримали багатоцільову грошову допомогу (MPCА), 4 121 людина отримала допомогу на лікування.
- Ми надаємо багатоцільову грошову допомогу в розмірі 10800 грн на одну особу, і ці кошти люди можуть використати на свої потреби. Інша допомога – на лікування, на медицину. Її отримують важкохворі, які потребують постійного лікування. Там сума надається тільки на ліки, вона підзвітна, і використати її можна тільки на ліки. Любов Леонідівна отримала гроші на лікування й багатоцільову допомогу, – говорить Євген.
Нині вона почувається добре і дуже хоче знову поїхати додому. Але каже, що з її «новим» серцем буде важко бігати, якщо раптом обстріл почнеться.
- Як летить (снаряд, – ред.), то просто застигаєш і стоїш завмерши, а відчуття страху давить. Не звикли ми до вибухів, не звикли, щоб собака плакала, щоб діти від страху кричали. Батько мій воював, пройшов війну з 1941 до 1945 року, пів відра нагород мав. Не ювілейних, а бойових. Він розповідав мені, як важко було, але то було наче страшна казка. Неможливо було уявити, що і ми будемо жити в такі часи. Нормальному уму не можна цього зрозуміти, – говорить.
Після нашої розмови Любов ще кілька хвилин гортала фотографії в своєму телефоні, роздивляючись сад, який виплекав біля будинку її покійний чоловік, і сам будинок до та після обстрілу. Важко видихнула, проковтнула сльози і зауважила, що їй дуже пощастило знайти дім і зустріти таких людей, як Ірина та Євген. Адже більшість тих, хто досі живе в Оріхові, просто не має куди виїхати, щоб спокійно дожити вік.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
