Переселенка з Костянтинівки: Виїхали, коли донька удруге потрапила під ракетний обстріл

До шелтеру в селі Стройному, що біля Сваляви, приїжджаємо з представниками громадської організації «Проліска» – тої самої, яка допомагає проводити евакуацію зі зони бойових дій та облаштовувати побут внутрішніх переселенців. У цей заклад «Проліска» нещодавно закупила меблі та побутову техніку на майже мільйон гривень. Тож волонтери приїхали перевірити, як скористалися їхньою допомогою, а кореспондентка Укрінформу – дізнатися, як живеться на Закарпатті переселенцям так званої третьої хвилі, людям, яких евакуювали в область протягом третього року повномасштабної війни.

ЖИВУТЬ ПО КІМНАТАХ – МАЛЕНЬКИХ, ЗАТЕ ОКРЕМИХ

- Тут, у Стройному, під шелтер переобладнали приміщення колишньої сільради. Після ремонту, зробленого силами Червоного Хреста, у будівлі є 12 кімнат. Вони маленькі, але плюс у тому, що там можуть проживати родини, а не так, як буває в інших приміщеннях, наприклад, у переобладнаних школах, коли в одній великій кімнаті одночасно перебувають понад десяток людей, не пов’язаних між собою, як родина чи друзі, –  розповідає дорогою фахівець із підтримки місць тимчасового проживання ГО "Проліска" Тетяна Мостова.

Нині тут живе 31 особа, 12 родин. Є люди з інвалідністю та 12 дітей. Загалом із Донеччини, переважно – із Костянтинівки. Більшість заселилася восени, коли там запровадили примусову евакуацію родин із дітьми.

Мостова говорить, що тепер зменшується кількість донорів, які можуть надавати матеріальну допомогу переселенцям.

- Тут справді сума була значна – 852 тисячі гривень. На ці гроші ми закупили для людей шафи, столи, стільці, двоярусні ліжка, пенали, тумбочки, облаштували меблевим гарнітуром кухні, придбали побутову техніку – електрочайники, мікрохвильовки, мультиварки, праски, прасувальні дошки, сушильні машини для одягу, сміттєві баки, – перераховує Тетяна Мостова.

Також, додає вона, «Проліска» на прохання жителів та адміністрації шелтеру облаштувала простір для дозвілля дорослих та дітей: ковролін, крісла-груші, диван, телевізор та вайфай-роутер, щоб був безперебійний доступ до інтернету.

Разом із волонтерами маємо можливість спілкуватися із мешканцями шелтеру. Переважно тут живуть родинами – по троє-п’ятеро людей, залежно від потреби та розмірів кімнати. Готують разом на одній кухні – почергово. По черзі й перуть. У коридорі сформований графік чергувань кожної кімнати в загальних приміщеннях: має бути чисто. Фіксуємо, що справді чисто, немає сторонніх запахів, на кухню можна запускати умовного «ревізора» в рукавичках.

Узагалі, є відчуття, що люди ставляться до тимчасового приміщення як до того, що треба цінувати. У цьому шелтері мешканці підписують контракт на проживання на шість місяців, далі його продовжують, але якщо з поведінкою проблеми – можуть виселити. Тут є адміністратор – найманий працівник, який вирішує усі побутові й інші питання.

Більшість мешканців, із ким згодом розмовляємо, кажуть, що воліли б повернутися додому. Дехто стверджує, що повернеться неодмінно, тільки б хата уціліла. Є й такі, кому вже немає куди повертатися: їхнє житло з’їла війна...

ВИЇХАВ, КОЛИ БІЛЯ ХАТИ ВПАВ «ШАХЕД»

Перший, із ким спілкуємося, – це 73-річний Анатолій із міста Суми. Чоловік ніяково каже, що виїхав сам після того, як поруч із його хатою сталося влучання російського «шахеда». Таке враження, що він соромиться цього «нечоловічого» вчинку.

- За 600 грн – до Києва маршруткою, а тоді на поїзд Харків –Ужгород і сюди. У мене родичі в Поляні живуть, вони допомогли влаштуватися в шелтер. Мешкаю в притулку з листопада.

Анатолій тут нетиповий мешканець – сім’ї не має, самотній. Через це було важко ужитися з родиною, до якої його підселили. Каже, у шелтері вперше дізнався, що від нервового перенапруження можна захворіти.

- Досі не знав, що пневмонія може з’явитися від порушення психогігієни. У цій кімнаті донедавна було п’ять ліжок, я жив із однією сім’єю. Важко було, я їм заважав, але зрештою їм дали окрему кімнату, і тепер я один вже протягом двох місяців. Легше набагато.

В Анатолія є ліжко, шафа, тумба та стілець.

- Базові умови – їх вистачає, щоб жити. Є пенсія – на неї можна купити продукти. У Сумах будинок лишився, сусіди приглядають. Чекаю, коли завершаться бойові дії, в місті стане спокійніше й можна буде повернутися додому, – каже чоловік.

НАВМИСНЕ НЕ КУПУЄМО РЕЧЕЙ, БО ТУТ УСЕ ТИМЧАСОВЕ

На другому поверсі з двома підлітками мешкає Рита, 56 років. Вони, як більшість мешканців цього притулку, із Костянтинівки. У дітей якраз зум-уроки – вони зайняті навчанням, утім, пані Рита згоджується з нами поговорити. Питаємо про життя в притулку, побут. Кілька разів повторює у відповідь: усе прекрасно, усе є, ні на що не жаліємося.

- Сприймаємо все як тимчасові незручності, чекаємо, коли можна буде повернутися додому. Якщо будинок вціліє – обов’язково повертатимемося, – каже жінка.

Тут, на Закарпатті, вона не влаштовується на роботу, а діти – до школи. У них, пояснює, «мовний бар’єр». Щодо себе зауважує, що влаштуватися на роботу в місто можна, але дуже дорогий громадський транспорт – все, що заробиш, доведеться віддавати за проїзд. Та й робота – до 18 чи 19 години, а в такий час у село транспорт уже не їздить.

- Тому ми переважно сидимо тут. У дітей уроки, я доглядаю за ними, прибираю. Виходимо гуляти в ліс – тут дуже гарно, беремо термос із чаєм, бутерброди… Вибираємося в міста – Ужгород, Мукачево, Львів. Дуже гарно тут. А головне – спокійно. За ці кілька місяців уже відвикли від звуків мін та ракет. Хіба іноді мимоволі реагуєш на гул машин або мотоцикл, смикаєшся. Це, напевно, уже назавжди. За будинком нашим слідкують сусіди, розповідають, у місті щодня прильоти, кажуть, до нас фронту 3–4 км залишилось. Але віримо, що вдасться вернутися. Навмисне не купуємо тут жодних побутових речей, щоб не обростати ними. Усе тут тимчасово у нас. Переб’ємося, а там видно буде.

ДОСІ ЧУЮ КРИК ЛІКАРЯ «ШВИДКОЇ»: «ЖЕНИ ШВИДШЕ, НЕ ДОВЕЗЕМО!»

Інна, сусідка Рити по поверху, теж із Костянтинівки. Також виїздила в рамках примусової евакуації родин із дітьми, так само тут із жовтня. Мешкає із мамою, чоловіком та двома дітьми. Мама й чоловік – лежачі, потребують догляду. Старші доньки також виїхали: одна – у Київ, друга – у Дружківку. Старша донька в Костянтинівці двічі потрапляла під ракетний обстріл – власне, саме це й змусило Інну зрештою евакуюватися.

- Ми багато разів доти про це думали, але все ж таки рідний дім, не хотілося покидати. У 2023-му, коли був приліт на ринок, моя старша донька отримала тяжкі поранення. Вона дивом вижила тоді – дві зупинки серця, кілька операцій.

Донька торгувала на ринку, і Інна бачила момент прильоту.

- Я якраз вийшла покурити на балкон. Бачу – летить ракета, падає, вибухає – і я розумію, куди вона впала. Я біжу туди, починаю шукати доньку. Кругом палають машини. Наша стоїть, оббігаю – донька лежить у крові. Як я кричала, боже! «Яно, Яно!». Ми приватною машиною довезли її до реанімації. Три години реанімації в 5-й лікарні, дві зупинки серця. Потім повезли до Дніпра оперувати. У полях зупинялися посеред дороги на дозаправку: медики-волонтери підвозили кисень, міняли балони там на місці. Ледве довезли. Мені у вухах досі стоїть крик лікаря «швидкої»: «Сашо, жени, Сашо, не довезем!». Я там просто сиділа, як кам’яна, поруч з нею в тій кареті «швидкої», всю дорогу молилася. Потім операції. Складний був уламок. Хірург сказав, що вони самі не надіялися, що Яна виживе. У неї шрам тепер – через все тіло. Потім були інші операції. Дякую за те, що це все було безплатно, – каже жінка.

Рік після цього сім’я ще жила в рідному місті, доки донька знову не потрапила під ракетний обстріл.

- Вона відновилася, пішла працювати на касу в «Еко-маркет». І знову приліт. Доньку засипало. Хлопець-військовий її відкопав і разом з нею вибіг. Ми цього не бачили і далі розгрібали завали, шукаючи її. Я не своїм голосом кричала: «Чому знову?!» – згадує Інна.

Це сталося в серпні. Донька із зятем після цього виїхали майже одразу, решта родини – через два тижні.

- Ми із сином теж потрапляли під вибух – якось життя врятував список продуктів. Ми вийшли в магазин, але повернулися, бо забули цей список у квартирі. І тут – вибух. Якби не повернулися – потрапили б під нього. Було ще, що молодша донька на ставок пішла з подружками – а там прильоти. Були загиблі, добре, що донька просто була не на тому пляжі…

Коли таки вирішили їхати, їм дали чотири дні, щоб зібрати речі. Сказали: забирайте все, дорога – в один бік.

- Ми приїхали сюди з 18 мішками з одягом, взуттям, речами, посудом, велосипедом... Потім ще сусіди досилали. Живемо тут в одній кімнаті. Ми вчотирьох із дітьми та чоловіком, а мама – окремо. Мама і чоловік у мене не ходять – потрібен догляд, тож я не можу йти на роботу. Молодша донька пішла в місцеву школу. Старший син продовжує навчання на дистанційці.

У Костянтинівці лишився брат Інни, сусіди пильнують квартиру. Недавно, коли після вибуху повилітало скло, вони лагодили балкон.

- Скільки протримається Костянтинівка – не знаємо. Хочеться додому. Просто додому, у свою квартиру. Не те щоб тут не подобалося, – тут гарно, спокійно, нам дуже допомогли, у селі добре ставляться до нас. Просто хочеться додому, – повторює жінка.

У ДВІР УЖЕ ЧОТИРИ РАЗИ ПРИЛІТАЛО, ЩЕ КІЛЬКА РАЗІВ – І ВСЕ…

Миколі 69 років, він також із Костянтинівки. Розмовляємо в холі – він прогулюється, хоча ходити важко, користується милицями.

- Ми чекали, знали, що буде евакуація. Виїхали у серпні. До літа ще якось у місті терпимо було, а влітку вже стало нестерпно. Школу поряд рознесли – у нас вікна повилітали в квартирі. Якось був вибух і рама віконна вилетіла – дивом вивернувся, щоб не поранило. Сиділи завжди в коридорі чи ванній під час вибухів. Якщо чесно, знаєте, я би й не поїхав – хай би вже там і помер. Але онуків шкода. Їхній батько помер минулого року, тож ми останнім часом із невісткою жили – переїхали до них із дружиною з нашого гуртожитку, разом все ж легше. Тепер також разом живемо в одній кімнаті. Усе необхідне є. Кожна сім’я – у своїй кімнатці. На кухні зручно, є де помитися. На початку люди якісь речі приносили, хтось дав нам карти на купівлю одягу на 4100 гривень – їздили в місто одягатися.

Один внук Миколи пішов у місцеву школу, другий навчається онлайн.

- Що далі? – перепитує чоловік. – Та бог його знає. Напевно, тут ми вже й залишимось. Якщо квартиру розіб’ють, куди вертатися? Фронт чимраз ближче. До нас у двір уже чотири рази прилітало, ще кілька разів – і все…

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки