З першого дня повномасштабного вторгнення харківець Ігор Шишко – тоді ще працівник апарату обласної ради – долучився до захисту Харківської області. Менш як за чотири тижні потрапив у полон, де пробув 801 день. В Україну повернувся під час обміну 31 травня 2024-го, удома на нього чекали дружина і троє дітей.

Після реабілітації Ігор просто-таки пірнув у соціальне життя: спілкується з друзями, не пропускає акцій на підтримку військовополонених, які проходять у Харкові, а у грудні – очолив новостворене обласне комунальне підприємство «Ветеранський простір. Пліч-о-пліч».

В інтерв’ю Укрінформу він розповів про перенесені катування, повернення до роботи у Харкові та бачення ветеранської політики, до якої тепер долучений.

БОРОНИВ РІДНЕ МІСТО І ПОТРАПИВ У ЗАСІДКУ

- Ігорю, 24 лютого 2022-го ви стали на захист Харківщини. Чи до того мали бойовий досвід?

- У мене є відповідний фах, свого часу я навчався у Харківському військовому університеті й отримав звання молодшого лейтенанта. Звісно, це було досить давно, і на фронті я не був, але певні знання маю, це таке, що не забувається. Я приєднався до спецпідрозділу Kraken, який почав формуватися перед вторгненням Росії.

Перші дні, тижні – найскладніший період, тому що було незрозуміло, хто перемагає, що загалом відбувається. Ворожі колони розбивали на підступах до Харкова, але були прориви, росіяни заходили, і відбувалися зіткнення безпосередньо в місті. Вони навіть ховалися у домівках – були ж люди, які їх підтримували, заздалегідь готувалися. Тому можна було очікувати чого завгодно. Ми з побратимами брали участь у бою біля школи на вулиці Шевченка.

- Могли б розповісти про обставини, за яких потрапили в полон?

- 22 березня (2022 року, – ред.) ми поїхали на завдання до Вільхівки Харківського району. Потрібно було провести розвідку місцевості, радіорозвідку. Бо була інформація, що в село вже зайшли російські збройні формування (цей населений пункт окупанти захопили 24 березня, а вже 27-го Сили оборони звільнили його, – ред.). Ми відпрацювали і, коли поверталися, потрапили у засідку в Кутузівці, це недалеко від кільцевої дороги Харкова. Ми просто не мали змоги кудись звернути – глибокі кювети, тоді лежав ще сніг, машина в нас була звичайна, не броньована, її б знищили враз. І нас оточили миттєво. Якусь хвилину ми ще намагалися з ними говорити, але шансів про щось домовитися не було, вони почали стріляти. Нас п’ятьох полонили, роздягли, побили…

- А потім?

- Деякий час нас тримали на українській території, майже на лінії бойового зіткнення. Згодом чеченці повезли кудись у бік Росії. Ми потім дізналися, що перебуваємо в Шебекіно Бєлгородської області. Там уже було наметове містечко, табір для військовополонених. Нас допитували. Здається, 51 день були там.

А 13 травня нас відправили в Старий Оскол, у СІЗО №2. Отам дійсно почалося жахіття – щойно витягли з автозака. Поламали мені пальці на ногах і руках уже під час приймання. Коли ведуть по коридору, в шаховому порядку стоять ці вертухаї – у тактичних рукавичках з гумовими, дерев’яними палками, кийками, а на черевики прикріплені всякі металеві предмети, і цими всіма засобами вони б’ють. Іззаду тебе хтось кремезний ще тримає, скрутивши руки, і ти навіть впасти не можеш, уже не можеш і дихати, а тебе б'ють, б'ють і б'ють. Після цього закидають у камеру. Коли я зміг підвестися, поглянув на хлопців – я начебто багатьох бачив перед цим, у наметі в Шебекіно нас було 22, і частина з них була в камері – та я не впізнав нікого. Бо всі настільки побиті, що обличчя складно вгадати. З ран тече кров, як на полі бою…

І вони ж це роблять із власного бажання, це не те щоб робота для них – це просто внутрішні настрій і запит на таку агресію. Нас роздягали, виводили і говорили, що ми останній день живемо, що вони вже загарбали пів України, а далі Україна стане частиною Росії, і вони б хотіли, щоб ми побачили падіння української влади й тоді вже померли, але, на наше щастя, ми помремо раніше.

Били струмом, тапіком-телефоном, електрошокерами, дротами від подовжувачів.

- Це відбувалося під час допитів?

- Так. І вони тривали до останнього дня в полоні. Зрозуміло: хто такий, який підрозділ, навіщо долучився до Збройних сил, коли і де потрапив у полон. Але далі – жодних прямих запитань не було. Вони не намагалися щось з’ясувати чи зрозуміти, це було просто для того, щоб познущатися. Питають: є якась інформація, яка може бути нам корисна? Та що я взагалі можу знати, коли я вже стільки часу в полоні! Декілька разів проходив поліграф.

- За ті понад два роки вас утримували в різних установах?

- 801 день. Зі старого Осколу у вересні 2022 року перевезли у Брянську область, у Новозибків. У травні 2023-го – до Тули. Потім було селище Пакіно Володимирської області – це отой їхній знаменитий «володимирський централ», виправна колонія №7. У всіх закладах знущалися і катували, але, скажімо так, зі своїми особливостями.

- Як минав день для вас та інших полонених?

- Ранок починався о 6-й з команди «Підйом!». Треба було співати гімн Росії або просто стояти – залежно від установи. Після сніданку починалася процедура вранішньої «перевірки»: виводили нас у коридор і змушували сидіти «в чверть» – це навприсядки, протягом 30–40 хвилин, після чого ми різко мали вискочити в коридор. Там мали стати, розставивши ноги, а вони били по гомілках. Від болю ноги роз'їжджались, люди сідали у шпагат, у декого рвалися зв'язки, по-різному бувало. Штани рвалися – і вони за це теж били, тому що зашивати одяг було нічим, нитку з голкою не давали. Загалом наглядачі вишукували будь-який привід, щоб іще більше познущатися.

І така ж була процедура перед виходом на вулицю на прогулянку. Це було знущанням, тому що насправді самої прогулянки не було, – це три, максимум п’ять хвилин. Але нас проганяли коридорами, сходами у прогулянковий дворик, який ми підмітали, і потім ти знову заскакуєш, а тебе б’ють, собаками цькують, собаки гавкають, кусають, і знову тебе б'ють.

Один вертухай був, який любив надавлювати на очі, всіх так мучив…

У ПОЛОНІ ВТРАТИВ 50 КІЛОГРАМІВ

- Як і всі наші захисники, що перебували чи залишаються у полоні, ви дуже схудли. Мережею розійшлася світлина, де ви в лікарні після карантину через два тижні після обміну, зі своєю довоєнною фотографією. Харчування полонених – то окремий вид катування…

- Я важив майже 110 кілограмів, коли почалося повномасштабне вторгнення. І так думаю, що не втратив жодного кілограма за місяць виконання бойових завдань. Після повернення в Україну через деякий час зважили мене – було трішки більше ніж 60 кілограмів.

Вранці та ввечері давали якусь кашу. А на обід – ну, це просто як помиї виглядало. 200-грамовим черпаком набирають із ТВНа (армійського харчового бака, – ред.) оце щось – наче воду та недоїдки поскидали в один чан. І в цій воді якась капусточка плаває і незрозуміло що ще.

На вечерю іноді ще давали рибу, але зазвичай її перемішували з кашею. Маленька така риба з дуже гострими кістками. А поїсти ми мали за 3–5 хвилин. А каша ще й була дуже гаряча. І ти мусиш спішити… Ці кістки застрягали у роті… І вони дивились і раділи цьому.

Бувало, що нас позбавляли їжі, не давали нічого тривалий час. А потім – відразу по буханцю хліба на кожного. Зрозуміло, що після такого будуть зірвані шлунки, у мене зокрема. Це діарея, блювота. А вони спостерігали, що 15 чоловік одразу «бігають» у камері, – розумієте, екскременти, які незручності, а вони глузували із цього.

Я навіть не знаю, як пояснити, – що це психологічно у них у мізках відбувається. І я ще хочу зазначити: постійні ж ротації були, ці вертухаї мінялися 15 і 25 числа кожного місяця, але вони всі так діяли. Це окрім власне працівників закладів. І їхні засуджені ставилися до нас так само зневажливо.

- Ігорю, а родина щось про вас знала?

- Майже нічого. Десь за три-чотири місяці побачили в телеграм-каналах, що такий-то перебуває в полоні. А наприкінці травня 2023-го до нас у колонію завітав Червоний Хрест. І під вересень вони моїй дружині передали звісточку. Це було нібито і підтвердження, що я живий, але повідомлення, мій меседж, мої слова вони так спотворили, що вона не могла зрозуміти, чи це насправді від мене.

- Я розумію, що це дуже банальне запитання після того, чим ви поділилися. Та все ж. Що допомагало витримувати всі ті тортури?

- Складно сказати… Думки про сім'ю, хлопці допомагали, підтримували один одного. Допомагало якесь внутрішнє налаштування. І думки, що все не так відбувається, як вони розповідають. Так, ми перебували в інформаційній блокаді, але від хлопців, які пізніше потрапили в полон, ми дізнавалися, що Україна стоїть, бореться, що ми ще десь і контратакуємо.

І допомагала віра в те, що ми будемо сильні й колись повернемося додому.

- У лютому-березні 2022-го ви ще бачили, як росіяни руйнують наше місто. Та після цього ще були тисячі обстрілів. Ваші відчуття, враження від Харкова?

- Люди ті ж самі – привітні! Харків – чудовий, і для мене не змінився! А руйнування – та відбудуємо все. Я переконаний, разом зробимо ще краще.

- Розкажіть, як відбувалася ваша адаптація до цього умовно мирного життя. Щось було важким, може, дивним?

- Певно, все мені допомагало інтегруватися назад в суспільство. Звісно, моя родина дуже підтримувала. Допомагали всі люди, які були долучені до роботи зі звільненими з полону. Тобто зусилля держави відчутні. Я був на реабілітації в трьох санаторіях. І ці заклади дійсно відкриті до ветеранів, військовослужбовців, вони допомагають і відновлюють. І це треба тільки посилювати, підвищувати оцю опіку над людьми, які постраждали від російської агресії, а це передусім захисники і захисниці та їхні сім'ї. І найважливіше питання, як на мене, – це підтримка сімей загиблих, залученість дітей, дружин, батьків, щоб вони не відчували себе покинутими, забутими.

РОЗБУДОВА ВЕТЕРАНСЬКОГО ЦЕНТРУ З НУЛЯ

- Якраз перейдемо до вашої нинішньої діяльності. Як вважаєте, що потрібно змінювати, щоб допомога ветеранам і ветеранкам була справді достатньою?

- Питання в тому, у скількох відсотках кожна людина її отримує. Хтось отримав і 200 відсотків, і 300. А хтось не отримав й одного відсотка, тому що він не залучений до цієї роботи, зовсім не поінформований, чи ним узагалі ніхто не опікується.

Знаєте, як в лікарнях кажуть: можна провести блискучу операцію за найновішими методиками, і в людини начебто є всі шанси на життя, але найважче настає в післяопераційному періоді. Цей «післяопераційний» час настає не тільки для тих, хто отримав тяжкі поранення. Найчастіше після служби людина замикається у собі. І щоб повернути в суспільство, її треба зробити соціально необхідною. Щоб людина відчувала, що вона потрібна, – і не тільки своїй родині, а державі, громаді, побратимам.

Якщо немає поруч родичів, мають їх замінити соціальні працівники чи просто небайдужі люди.

Завжди мають бути мета, сенси. От для того, щоб вони з’являлися, і маємо проводити ветеранську політику. Щоб були задоволені певні морально-психологічні потреби, була залученість у громадську діяльність, щоб була робота, вибудовувалася кар’єра.

- Ви зараз говорите про включеність усього суспільства, про оту загальну емпатію, якої нам бракує.

- Якою насправді ціною виборюється незалежність, знають захисники і їхні родини. Бо це про загибель близьких, втрату здоров’я, про полонених, зниклих безвісти… А багато людей досі не включені у цю війну – не допомагають армії, не допомагають у тилу…

Мабуть, тому що у 1991-му році Україні свобода дісталася без крові, її й не цінували. І ці всі рочки ми просто собі жили, ні до чого нам не було діла, ні над чим ми не замислювалися. Державним діячам узагалі було не до національної політики.

От побутова ситуація. Був День Соборності, й у школі – а в мене троє дітлахів – попросили зробити якісь відео, фото, словом, долучитися до свята. Батьки з малечею зібралися. Моя дружина теж привела дітей на майданчик. І от почали говорити: візьмімося за руки, дітки зроблять цей символічний ланцюжок – і ми їх зафільмуємо. А одна з мам каже: а навіщо це робити, не треба, я не хочу ніяких ланцюжків. Ну, а нащо ти тоді прийшла і дітей привела? Щоб цукерки до свята отримати? Моїй родині це було вкрай неприємно. Тому що вони розуміють, наскільки важливе єднання нашої держави.

Тому тепер забезпечити національно-патріотичне виховання нових поколінь – також наша першочергова місія.

- Ви у грудні очолили новостворене комунальне підприємство «Ветеранський простір. Пліч-о-пліч». Оскільки заклад з нуля, то, я так розумію, займаєтеся тепер організаційною роботою?

- Так, статут, структура, штатний розпис, відкриття рахунків у Державній казначейській службі. Вже комунальний заклад офіційно є в мережі та почав працювати. Але дуже багато питань треба вирішити. Найперше з приміщенням. Зрозуміло, де воно буде – це відома і знакова будівля. Але там поки що триває процес передачі з власності у власність, потім треба буде оновлювати технічні паспорти тощо.

- А розумієте, скільки у вас буде працювати людей, підбираєте кадри?

- Із фахівцями – проблема, як і в цілому по Україні за багатьма професіями. Тепер ідеться про 30 співробітників – поки що були такі побажання від обласної військової адміністрації. Ми ще працюємо за штатномом розписом з управлінням соцзахисту ОВА. Тут є питання до законодавства, бо наявна певна неузгодженість, яку треба вирішити, бо це не лише нас стосується – всіх областей. Наше підприємство тепер підпорядковується обласному управлінню у справах ветеранів та обласному департаменту соціального захисту, хоча ми займаємось ветеранами. Це додає деяких труднощів. Крім того, у постановах, відповідно до яких визначено тарифний розряд, тобто оплату праці, прописана кількість ліжкомісць, які мають бути у закладі, але ж у нас їх не буде, бо ми не реабілітаційний центр і не пансіонат. Наші завдання – забезпечення та всебічне сприяння реінтеграції ветеранів у цивільне життя, подальша підтримка. Працюємо, комунікуємо, щоб у документи внесли зміни, і цю невизначеність для нас прибрали.

І вже стоїть питання заробітних плат: який кваліфікований юрист піде працювати повний робочий день на ставку 6,5 тис. грн? І це ж має людина не просто консультувати в офісі, а реально допомагати відстоювати ветеранам свої права, позиватися, зокрема й до різних державних органів! І це, до речі, теж несе суперечності, бо, виходить, що з бюджету фінансуватиметься робота тих, хто допомагає позиватися до держави. Але запит на цю допомогу від ветеранів – величезний. Ми повинні на це реагувати.

Також у штаті мають бути психологи, ментори, творчі люди, які будуть розбудовувати та вести різноманітні проєкти для розвитку, дозвілля ветеранів.

- Тож поки що ви, по суті, один. Але люди до вас уже звертаються? Слідкую за вами у фейсбуці – часто проводите зустрічі з ветеранськими організаціями.

- Ми тепер збираємося, щоб зрештою об’єднати ветеранську спільноту Харкова й області. Щоб ми разом опрацьовували проблемні питання та координували зусилля з органами влади, закладами охорони здоров’я, освіти, соціального захисту.

На одній із зустрічей, так сталося, обласний департамент соцзахисту надав свої буклети, де були зазначені телефони. Багато хто з присутніх зателефонували – а там просто не брали слухавку. Оце вже велике питання. Бо, я вважаю, в нас мають бути такі ветеранські лінії, які можуть надати принаймні психологічну допомогу 24/7. Та хоч би людині кошмар нічний наснився, і їй погано, людина переживає кризу, оті флешбеки – а поруч нікого, але ти набираєш номер – і тобі стовідсотково відповідають. У нас це ще не напрацьовано ні на місцевому, ні на державному рівнях.

Державна ветеранська політика має полягати не в тому, що ветеран сам звертається, дізнається про якісь програми, щось шукає чи вимагає, – це йому мають усе донести, його мають знайти та супроводжувати, допоки це потрібно.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського, відео СБУ