Перші два тижні повномасштабного вторгнення були надзвичайно напруженими в обороні Харкова: буквально щогодини ситуація могла повернутися не на користь України. Росіяни мали перевагу в кількості людей і техніки і після прориву кордону швидко дісталися обласного центру. Місто захищали батальйони 92 бригади ЗСУ, 3 і 5 бригад Національної гвардії, курсанти та викладачі військових вишів, добровольці – передусім з-поміж ветеранів АТО/ООС, представники правоохоронних відомств.

Про найважчі дні оборони, бої у місті, перші збиття російських літаків і гелікоптерів і неймовірну консолідацію в інтерв’ю Укрінформу розповів керівник оборони Харкова полковник Сергій Гузченко. 

З ПЕРШОГО ДНЯ БОЇ ТОЧИЛИСЯ НА ОКОЛИЦЯХ МІСТА

- Сергію Вікторовичу, 23 лютого 2022-го генерал Залужний призначив вас керівником оборони Харкова. У той момент було розуміння, що наступ стане таким масштабним? І що вам вдалося зробити за ту крайню добу до його початку?

- Того ж дня, після отримання наказу про призначення, я почав створення пункту управління, і 24-го числа, коли вже розпочалася сама агресія, ця робота продовжувалася.

Звісно, ми, військові, розуміли, що може бути, і певні дії робилися до вторгнення.

Щодо Харкова я розумів, із яких напрямків йтиме наступ. Ми планували, як ефективніше відбивати той чи інший рух противника, створювали вогневі групи, планували ураження і як його наносити, щоб стримати ворога. Це кропітка робота, але її можна виконати, якщо правильно підійти.

Коли почався широкий наступ, я розумів, де і що треба зробити, де переходити до оборони, а де діяти із засідок. Решта залежала від того, скільки людей є і які засоби можна залучити. Складність була в тому, що в перші ж дні бої відбулися прямо на околицях міста.

- Довкола якого не було, по суті, укріплень, підготовлених позицій… А які сили були задіяні в обороні?

- Батальйони 92 бригади ЗСУ ще напередодні вийшли на прикриття державного кордону, це ділянка Козача Лопань – Липці (північ Харківщини, за 30–45 км від обласного центру, – ред.). Смуга відповідальності була дуже великою. Решта підрозділів 92 бригади перебували з іншого боку, від Печенізького водосховища (Чугуївський район, – ред.). І так само – значна смуга. Через це підрозділи вели маневрену оборону, тобто зустрічали підрозділи ворога вогнем і переміщувалися з рубежу на рубіж, так наносили максимальні втрати противнику та вигравали час.

На П'ятихатках (селище на околиці, адміністративно у Київському районі Харкова, – ред.) стала 3 бригада Національної гвардії, і жорстко стала: було відчутно, що ворог там не пройде. Ще 5 бригада НГУ, часткові сили та засоби безпосередньо харківського гарнізону. Була 113 бригада територіальної оборони, 127-ма (бригада ТрО, – ред.) – пізніше формувалася, у березні, і потім також включилася в роботу. Прикордонники, які відійшли, – не хочу їх забувати, тому що вони молодці, вони зробили, що було можливо. І долучилися курсанти та викладачі військових вишів і, звичайно, добровольці, ветерани АТО.

Близько 8 години ранку (24 лютого 2022-го, – ред.) розвідники передових підрозділів російських збройних сил вийшли на нашу окружну дорогу Харкова (виїзд із Північної Салтівки у напрямку Циркунів, Липців, які потім перебували в окупації, – ред.). Це було п'ять броньованих бойових машин.

- І що далі – мали зайти в місто чи чекати більше своїх?

- Вони стояли. Думали, що ось прийшли, і тут їх будуть зустрічати хлібом-сіллю з рушниками. Коли мені доповіли, що зайшла розвідка противника – а ми кажемо, головна похідна застава, тобто основні сили йдуть десь на відстані до п'яти кілометрів, – я з'ясував, чим ми можемо їх знищити. Тобто розумієте ситуацію: 92-га – в маневреній обороні, інші задіяні підрозділи тільки висунулися або почали займати позиції.

Ми мали артилерійський дивізіон. Другим залпом підпалили дві бойові машини, а зробили ще п'ять залпів – і там нічого не залишилося. Російські військові, які вижили, просто втекли, побігли в сторону державного кордону. А головні сили противника, які перебували в дорозі, в районі Циркуни – Липці, не зрозуміли, що ж таке, чому їх не зустрічає ніхто і де їхня розвідка. Та ми їх зустріли – тільки вогнем.

ПРОРИВИ ДО ХАРКОВА БУЛИ Й НА ТАНКАХ

- У ті перші дні в різні райони міста вдавалося заходили загарбникам.

- Так. Ми почали стабілізувати напрямки – з Козачої Лопані, Липців, Малої Рогані, Великої Рогані. Ми зрозуміли, як буде ворог діяти. Харків узяв зброю і захищався.

Пам'ятаю, у Кулиничах (село на сході від Харкова, адміністративно з 2012 року входить до Немишлянського району, – ред.) ворог прорвався на МТ-ЛБ. Група підрозділу Нацгвардії відкрила вогонь, екіпажі бронетранспортерів утекли, а дві машини залишилися. 

У нас було декілька і танкових заходів. У вже згаданих Кулиничах зокрема. Там перебували підрозділи Національної гвардії та Інституту танкових військ. Хлопці відпрацьовували якісно, зупиняли ворога та тримали позиції. Якось російський танк на великій швидкості влетів на край села, врізався у сарай і заглох. Екіпаж – якісь замурзані, як мені доповіли, – вискочив – і навтьоки. Ми планували, що танк забере 92 бригада. Але коли хлопці почали рухатися з евакуатором, то по них відкрили мінометний вогонь і не давали змоги підійти. Стало зрозуміло, що, росіяни, хтось з екіпажу, засіли в якомусь будинку і корегували обстріл. Але потім ми зробили там зачистку.

Було, що офіцери з університету Повітряних сил ім. Кожедуба на білих «жигулях» ганялися за танком. А деякі навіть пішки бігли. І через це теж у мене була впевненість, що стоятимемо до кінця.

- Бачила такі відео з інших населених пунктів, і все одно не перестаю дивуватися нашим людям. Як можна машиною ганяти танки?

- Тому що бронетехніка в місті, якщо немає підтримки піхоти, насправді легка ціль. У танка невеликий огляд, а по ньому можна вести вогонь з кожного будинку, з кожного вікна. Власне, ми готувалися це робити. Настрій був тільки на боротьбу!

- 24 лютого вже наші захисники узяли в Харкові перших полонених.

- Увечері, десь о 20 чи 21 годині я спілкувався з одним з них, його взяли у П’ятихатках. Він обслуговував БМ-21, служив у бригаді берегової охорони північного округу біля Мурманська. Каже, та я ж особисто не стріляв…

Потім було визначене місце, куди доставляли всіх військовополонених. Із ними там працювали відповідні органи.

- Курсанти ХНУПС, де ви й тепер викладаєте, разом із офіцерами теж брали участь в обороні міста. Як і курсанти згаданого вже Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ». Певно, молодь мали би евакуювати, та сил настільки бракувало?

- Відповім так: коли військовослужбовця застає війна, він не може все кинути і, як ми кажемо, евакуюватися. Дійсно, курсанти – ті люди, які в майбутньому стануть офіцерами, на них покладаються надії, і потрібно було їх зберегти. Коли ми стабілізували ситуацію біля Харкова, їх відправили в тилові області. Але, так, 24 лютого вони зайняли позиції разом з усім особовим складом своїх вишів. І я хочу відзначити, що це відіграло дуже велику роль. Університет Повітряних сил створив два батальйони, використовував наявну техніку та озброєння.

Не всі курсанти були в бойових групах. Ми відправляли їх по місту, насамперед туди, де виникали скупчення людей, – це місця видачі гуманітарної допомоги. Жителі бачать людей у формі, своїх українських військових, які розповідають правду, – це теж було важливо, щоб була довіра в людей, щоб не поширювалася паніка.

Сили справді були обмежені. Ми тоді почали створювати мобільні вогневі групи: водій, гранатометник, помічник гранатометника і кулеметник. На звичайних автомобілях. Розробляли тактику, що, наприклад, ми десь спершу пропускаємо противника, а з флангів знищуємо.

27 ЛЮТОГО ОКУПАНТИ ПРИКРИВАЛИ СВІЙ НАСТУП КОЛОНАМИ ФУР

- Бій на вул. Шевченка, де в будівлі 134 школи засіли росіяни, тепер уже здебільшого називають «історичним». Тоді група добре підготовлених бійців прорвалася до міста на «Тиграх», знищити їх вдалося лише разом зі школою. Але, наскільки знаю, того дня це була далеко не єдина група. Розкажіть про той прорив.

- Я мав інформацію від свого керівництва, що очікується захід російських груп. Був відомий імовірний напрямок їхнього руху. Але що вони (загарбники, – ред.) зробили? 

Вони взяли фури на захопленій території, в районі Козачої Лопані (неподалік цього селища – пункт пропуску «Гоптівка», – ред.). Це було до 20, може, трішки більше, фур, з яких сформували колони, пов'язали білі стрічки на дзеркала перших машин – і запустили їх на Харків із різних боків. Пусті фури. Просто щоб нас відволікти.

За цими фурами слідом росіяни заходили в місто. На П’ятихатках – ми врахували, що це буде основний напрямок, хлопці відкрили вогонь, і вони не пішли. Але з Олексіївки (інша околиця Харкова) був прорив. Але ж у пункті управління я весь цей рух бачив на моніторах: хто, куди, скільки їх. Міські камери працювали в наших інтересах. На той час уже ми сформували групи для посилення охорони та оборони державних об'єктів. Вони заходили – їх блокували, знищували.

Дійсно, школа – це тільки один епізод того дня. Коли вони заходили в школу, їх переслідували підрозділи добровольців. Потім ми підтягнули ще сили, зрештою прибули військовослужбовці 92 бригади на танку. Росіянам пропонували здатися, але вони не вийшли. Ввечері мені доповіли, що група знищена і проводиться зачистка. Були поранені, які вижили, їх взяли в полон.

- А скільки окупантів у будівлю заходило?

- Важко точно сказати, що було на початку подій і наприкінці дня. Вважаю, що десь до роти.

- Аналізуючи події того дня, можна говорити, що саме 27 числа росіяни дуже розраховували захопити якісь адміністративні будівлі? Скільки їх загалом прорвалося до міста?

- Ми тоді нарахували, що заходило десь до 700 чоловік. Але їх змогли зупинити, блокувати, розігнати. Переслідували добре! До ночі всі командири, які були відповідальними за певні об'єкти в місті, доповіли, що групи блоковані, захоплені або знищені, Харків зачистили. Ми тоді взяли в полон понад 25 військовослужбовців РФ, забрали їхню зброю та техніку.

БУЛА ВСЕБІЧНА ДОПОМОГА ПОЛІЦІЇ, ОВА, МІСЬКРАДИ

- Справа ексочільника харківської СБУ Романа Дудіна, якого обвинувачують у державній зраді, тягнеться у суді. Начальник обладміністрації Олег Синєгубов розповідав, що Дудін намагався відсторонити його від влади. Тодішній очільник обласної поліції Володимир Тимошко наголошував, що будівля СБУ стояла навіть не зачиненою, при цьому там залишалося багато БК. Дуже неоднозначна історія. З одного боку, саме в СБУ вранці 24 лютого отримали зброю добровольці: ветерани АТО, вони про це розповідають. З іншого, – пізніше у будівлю могли прийти геть інші люди: навіть не військові РФ, а законспіровані групи… Що ви думаєте про справу Дудіна?

- Лише відповідні органи хай усе з’ясовують, я не хочу додатково якісь чутки ширити.

Щодо того, що видавали зброю добровольцям. Так, я дав розпорядження озброювати людей, щоб зброя була в кожному секторі, на який ми розбили місто. Кожна вулиця, кожна будівля повинна була бути як така, де здійснюватиметься оборона.

Із Володимиром Тимошком і Олегом Синєгубовим ми зустрілися ввечері 24 лютого. Вони приїхали до мене на пункт управління, і ми спланували подальші заходи. І я хочу відзначити, що ці двоє людей дали впевненість не тільки військовим, а всьому населенню. Дуже важко було поліції в той час, але я знав, що правоохоронці стоятимуть разом з нами до кінця. Плюс – мер Харкова Ігор Терехов, підтримка міста була постійною. Я дуже вдячний, бо в нас була команда з перших днів. Техніку надавали, ми будували барикади. Не було такого, що, наприклад, є завдання, а хтось би задумався і сказав: «Та я не знаю… ». Ні, було тільки: «Кажіть, що треба». Колосальна допомога надавалася оборонцям.

- Було засилля інформації: про підозрілих людей, про мітки. Щось було правдою, та більше – відвертої дезінформації. Захисник зі спілки ветеранів АТО, який долучився 24-го до оборони, розповідав мені про те, як вони поїхали на перевірку повідомлення про якусь «групу чоловіків», яка ходить дворами на Одеській. І всі ж на нервах, на адреналіні. А виявилося, що то також добровольці. І всі такі: «Фух, добре, що зорієнтувалися швидко, хоч не перестріляли один одного». 

- Я стикався з таким під час місії в Іраку в 2004 році. Це справді так: страх, у всіх – круглі очі, хтось щось кричить, відкриває вогонь, а потім думає.

Ми обговорили це питання з Тимошком, Синєгубовим, Тереховим. Насамперед було заборонено переміщення після комендантської години – лише «швидкі» та поліцейські машини. Якщо, наприклад, заїжджає у місто якийсь вантаж, то на блокпосту в машину сідає уповноважена особа і супроводжує до потрібної точки. Ця людина знає маршрут, знає, де хто чергує. Коли їхала та чи інша мобільна група військових, то вона також попереджала, і був від мене супровід, щоб не було сутичок між своїми, мали засоби зв’язку. 

Я хочу сказати, день-два – і ми стабілізували ситуацію. Щоб один одного не стріляли. Ну, може, десь якісь поодинокі випадки на самому початку, але не масово – такого не було.

ЗАСОБІВ ДЛЯ ЗБИТТЯ ЛІТАКІВ БУЛО НЕБАГАТО, ТА ЇХ УМІЛО ВИКОРИСТАЛИ

- У перші дні в соцмережах з’являлася, зокрема, інформація, що це ж російський десант може висадитися, наприклад, на летовищі авіазаводу, і тоді – страшне. 

- Ви говорите те, що і я чув (усміхається). Коли ти на пункті управління, і ситуація вкрай напружена, і всі ж хочуть допомогти тобі – один, другий, третій щось говорить. І навіть перевірена, нормальна людина може передавати щось не те…

Так було ще у 2014 році, коли ми на Харківщині очікували наступ з боку Бєлгорода, тоді теж була всяка дезінформація: одна бабця бачила, що колона їде чи вже проїхала на територію України, – і ми реагували.

А під час уже повномасштабного вторгнення я жорстко «відрізав» усякі такі повідомлення. Пам'ятаю, це була друга доба, посеред ночі (перші три дні я взагалі не спав, потім – по дві години, і так два тижні, втома страшенна) мені кажуть: «Висадився десант на стадіоні “Динамо”м (це у центральній частині Харкова, – ред.). Я дивлюся на годинник: друга ночі. Кажу: «Як висадився? Такого не може бути». Відповідає: «Люди парашути бачать». Це що – вночі стрибали з парашутами над міською забудовою? Ну, можна припустити, що зі ста таких стрибунів десятеро могли б і досягти землі живими! Кажу: «Все. Ця людина йде звідси. Йди! Бо ти заважаєш. Бо ця інформація дурна».

- Насамкінець розкажіть про збиття ворожих літаків.

- Авіаудари – це була велика проблема від початку вторгнення. Жахливі руйнування несли місту та масові жертви. Що робити? Ми створили тоді мобільні протиповітряні групи, з нацгвардійців, курсантів. Мали переносні засоби – як нашого, так і іноземного зразка: ПЗРК «Ігла-1», «Перунм, Stinger.

- Але ж їх мало було?

- Мало. Однак ми створили фактично три кола захисту: перше – всередині міста та два – по периметру. І це спрацювало. Хлопці справилися.

- Здається, після 6 березня (2022-го) російські літаки вже не наважувалися заходити в повітряний простір Харкова?

- Того дня збили винищувач-бомбардувальник Су-34, який скинув вісім авіабомб на телевежу. Збила зенітними ракетами саме мобільна група. Один льотчик катапультувався. Бійці Національної гвардії були скеровані на його пошук. У них були службові собаки. Взяли цього підполковника наступного дня, 7 березня, біля виходу з П'ятихаток (йдеться про Максима Криштопа, його та ще двох російських пілотів 6 травня 2023 року поміняли на 45 «азовців», – ред.). Штурман літака загинув.

За пілотами прилітав гелікоптер – і ми його теж знищили. Після цього над Харковом росіяни вже не літали.

- Пане Сергію, дякую вам за цю розмову.

- Навзаєм! І принагідно хочу публічно подякувати товаришам. Найперше – керівникам вишів, командирам бригад ЗСУ та Національної гвардії, прикордонникам. Всім людям, які стали на захист міста, – ми прийняли бій гідно і, скажу, справді визначили подальшу долю Харкова.

Я хочу зазначити: буває, син іде за батьком, а в той час батьки пішли за синами!

Довідково. Сергій Гузченко – начальник кафедри тактики та загальновійськових дисциплін Харківського національного університету Повітряних сил ім. І.Кожедуба.

У Збройних силах України – з 1993 року. Служив у різних підрозділах, пройшов шлях від командира роти до командира військової частини.

Протягом лютого–жовтня 2004 року очолював окремий механізований батальйон миротворчої місії в Республіці Ірак. Перший бій українського підрозділу відбувся 6 квітня в місті Ель-Кут, коли його атакували загони «Армії Магді». За даними американської розвідки, українці знищили 180–200 бойовиків, а самі мали одного загиблого і шістьох легкопоранених. Після тих подій Гузченко узяв позивний «Аль-Кут».

У 2005-2011 рр. він був командиром 92 окремої механізованої бригади.

З 2014-го – учасник російсько-української війни.

Має нагороди, зокрема орден «За заслуги» ІІІ ст. (2007), орден Богдана Хмельницького ІІІ ст. (2022). Почесний громадянин міста Харкова.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського