Волонтери: «Європа на нашому досвіді переписує протоколи з військової медицини»

Понеділок. Дощить. Утім, у волонтерів нема поганої погоди: цього дощового ранку на складі Комітету медичної допомоги в Закарпатті, найбільшої гуманітарної волонтерської організації регіону, як завжди збираються працівники. Курять, п’ють свою явно не першу ранкову каву. Тут чекають на фуру, що привезла ліки від партнерської організації з Франції. Волонтери кажуть, не заглядаючи в кузов, що там, у коробках, – переважно сезонні ліки проти застуди: порошки, спреї в ніс та горло – саме це тепер найбільше просять на фронт. Протизастудні, «обезболи», перев’язувальні матеріали, а ще медеваки – вже четвертий рік розхідники на війні. Як снаряди. Тільки снаряди влучають по ворогу, а «медичні розхідники» рятують наших. І їх, як і снарядів, ніколи не буває вдосталь, навпаки – постійний дефіцит. «А що би ви хотіли? Ми за три роки висмоктали всю Європу!» – кажуть волонтери Комітету.

ЦИКЛІЧНІСТЬ МЕДИЦИНИ У ПРИРОДІ

- Минулого року в цей час протизастудних вже не просили, – ділиться думками речниця Комітету Катерина Ірха. – Цьогоріч, одначе, такі ось нюанси. Але нічого. Добре, що нам привезли, – передамо.

На волонтерському складі медицини, як і в інших галузях, працюють за сезонами. Вони залежать від погоди і визначаються типовими захворюваннями, на які військовим треба протидію. За три роки повномасштабки волонтери Комітету вже до цього звикли і будують роботу відповідно.

- Взимку це – протизастудні та «горло–ніс», далі з березня –  класична військова медицина: знеболювальні, перев’язка. Уже пізньою весною зазвичай просять багато антиалергенів, ну а влітку ходові антибакеріальні засоби для лікування кишкових інфекцій та спреї від комах, – оголошує річну програму діяльності Катерина Ірха.

БІЛЬШІСТЬ ЦИХ КОРОБОК ПОЇДЕ НА СТАБПУНКТИ

Щойно фура паркується до рампи, за розвантаження береться «начскладу», харків’янин В'ячеслав Поляков. У чоловіка –  медична освіта, але через російські обстріли міста більше не має дому в Харкові. Тож із березня 2022 року він тут, в Ужгороді. Майже одразу по приїзді подався волонтерити, а згодом і працювати, на склад Комітету медичної допомоги в Закарпатті.

Те, що люди з вищою медосвітою в Україні розвантажують палети з фур, не дивує – після трьох років повномасштабної війни українців узагалі важко чимось здивувати. Та й якби спитати пана Славу: чи волів би він бути медиком в Харкові більше, аніж медичним волонтером в Ужгороді, – очевидно, що він би обрав перше. Тут тільки одне «але»: росіяни не лишили йому цього вибору, тож пан Поляков каже, що він дуже радий робити те, що тепер робить.

В’ячеслав Поляков чіпляє один важкий палет за іншим та перевозить їх із «черева» вантажівки на свій склад. Далі з допомогою гугл-транслейту та інших волонтерів сортуватиме коробки з іноземною медициною за вмістом, ну а тоді – за запитами, які безкінечно надходять у Комітет з різних напрямків фронту, прифронтових міст та навіть далеких від зони бойових дій цивільних лікарень.

- Переважна більшість цих коробок поїде на стабпункти бойових бригад на Харківщину, Луганщину, – по-хазяйськи пояснює В’ячеслав. – Залишки віддамо в цивільні лікарні прифронтових міст. А, ну й, звісно, – додає він, затягуючись, – «нафаршируємо» ними польовий шпиталь. Он він стоїть, хочете, покажу?

ПОЛЬОВІ ШПИТАЛІ В ДЕФІЦИТІ: ЄС РОЗУМІЄ, ЩО Й САМИМ ЗНАДОБИТЬСЯ

Звісно, я хочу. Йду за Катею й В’ячеславом до темно-зеленого вагончика з великим червоним хрестом на білому квадратику.

Його привезли тиждень тому на запит від бойової бригади, і тепер волонтери Комітету чекають, поки його можна буде «нафарширувати» всім необхідним і відправити на фронт.

Катерина Ірха розказує, що це – четвертий польовий шпиталь, який Комітет відправляє на фронт.

- Усі чотири приїхали з Нідерландів. Ще два морські контейнери з Франції стануть або командними пунктами, або таки «переодягнуться» у «стабіки». У нас є запити на ще кілька – але з’явився нюанс: партнери вже зрозуміли, що їм таке також може незабаром знадобитися. І ми це відчуваємо. Європейці починають витвережуватися і переглядати, що і де у них є на складах. Вони розуміють, що краще про це знати і бути готовими. Тож ми для них – такий собі «симулятор ситуації», школа життя, де можна навчитися. Ми знаємо, що вони моніторять наші потреби, намагаючись зрозуміти, якою є сучасна війна і що буде потрібно їм також – ну, в разі чого. Це факт: європейці переписують за нашим досвідом свої застарілі протоколи з військової медицини. Вони тепер формуються наново, отак «по живому», на прикладі нашої війни. Тому-от ми шукали тепер іще один польовий шпиталь на колесах у Нідерландах, але знайшли вже лише у вигляді морського контейнера у Франції, – резюмує Катерина.

Такі шпиталі сюди приїжджають на фурі. І далі на фронт до хлопців також їдуть на фурі. Ну а там вже їх вивантажують і облаштовують так, як зручно.

- До одного купили «голову» від фури, і так він їздить на позиції разом із бригадою. Інші військові поставили свій на платформу, і машина його привозила, ставила, а тоді за потреби перевозила, коли бригада рухалась. Ще один укопаний у землю – його використовують у безпечному місці, він працює під землею.

ЧИМ «ФАРШИРУЮТЬ» ПОЛЬОВІ ШПИТАЛІ

Катерина відчиняє зачинені на колодку двері. У вагончику – як у вагончику. Але в теплу пору року одна із поздовжніх стін піднімається – і шпиталь робиться за площею вдвічі більшим.

Далі «екскурсію» польовим шпиталем мені проводить пан Слава.

- Загалом тут обладнуються два повноцінні операційні місця. Тут хлопців можна стабілізувати, оперувати, виймати уламки, складати кінцівки, тобто проводити повноцінні операції середньої складності. Шпиталь повністю підключається до комунікацій, тут є кондиціонер, електро- і водопостачання. Ми даємо до нього генератор, водяний насос, сонячні батареї та екофло, щоб не деренчав. Ну і такий шпиталь ніколи не їде від нас без медобладнання.

В’ячеслав Поляков починає загинати пальці:

- Ми поставимо сюди дефібрилятор, монітор пацієнта на два столи, аспіратор, відсмоктувач, апарат ШВЛ. Маємо для нього комплекти підігрівачів інфузій – адже для поранених на нулі медичні розчини, які вводять у тіло, потрібно підігрівати, бо часто йдеться про великі втрати крові, і за таких ситуацій холодні розчини погано всмоктуються. Теплий розчин в польовому шпиталі – набагато ефективніший! На цю машину ми маємо ще повноцінний кисневий концентратор і навіть кисневий балон до нього. Також маємо повноцінний електрокардіограф із функцією дефібрилятора, – завершує він перераховувати.

- Звісно, – продовжує розповідати В’ячеслав, – що ми кладемо сюди кілька коробок перев’язувальних матеріалів, кисневі маски про запас, аспіраційні катетери, розчини. Цим усім шпиталь «фарширується» про запас, так, щоб він міг працювати до наступного поповнення місяць.

Отже, це не «стабік», але в ньому можна робити абсолютно усі маніпуляції зі стабілізації стану пацієнта після поранення, і навіть невеликі та середні операції – на кінцівках, аж до ампутацій, якщо необхідно, та порожнинних операцій.

- Фактично, – закінчує В’ячеслав свій огляд, – тут немає тільки апарата штучного кровообігу, але ШВЛ є, тож лікар може ввести людину в потрібний стан та проводити операції без свідомості, якщо працює серце.

- Вражає! – кажу й собі, щоб завершити цей блок розмови. Ну-бо справді вражає.

ЛІКАРНІ ПОЧЕКАЮТЬ, ХЛОПЦІ – НІ

Питаю, чи слідкують волонтери за долею відправлених на фронт польових шпиталів.

- Маємо інформацію, що всі три шпиталі, які ми передали, справно працюють на найгарячіших напрямках. За одним із них маємо постійний моніторинг – доукомплектовуємо розчинами та перев’язувальними матеріалами раз на місяць. Такі шпиталі потребують ліків саме ампульної форми, не таблетованих. Іще доводиться постійно поповнювати скальпелями, шовним матеріалом, у ходу також затискачі, пінцети, лотки операційні, – каже В’ячеслав.

Він знову наголошує, що польові шпиталі та стабпункти – це першочергово.

- Лікарні навіть прифронтових міст почекають, а хлопці – ні, – каже він.

Стежать у Комітеті й за каретами «швидкої» та реанімобілями, які десятками передають на фронт та у прифронтові міста.

- «Еваки» і «швидкі» їдуть на Харківщину, Сумщину, Херсонщину. І це, на жаль, також розхідник – росіяни полюють на них, так це і називають: «сафарі». Бувало, що переданий і довезений на фронт «евак» «прожив» аж... чотири дні. Але є машина, яка їздить уже пару років, – каже Катерина Ірха.

Часом буває, що ці «еваки» просять військові для прифронтових лікарень, куди їх перевозять після поранень.

- Наші із Закарпатської ТрО просили медевак для Глухівської лікарні – там медики їздили на розбитих коритах. Коли в 2022-му ми везли на фронт першу партію «швидких», – це було 11 реанімобілів, одна із «швидких» йшла на Дергачі. За день до нашого приїзду росіяни якраз розбили там станцію швидкої допомоги. Вони ж цілять по них насамперед…

ПЕРШИМ БУВ ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНИЙ ІНТЕРНАТ

На склад під’їжджає очільниця Комітету медичної допомоги в Закарпатті Наталія Кабацій. Вона розказує, як 21 березня 25 років тому з’явилася ця волонтерська організація, що нині є однією з найбільших та найстаріших в Україні. У 1990-х організувався французький Комітет меддопомоги, у рамках якого волонтери з Європи опікувалися на Закарпатті психоневрологічним інтернатом у Вільшанах. Наталія Кабацій була перекладачкою в їхній команді. Згодом, коли місія французів завершилася, проєкт захотіли пролонгувати – так з’явилася Благодійна організація «Комітет медичної допомоги в Закарпатті». Наталія Кабацій його очолила.

Власне, Вільшанський дитячий будинок-інтернат для дітей з інвалідністю і тепер є «підопічним» Комітету. Протягом цих 25 років організували ще один заклад для людей з інвалідністю у Тячеві – «Парасолька». Тепер вивчати досвід закарпатців їздять з усієї України, до Вільшанського інтернату релокувалися колективи з підопічними з інших регіонів. Вони теж автоматично потрапляють під крило Комітету.

- Це наш проєкт, який ми ведемо від початку. І тепер це вже не так питання допомоги або підтримки, як питання деінституціалізації: перетворення з інтернату старої радянської системи в заклад надання комплексних соціальних послуг дітям та особам із інвалідністю. І цей наш досвід нині переймають в інших регіонах, що тішить, – каже Наталія Кабацій.

ОПІКУЮТЬСЯ ТРЬОМА ШЕЛТЕРАМИ НА ЗАКАРПАТТІ

Крім будинків для людей з інвалідністю, від початку повномасштабної війни Комітет опікується й шелтерами, каже Наталія Кабацій. Також впроваджують масштабний проєкт зі встановлення СЕС на дахах лікарень по всій країні.

- Шелтери розташовані в Ужгороді, Тячеві та Нижньому Селищі. В Ужгороді живе 36 осіб, ротація – від 3 до 6 місяців. Передбачається, що за цей час людина має знайти роботу та винайняти житло. У цьому переселенцям допомагають волонтери: відновлюють документи, влаштовують дітей в садочки та школи, шукають роботу, – розповідає Кабацій.

Шелтер у Тячеві – спільний проєкт із міською владою.

- Це дуже хороша ініціатива, вона показує, що держава спроможна підключатися й робити класні речі. У Тячеві міська рада залучилася максимально: там майже усі мешканці працюють, їхні діти всі навчаються стаціонарно в місцевих школах та ходять в садочки. У цьому шелтері немає ліміту для проживання, також тут є місця для людей з інших прихистків, які не змогли інтегруватися, а контракт у них закінчується.

Шелтер у Нижньому Селищі курують спільно із Закарпатською асоціацією місцевого розвитку.

- Комітет, окрім пакунків з гігієною та базовими речами під час поселення, забезпечує в цих притулках роботу адміністратора, соціального працівника та штатного психолога, що постійно на телефоні з мешканцями та може приїздити й надавати консультації телефоном. Люди мають травматичний досвід, багато хто розгублений, їм треба надати допомогу та вивести зі стану депресії. Також нині ми думаємо про довгострокові проєкти для переселенців, бо дуже багатьом людям немає куди повертатися, – каже пані Наталія.

МЕДОБЛАДАННЯ ДЛЯ СТАБПУНКТІВ – ТЕЖ РОЗХІДНИК, ХОЧ І ДОРОГИЙ

Утім, наголошує вона, левова частка допомоги від Комітету йде безпосередньо на фронт: на забезпечення польових шпиталів, стабпунктів і прифронтових лікарень.

- Ми постійно отримуємо запити від військових частин і передаємо їх партнерам. Відтак отримуємо допомогу і формуємо передачі. За три роки напрацювався вже певний перелік необхідного, на жаль, він однаковий: це перев’язувальні матеріали, «обезболки» та сезонні ліки, улітку – одні, узимку – інші. Це розхідники. Ну і лінія фронту рухається, стабілізаційні пункти теж знищують або евакуюють, отже, втрачається обладнання. Тож постійно є актуальними ноші, дефібрилятори, монітори пацієнтів… Це теж – витратний матеріал, на жаль. Дорогий, але витратний. Воно виглядає все, як безконечна та сама історія. Щомісяця, наприклад, ми збираємо на «швидку», бо знаємо, що невдовзі буде такий запит. Не секрет, що ворог знищує карети «швидкої» і в прифронтових містах, і на лінії зіткнення. Це теж – розхідник…

Зі слів Наталії Кабацій, Комітет медичної допомоги в Закарпатті опікується кількома сотнями стабпунтків.

- Вони постійно додаються. Люди зв’язуються з нами через якісь благодійні організації або знайомих, працює таке «медичне черезтинне радіо». Ми не відмовляємо нікому. Також у нас немає поділу на закарпатців / незакарпатців. На війні всі наші, – каже Наталія Кабацій.

- Чи є певна втома у партнерів, чи зменшується потік допомоги – з вашого досвіду?

- Звичайно. На початку була більша солідарність. Втома відчувається сильно. Але ми мотивуємо партнерів. Це щоденна комунікація, пояснення, чому це потрібно. Усі розуміють, що закінчення війни тепер – це геополітична штука. Люди, які в ЄС донатять на наші потреби, розуміють, що це залежить не від України, а від людей, що перебувають у тому ж Овальному кабінеті чи Кремлі. Дурні питання про те, скільки ще та коли це закінчиться, уже ніхто не ставить. Усі розуміють, що ця історія надовго, і хто як може – так і допомагає.

ВОЛОНТЕРСЬКІ АНЕКДОТИ: КОВЗАНИ ТА ПРОБІРКИ ДЛЯ ЗАПЛІДНЕННЯ

Часом, додає трохи згодом Катерина Ірха, з допомогою партнерів виникають анекдотичні ситуації.

- На початку повномасштабки ми отримували різні речі, що з Європи передавали як гуманітарку. Були, наприклад, коробки з ковзанами, капелюхи чи одяг з блискітками. У людей в Європі було дивне розуміння потреб України у війні. Це був хаос у головах, і ось так він виражався. Згодом нам вдалося усе систематизувати, така допомога більше не їде.

Утім, якось на склад прибула фура з пробірками для забору матеріалу під час екстракорпорального запліднення та вітамінами для вагітних.

- Ми не знали, що із цим робити. Але розійшлося згодом. А з урологічними прокладками – це узагалі анекдотичний випадок. Коли ми дізналися, що до нас їде фура з урологічними прокладками замість пелюшок та памперсів на наш запит, спочатку запанікували: куди ми це вивантажимо і де зберігатимемо, воно ж усе займає місце?! Запити на дорослі памперси і пелюшки – величезний. А тут – прокладки! Що з ними робити? У нас був шок. Але доки ці дві фури доїхали з Італії, ми виявили, що урологічні прокладки – це дуже потрібні штуки, їх використовують для пацієнтів з опіками після вибухів. Словом, ті дві фури розійшлися за кілька днів, і ми потім просили у партнерів іще, – розповідає вона.

ПАРТНЕРАМ ТРЕБА ПОЯСНЮВАТИ СИТУАЦІЮ

Катерина розказує, що під час шквалу роспропаганди, якому ми так і не спромоглися протиставити свою, нерозуміння української ситуації та потреб у країнах ЄС досі – норма.

- Тепер, коли пройшло три роки повномасштабної війни, я дивлюся, чим живуть міжнародні організації, зокрема відділення великих гуманітарних урядових чи міжнародних структур, які спонсоруються урядами країн ЄС. Так от, якщо гортати стрічку їхніх сайтів чи соцмереж, Україна там не входить навіть у перелік 20 пріоритетів. Ми не Африка, не Газа з Палестиною. Плюс – у тих країнах у них підрядників чи партнерів немає, вони самі все туди везуть і там розповсюджують. І коли вони прийшли в Україну, не було розуміння, що тут – цивілізована країна, із розвиненими сервісами, логістикою. Їхній підхід до нас такий самий, як до країн третього світу. Ми партнери кількох проєктів МЗС Німеччини, Франції. Коли вони почали сюди приїжджати і побачили, що ми компетентні, що в нас є глибока експертиза, ставлення змінилося.

Тому в Комітеті багато часу витрачають на комунікацію з партнерами.

- Коли тільки запускався наш проєкт із СЕС для лікарень, нам надали маленьку електростанцію, із тих, які передають в Африку, де нема медзакладів на тисячі людей, як у нас. Там маленькі амбулаторії в селах. Вони думали, що в нас такі ж. Так от, коли партнери приїхали сюди і ми показали їм наші лікарні – вони змінили думку і змінили проєкт. Він тепер розвивається, долучаємо до нього нові медзаклади – вони матимуть власне незалежне електропостачання.

Заради такого варто всоте пояснювати партнерам потреби українців, влаштовувати їм поїздки із супроводом країною – щоб зрештою спільними зусиллями змінювати ситуацію, упевнені в Комітеті медичної допомоги в Закарпатті.

Тому, попри втому, тут не зневірюються і працюють далі.

Дурних питань про те, коли це все закінчиться, тут ніхто не ставить.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки й надані Комітетом медичної допомоги в Закарпатті