Останнім часом «в екзилі» вийшли щонайменше три книги з історії Луганської області. Правда, історики з ученими ступенями мають стосунок лише до однієї: «Нариси історії Луганщини». Інші дві писали аматори, але саме цей факт – показовий. Співавтором «Нарисів...» є Віталій Курило –  голова вченої ради Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, якого ми запросили до розмови.

У 2014 році університет став першим в Україні вищим закладом освіти з окупованих територій, який виїхав. Тож із якими проблемами стикнулося керівництво вишу в перші дні після захоплення Луганська, як і де вдалося знайти прихисток, як надалі працюється у вигнанні внаслідок агресії РФ, а також чим зумовлений сплеск зацікавленості до історії Луганщини, що проявляється в дослідженнях цього регіону, – в інтерв’ю Укрінформу.

«ЛУГАНЩИНА – УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ, ВИХІДЦІ З МОСКОВІЇ ТУТ НЕ ЗАТРИМУВАЛИСЯ БІЛЬШ НІЖ ДВА-ТРИ РОКИ» 

- Ви видали другу редакцію «Нарисів історії Луганщини», Луганська обласна адміністрація випустила книгу «Пост-Луганщина». Окрім того, сіверськодонецький журналіст Семен Перцовський написав книгу про своє рідне місто, а Сіверськодонецька міська адміністрація шукає можливості, щоби вона побачила світ. Не виключаю, готуються ще якісь видання. Чим це можна пояснити? Остаточним прощанням з рідним краєм чи навпаки – сподіваннями на скоре повернення?

- Не знаю, як інші, а я займаюсь історією Луганщини дуже давно. Докторську дисертацію присвятив освіті й науковій педагогічній думці Східно-Слобожанського регіону. Разом із краєзнавцем Володимиром Подовим ми написали декілька книг з історії Луганщини. На початку 2000-х я був керівником авторського колективу видання «Історія Луганського краю». Потім була «Історія Донбасу». Тобто я системно займаюсь цим питанням. А після 2014-го запропонував нашим викладачам написати нариси про цікаві моменти історії Луганщини.

Авторів надихнуло місто Старобільськ як одне з найстаріших в області. Той же Махно, в якого там була ставка, ті ж Ільф і Петров, що там жили півтора місяця в очікуванні, поки добудують дорогу, і почали писати «Дванадцять стільців». Перші на Луганщині гімназії були відкриті в Старобільську. От історики з докторськими ступенями і почали писати такі розповіді. У 2023-му вийшло перше видання «Нарисів історії Луганщини», потім його доповнили новими матеріалами і зробили симпатичнішим, із фотографіями – наразі воно й вийшло. У книзі – історія до 1960–1970 років минулого століття, сучасність не зачіпали.

- Є зацікавлення читачів у вашій роботі?

- Луганці цікавляться. Багато хто телефонує, пише: «Вишліть» або «Чи можна купити?», «Де купити?». Книга вийшла не таким великим накладом, але низка районних адміністрацій готові замовити додатковий тираж у подарунковому варіанті, роздати землякам. Тобто зацікавленість є. Ми ж починаємо цікавитись тоді, коли щось трапляється. Живеш поруч – нецікаво, а як виїхав – з’являється ностальгія.

- Чи є у вас відчуття, що Луганщина відродиться?

- Ну, знаєте, відродження – це таке поняття… Що відроджувати? Але в мене є відчуття, що Луганщина повернеться до складу України. Я в цьому впевнений, бо це – земля, яку освоювали українці. На цій території до українців не було осілого населення. Тут тисячі років, до середини ХVІІ століття, ходили різні народи, різні цивілізації. «Русскіє» – абсолютно ні до чого.

Ми писали «Історію Луганського краю», де досліджували один дуже цікавий момент. Коли в XVII столітті вихідці з Московії пробували переселятися з півночі цілими селами, на цій землі ніхто з них не затримувався більш ніж два-три роки. Вони вимирали або від хвороб, які їм непритаманні, або від того, що в них були неврожаї. Бо не вміли обробляти чорнозем своїми дерев’яними сохами. І всі, хто вижив, поверталися. Залишилися тільки українці. Тому це – українська земля.

У друге видання «Нарисів історії Луганщини» ми включили розділ, присвячений перепису населення. Звертаємо увагу на перепис 1926 року, по якому чітко видно, що напередодні індустріалізації Луганщина була українською землею. Абсолютна більшість населення – українці, особливо в сільській місцевості. І до останнього переважали в області. За останнім переписом, українців було 57–58 відсотків, росіян – близько 38 відсотків. Утім, дуже багато хто називав себе так, тому що їхніх батьків-українців записували як росіян. Прізвища змінювали по-насильницькому. Русифікація ж повз не пройшла.

Тому Луганщина як українська земля повернеться, нікуди вона не дінеться. Бо Україна вже вистояла. Але регіон уже ніколи не буде промислово-вугільним. Думаю, найближчими десятиліттями область в цілому залишатиметься малозаселеною. Відродити індустріальний потенціал не вдасться, ті часи вже минули. Сьогодні в індустрії – інші технології. Луганщина стане іншою, але вона буде в складі України.

«ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ 10 РОКІВ КОЧУЄМО ПО БЕКЕТОВСЬКИХ БУДІВЛЯХ»

- Луганському національному університету ім. Т. Шевченка довелося двічі переїжджати. Розкажіть, як це відбувалося.

- У 2014 році ми були першим в Україні університетом з окупованих територій, який виїхав. Ми тоді перемістилися в Старобільськ, бо мали там приміщення, факультет. У нас також були свої структури на території, яка залишилась під контролем України: у Щасті, Лисичанську, Рубіжному. Та коли переселились на Старобільщину, одразу перевели в Полтаву факультет іноземних мов та Інститут культури і мистецтв. Бо там було найбільше іноземних студентів, а у зв’язку з безпековою ситуацією нам заборонили залишати їх на території Луганської області. Коли розпочалась повномасштабна війна, то ми, без вибору, перемістилися в Полтавську область. Розмістити весь університет в обласному центрі на орендованих площах було неможливо, деякі факультети перемістили в Лубни, Миргород.

Сьогодні виш рівними частинами розташований у цих трьох містах. Керівний центр – у Лубнах, оскільки тамтешня міська рада виділила нам велику будівлю – колишнє єпархіальне училище. І тут простежується дивна спадковість. Училище в Лубнах спроєктував на початку минулого століття відомий харківський архітектор Олексій Бекетов. У будівництві Старобільської жіночої гімназії, де після захоплення Луганська вісім років розташовувався університет, молодий Бекетов теж брав участь. Ну а будівлю головного корпусу вишу в Луганську розробляла в стилі модного тоді конструктивізму майстерня Олексія Миколайовича. Отак ми по бекетовських будівлях і кочуємо протягом останніх 10 років.

- У вас були складнощі у спілкуванні з окупаційною владою в перші дні після захоплення Луганська?

- Із сєпарами? У нас були не складнощі, а великі проблеми. Університет розташований в центрі міста, і коли 29 квітня 2014-го захопили обласну адміністрацію, то пізно ввечері мені зателефонували хлопці з певних служб, сказали: «Віталію Семеновичу, за тобою вже поїхали». Я жив за містом, сім’ю – швидко в авто. Тільки виїхали на сусідню вулицю – назустріч дві машини. Звернув у провулок, дивлюсь – до мене поїхали. Наступного дня я поїхав на роботу, а проректор телефонує: «Тут люди з автоматами бігають, вас шукають». Це останній раз, коли я був у Луганську.

А університет у перші місяці ще функціонував. Правда, дуже швидко «нова влада» захопила гуртожиток №5, який виходив вікнами на управління СБУ. Казали: «У вас тут УНА-УНСО і снайпери на дахах». Заарештували викладача Володимира Семистягу, посадили «на підвал» одного з проректорів. Хотіли схопити першого заступника ректора Сергія Савченка, але він зумів уникнути зустрічі з бойовиками. Це після того, як я видав наказ переселити університет у Старобільськ. До того моменту вони нас не чіпали, після цього більшість викладачів почали виїжджати.

ЗАГИНУЛИ ДВОЄ ПРОФЕСОРІВ УНІВЕРСИТЕТУ

- Наказ було видано 2 серпня, а вже 1 вересня в Старобільську розпочався навчальний рік. Хоч би документацію вдалося забрати?

- Нічого вивезти не вдалося, бо вже з початку травня на дорогах стояли блокпости і просто не випускали службові автомобілі чи ті, що були в них позначені як ворожі. Виїхати можна було тільки приватними автівками. Усе, що можна, скопіювали на флешки, жорсткі диски і вивезли в електронному вигляді.

- А печатку?

- Ну, печатку, бланки вивезли. У 2022 році Старобільськ першим почали обстрілювати. Єдине, що, за відчуттям своїм, я дав наказ, і 23 квітня ввечері ми завантажили декілька машин комп’ютерною технікою, серверами, деякою документацією і відправили на Полтаву. Повернутися вже не було можливості.

- А професура як виїжджала?

- По-різному, як і в 2014-му, хоча тоді менше стріляли. Професор, доктор педагогічних наук Олександр Никифорович Чиж тоді загинув у Станиці Луганській. У 2022-му вбили професора Євгена Миколайовича Хрикова, в якого була квартира в Ірпені. Під час обстрілів він сидів у підвалі. Коли вийшов, підійшов їхній патруль, і Євген Миколайович сказав, що там – лише пенсіонери. І вони його просто розстріляли, навіть не спитали, хто він. Поховали у дворі багатоквартирного будинку, уже після звільнення міста ми його перепоховали.

Так відбулися дві релокації. На Полтавщині університет прийняли досить приязно, допомогли обласна влада, місцеві органи влади. Допомагають і сьогодні. Насамперед треба було поновити матеріальну базу. Виграли декілька грантів. На сьогодні університет працює. Недавно в нас перебувала моніторингова група, яка від міністерства перевіряє релоковані університети, – відзначила наш високий рівень.

- Це ж ви домоглися підвищення статусу звичайного педінституту до рівня національного університету?

- Ну, скажімо так, це відбулося за мого ректорства. Колектив був націлений на розвиток, і спочатку ми стали педагогічним університетом, потім національним педагогічним, а згодом – класичним. У 2006 році першим в Україні серед університетів пройшли зовнішнє оцінювання Асоціації університетів Європи. Це як певна акредитація. А в 2011-му її підтвердили, відмітивши високу якість освіти в нашому університеті.

Треба сказати, що у 2014 році ЛНУ ім. Т. Шевченка входив до двадцяти найкращих університетів України. Загальний контингент – 32 тисячі студентів і слухачів – один із найбільших. У луганському виші навчалися дві з половиною тисячі іноземних студентів із 25 країн світу. Це теж вважалося одним з найкращих показників. Тут ми входили в п’ятірку найкращих.

- Це було в Луганську. А тепер?

- Контингент утричі зменшився, зрозуміло… Ну, він у всіх тепер падає. Іноземців теж стало менше.

НАШІ КУРТ І ОСТАП

- У Луганському інституті культури й мистецтв, що є підрозділом ЛНУ, із десяток років пропрацював професором відомий австрійський диригент Курт Шмід. Якось він виступав у Львові, там познайомився з луганцями і невдовзі очолив симфонічний оркестр Луганської філармонії.

- Шмідт певний час був диригентом Луганського симфонічного оркестру, і філармонія попросила поселити його в нашому профілакторії. Бо знімати готель йому не дуже подобалось, а в нас був гарний номер-люкс. Відтоді ми зійшлись. Він почав працювати професором на кафедрі, потім став почесним професором. Наш хор під його керівництвом активно співпрацював із оркестром філармонії. Відбулося декілька цікавих поїздок хору й оркестру на гастролі до Австрії, Італії. Організувати поїздки було досить складно: оркестр – 60–70 чоловік, і хор – приблизно стільки ж. У соляній шахті в Соледарі виступали разом, як ректор я там теж був присутній. Із Куртом співпрацюємо по сьогодні.

- Виконували «Реквієм» Моцарта…

-Так. У Відні одного разу виступали з «Реквіємом», другого – з 9 симфонією Бетховена. У найпрестижнішому залі Відня був грандіозний виступ.

- Впливовий, виявляється, наш Курт у музичних колах австрійської столиці.

-Так. Він активно працює й тепер. Ми підтримуємо контакт. У Відні доводиться бувати, хоч і нечасто, то обов’язково там зустрічаємося або тут, коли він приїздить. Диригент відвідував Україну і після повномасштабного вторгнення. Десь рік-півтора тому приїздив до Львова, де тепер перебуває Луганський оркестр.

- До окупації Луганська університет мав багато факультетів, інститутів, навіть підприємств. Як із цим сьогодні?

- Скажімо так, основна структура збереглась. У складі університету – шість коледжів: ми їх теж релокували, працюють. По два коледжі – у місті Долині Івано-Франківської області, у Миргороді й у Лубнах. Усі факультети й інститути збереглися. У Старобільському районі в нас було велике сільськогосподарське підприємство, півтори тисячі гектарів орної землі. Після 2022-го там усе захопили: і техніку, і землі. Повернемося – відновимо.

- Цікаво, чи доведеться відновлювати в Старобільську пам’ятники героям «Дванадцяти стільців» – принаймні в інтернеті згадки про їхню долю не траплялися.

- Пам’ятник Остапові Бендеру – теж моя ініціатива. Це було за сім років до окупації Луганська. Ситуація анекдотична. Тоді там розміщувався наш факультет, територія була виділена нам, але ми все ж написали в міськраду і в районну адміністрацію, що плануємо відкрити пам’ятник кіногерою Остапові Бендеру. Автори «Дванадцяти стільців» були там у відрядженні, і багато рис їхнього Старгорода дуже нагадують Стробільськ.

А у Старобільську більшість у радах належала комуністам. Вони не дочитали, хто такий Остап Бендер, – і пішли чутки, що Курило хоче відкрити пам’ятник Степанові Бандері. Вони зібрали позачергові сесії й ухвалили резолюцію про заборону відкриття пам’ятника «запеклому націоналістові». Їм кажуть: «Це – Бендер!». А вони: «Ні, Бандера!». Ну, ми їх не слухали, територія ж – наша. Але коли вони побачили, що то не Степан Андрійович, а Остап Ібрагімович, – заспокоїлись.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора й ті, що надав Віталій Курило