Лікарняні клоуни: кожна людина є смішною

У команді лікарняних клоунів є люди різних професій: службовець, соціальний працівник, бухгалтер, менеджер, архітектор, педагог, колишній і чинний військовослужбовці й навіть капелан та хірург. Кореспондентка Укрінформу спілкувалася з волонтерами, які виконують цю важливу місію в Рівному, Києві, Миколаєві. Ми говорили про те, чим відрізняється лікарняний клоун від аніматора та циркового клоуна і чи кожен може приміряти «носика».

ЛІКАРНЯНИЙ КЛОУН – ЦЕ НА 90% ІМПРОВІЗАЦІЯ

Спільноті «Червоні носи», яка працює в Рівному, уже 13 років. Цьогоріч у березні вони вчергове запросили охочих долучатися до цього волонтерського руху – пройти школу лікарняних клоунів. Спойлер: авторка публікації у школу записатися наразі не наважилася, здалася ще на етапі заповнення анкети.

Один із батьків-засновників руху у Рівному – Артем Алєксєєв (клоун Тьома). За освітою режисер, актор драматичного театру й театрознавець. Служив два з половиною роки у ЗСУ, через травму «списали».

Артем каже: хто залишиться після школи у команді – буде зрозуміло виходів через п’ять.

- Анкета – перше випробування, щоб людина для себе вирішила, чи готова вона вже зробити цей маленький крок: витратити 5–10 хвилин на відповіді. Я перед кожною школою відстежую, скільки разів заходили на анкету, – от на цю, наприклад, заходили 700 разів. Проте заповнили її 34 людини, а дійшла до школи половина з них.

Він пояснює, що відбір суворий, адже це відповідальність, це довіра медичного персоналу, який пропускає лікарняних клоунів не просто у хол чи в актову залу, а безпосередньо в палату.

- Ми заходимо в палату, бачимо, як дітям роблять процедури, і намагаємося їх відволікти. Буває, що медсестри спеціально йдуть у палату саме в цей час, щоб, поки ми з дітьми спілкуємося, зробити укол малечі. Бо насправді уколи можуть бути не такі болючі, як страх оцієї голки.

Мене запросили подивитися на те, як відбувається навчання. У залі два десятки дорослих людей різного віку та фізичної підготовки виконують вправи – то рухаються хаотично, у різному темпоритмі, то зупиняються і лягають на підлогу, то створюють групи.

- Кожен лікар інший, кожна медсестра інша, і коли вони заходять у палату – ти підлаштовуєшся під них, поки вони роблять свою, важливішу, справу. Вони вийшли з палати – ви повертаєтеся у свій темпоритм, до спілкування з пацієнтом, – пояснюють, для чого потрібні такі вправи.

Під час заняття ті, хто вже мають досвід роботи лікарняним клоуном, розповідають, що важливо поцікавитися від початку в чергової медсестри, яка ситуація в тій чи іншій палаті. Варто уточнювати передусім у медперсоналу, чи можна дитині активно рухатися, бо лікар це знає краще, ніж батьки. Є правило: у палату не можна заходити поодинці – мінімум удвох. Тому важливе вміння працювати парами, тримати зоровий контакт із колегою.

Артема на місію лікарняного клоуна надихнув його шкільний учитель історії, який у дорослому житті став другом, – Тарас Обоїста. Прізвище засновника руху у Рівному з пошаною згадують усі учасники команди – він тут легенда. Сам Тарас – ветеран АТО, захищає Україну, і зараз, дізнавшись, що я готую публікацію про рівненських лікарняних клоунів, коротко написав: «Вони прекрасні!».

- Перші кроки наші були такі: Тарас із посту у фейсбуці дізнався, що загалом є такий рух. І він сказав: а зробімо таке у Рівному! Ми почали з дитячого будинку, проте спершу виходили більше як аніматори. Але згодом з’явилося розуміння, що це не анімація.

Артем розповідає, що відтоді їх команда розвивається, відбуваються навчання, оголошують набір нових учасників.

- Лікарняний клоун відрізняється від аніматора, від циркового клоуна, ми більше як вуличні міми. Наша робота – це 90% імпровізація, ти заходиш в обставини лікарні, палати, підлаштовуєшся під життя пацієнта. Ми стукаємо у двері, питаємо у маленького пацієнта – не в батьків, саме у дитини передусім, – чи можна зайти у палату. Дитина нам дозволяє… або ні. Якщо ні – ми не заходимо, даємо їй право вибору. Бо в лікарні ні медсестра, ні лікарі, ні батьки, зі зрозумілих причин, не питають в дитини дозволу – вони заходять і виходять, роблять свою важливу роботу. А ми даємо дитині шанс відчути, що вона може щось вирішувати.

Звичайно, ми не відступаємо у разі відмови, можемо кілька разів заглядати і цікавитися, чи можна зайти, – запитувати ж нам не заборонила дитина. Уявіть, коли обличчя клоуна з’являється у дверях і він знову питає: «А можна я зайду?». І чує вкотре: «Ні!». Каже так само: «Добре», – і зачиняє двері. Потім через якийсь час знову: «Можна я зайду?». І знову – відмова. І знову: «Добре». І це вже гра – наче дурня, але дитина починає сміятися, коли вкотре каже «Ні, не можна». Запитуємо: «А можна зайти на один крок?». Отримуємо згоду малечі. І так крок за кроком, у всіх сенсах. У Рівному в онковідділенні, куди маємо щотижневі виходи, до підлітків, буває, доводиться шукати підхід місяць часу. Уже на четвертий тиждень вони можуть тобі розповідати особисті якісь історії про життя, проблеми з друзями чи ще щось важливе для них, – каже Артем.

НІКОЛИ НЕ МОЖНА ПИТАТИ, ЧИМ ХВОРІЮТЬ І ЩО БОЛИТЬ

Запитую Артема, як для себе визначити – можеш ти бути лікарняним клоуном чи ні?

Він каже, що насправді кожна людина є смішною.

- У нас колись у Києві був хлопчина – такий собі дядько під два метри, який пройшов школу лікарняних клоунів, і він просто страшенно боявся щось робити в лікарні. Той чоловік брав маленьку таку шарманочку і зі страхом в очах крутив її, нічого при цьому не говорив. І з нього сміялися всі, бо він все робив чесно – і страх його був чесним, і це було реально смішно, хоча він сам думав, що несмішний. Жарти, які нам показують по телевізору, – це поверховий гумор, який насправді нав’язує суспільство. Дитину може розсмішити все що завгодно.

- Чого не можна робити категорично?

- Ніколи не можна питати, чим пацієнти хворіють і що болить. Ми йдемо, щоб у дітей дитинство продовжувалося у лікарняних стінах, ми намагаємося ставитися до них, як до людей здорових. Табу – спілкування на теми їхнього лікування.

Найважча ситуація, з якою я стикався? Відділення онкології, хлопчина 16–17 років. У нього був останній блок «хімії», і він каже мені: «Все, з наступного тижня мене виписують, нарешті я буду жити пацанячим життям». Наступного тижня приходжу, а мені повідомляють, що його не стало... І це було дуже важко, я декілька місяців не міг зайти в онковідділення, туди дівчата заходили, а я – в інші. Я дуже близько до себе підпустив дитину, і це було неправильно.

- А це можливо – не підпускати?

- Треба нагадувати собі, що ми маємо горіти для всіх, а не згоріти на одному. Але є діти, які, попри все, тобі западають у душу, і там зовсім інше спілкування з ними відбувається. Вони до тебе ставляться як до друга, вони цього потребують, бо за час їхнього лікування частина їх друзів відсіюється.

- Ви звертаєтеся до психологів для відновлення?

-Так. Психологи – це хороший ресурс, розібратися у собі і розкласти все по поличках – дуже важливо.

ПЕРЕВЕРТАЄМО НАВКОЛО ПАЦІЄНТА СВІТ

Артем згадує, як супроводжували дитину до операційної, розігрували театралізоване дійство – ледь не з фанфарами.

- Клоуни здатні перевернути світ дитини просто з ніг на голову, – ділиться голова громадської організації «Лікарняні клоуни “Червоні носи”» м. Рівного Наталія Микита.

Сама вона долучилася до спільноти у 2018 році. За однією освітою вона редактор, за іншою – економіст, наразі працює двадцять років заступником директора центру з надання соціальних послуг – це притулок для безхатьків. У проєкті реалізує власний творчий потенціал.

- Це те, що приносить мені задоволення. Коли ти заходиш з одним настроєм, з важкими думками, то виходиш неодмінно на позитиві, заряджений. Діти кайфують, регочуть, дуркують з тобою. Ти найперше їхній друг – не вчиш їх, не лікуєш, не розказуєш, що робити, ти просто абсолютний бовдур, – розповідає пані Наталя.

Вона також каже, що клоун у дитячій лікарні – це експромт і абсолютно інша вистава в кожній палаті.

- У нас немає ні сценаріїв виходів, ні графіку. Ми, звісно, за регулярність і намагаємося раз на тиждень «закрити» всі відділення. Лікарняний клоун працює в палаті, коли дитина на діалізі, коли дитина під крапельницею. Ми не змінюємо місце, де перебуває дитина, ми змінюємо атмосферу довкола неї, перевертаємо світ – і в цьому магія. І так, ми поважаємо особисті кордони дитини, поважаємо її рішення, запитуючи дозволу зайти у палату, – каже вона.

Тепер у команді два десятки людей, що активно працюють на виходах. Загалом у групі 30 учасників, разом із тими, хто підтримує лікарняних клоунів дистанційно, бо перебуває за кордоном чи воює.

У кожної людини в той чи інший період більше чи менше часу на виходи, хтось не має внутрішнього ресурсу в якийсь момент.

- Одна справа – мати час, інша – ресурс. Так, ми заряджаємося під час виступів, але все одно ти не можеш піти, коли ти «в нулі». Ти маєш щось мати в запасі. Потрібно мати власний козир у рукаві, відчувати, що можеш щось дати. У нас буває і так: нам треба закрити обласну лікарню, де багато відділень, а людей, які кажуть, що готові вийти в цей момент, не вистачає, хоча всі на зв’язку, – пояснює Наталія.

«Червоні носи» – це волонтерство. Крім усього, учасники спільноти ще й сплачують членські внески, які витрачаються на придбання тих самих клоунських носів чи повітряних кульок. Створили «банку» для благодійних внесків, реквізити оприлюднюють у соцмережах. Бувають такі випадки, коли у палаті безпосередньо мама намагається дати якусь суму – не беруть, це заборонено категорично Кодексом лікарняного клоуна (є й такий).

Лікарняні клоуни – світовий тренд. Є країни, де це офіційна посада з відповідною зарплатою.

- Скажу вам відверто: я не знаю, чи могла б ходити щодня на роботу лікарняним клоуном. Чи ці виходи були б щирими, такими, як ми хочемо? Було таке в мене, що я кажу в якийсь тиждень: не маю сили. Є період, коли ти можеш згоріти від самої думки, що «треба йти». Звісно, хотіли б ми поїхати в той же Ізраїль, де є такі лікарняні клоуни, походити місяць, подивитися, як усе в них працює, – розмірковує пані Наталя.

Артем додає, що і в Україні є ті, хто завдяки грантам працюють як на ставці. Проте і на його думку чесніше, коли це не конвеєр, коли виходиш не тому, що треба, а тому, що тобі хочеться.

РІВНЕ – СТОЛИЦЯ ЛІКАРНЯНИХ КЛОУНІВ

У спільноті жартують, що Рівне в Україні – столиця лікарняних клоунів. Ні, звісно, такі спільноти є і в інших містах, але тут навчають колег і з Києва, з Харкова, і з Півдня України – Миколаєва та Херсона.

- Наша рівненська команда заснувала в Україні величезну банду лікарняних клоунів. У Дніпрі починали давніше. Але наші хлопці навчали киян, що працюють в Охматдиті («Бюро усмішок і підтримки», у них там уже своя велика компанія), у Національному інституті раку. У Харкові є «Файні носи», у Запоріжжі – «Сміхоноси». А ще Миколаїв, Херсон, Львів, – перераховує пані Наталя.

Згадує, як у 2023 році харківські «Файні носи» виграли грант і зібрали клоунів з різних міст в Ужгороді.

- То було бомбезно! І там ми вирішили створити Всеукраїнську асоціацію лікарняних клоунів, щоб налагоджувати зв’язки на міжнародному рівні. Уже є співпраця, – каже.

За її словами, у далекому 2012 році, коли Тарас Обоїста створював спільноту у Рівному, його підтримав благодійний фонд «Скарбниця надії». Нині також шукають гранти.

- Ми звернули увагу на проєкти громадської організації «Південна стратегія розвитку». Там такі практичні у них проєкти: заміна башт, каналізація, водовідведення, – і тут ми, клоуни. Це було дуже ризиковано, але ми спробували. І отримали один із мікрогрантів, завдяки якому розгорнули роботу в Миколаєві та Херсоні, – каже Наталя.

Програмний директор «Південної стратегії розвитку» Дмитро Рой пояснює, що підтримка ініціативи лікарняних клоунів – це рішення незалежної конкурсної комісії. І за сукупною оцінкою за десятками критеріїв та результатами інтерв’ю саме вони посіли друге місце серед 194 поданих заявок.

- Як організація, ми займаємося відновленням інфраструктури, економіки і послуг на рівні громад. Більшість заявок, які ми отримали, саме із цих питань. Водночас ми активно залучали до участі проєкти, які націлені на пом’якшення фізичних, юридичних та емоційних бар’єрів для сімей з дітьми, людей з інвалідністю та інших. Це один із важливих стратегічних напрямів нашої щоденної роботи.

За словами Роя, лікарні в таких містах, як Херсон, Миколаїв, є першим місцем для стабілізації та лікування пацієнтів, що безпосередньо постраждали від наслідків війни. Для деяких пацієнтів ці заклади стають і останнім притулком. Люди там потребують не тільки таблеток, інфузій та хірургічного ножа. Також вони потребують добрих дитячих емоцій, сміху.

- Відома ініціатива з Рівного запропонувала просте: «У вас такого немає, а ми знаємо, як це робити. Готові їхати та будувати з місцевих таку ініціативу у Миколаєві та Херсоні». Пройшло сім місяців після завершення проєкту – і рівненські лікарняні клоуни дотримали свого слова. Ініціатива побудована і діє самостійно, проактивно, у складних умовах Херсона, без якогось грантового фінансування, – розповів Дмитро.

РОЗРАДЖУЮЧИ ДІТЕЙ, МИ РОЗРАДЖУЄМО І БАТЬКІВ

У кожного, хто долучився до спільноти лікарняних клоунів, своя історія і свої мотиви.

Андрій на навчання у Рівне приїхав із Миколаєва. Він розповідає про себе: працює за верстатом на заводі, пише поезію. Коли почув про таку спільноту, відразу вирішив, що хоче спробувати.

- Мене по життю клоуном називали, мені подобається всіх веселити, дарувати гарний настрій, усмішку. Пройшов співбесіду, і вже з колегами тричі виходив у лікарню в Миколаєві.

Він знає, що таке бути батьком важкохворої дитини – у 2015 році Андрій втратив онкохворого сина.

- Після операції синочок перебував на апараті штучної вентиляції легень, ми доглядали за ним у лікарні, де нам виділили палату, два з половиною роки, – розповідає чоловік.

Мама хлопчика була біля дитини вдень, а Андрій приходив після роботи – вночі. Після смерті сина Андрій і сам важко захворів – у нього виявили розсіяний склероз.

- Знаю, що таке бути батьками в лікарні і як це – дитина в лікарні. У дітей забирають усе: дім, іграшки, рідних, друзів. Я розумію, що, розраджуючи дітей, ми дуже розраджуємо батьків, – каже він.

А ще Андрій сподівається, що саме його образ лікарняного клоуна залишиться у когось з маленьких пацієнтів яскравим спогадом про дитинство, що це буде момент, який дасть дитині ресурс ухвалити в дорослому житті рішення, яке позитивно вплине на громаду, країну.

Скажете, що це таки перебільшення? Але ось приклад – історія київської клоунеси Олени Момоток (клоунський позивний Ваха). У дитинстві вона була пацієнткою дитячого онковідділення у Рівному, і тоді лікарняні клоуни – Тарас Обоїста та Артем Алєксєєв – справили на неї таке враження, що вона нині долучилася до спільноти.

- Я сама зі Сарненського району Рівненщини. Захворіла в 12 років. Пролежала чотири місяці у Рівному, далі був Охматдит. У Рівному до нас у відділення приходили різні волонтери, але клоунів ми чекали найбільше. Бо знали: коли приходять вони, то буде дебош, «армагеддон» у відділенні, ми забудемо з ними про підключену крапельницю і зарядимося на тиждень енергією.

Вона згадує, як уперше побачила лікарняних клоунів – це був серпень 2014 року.

- Я чекаю лаборантку в палаті – і тут заходять двоє. Один в білому халаті розмальованому, і я така думаю: «О, лаборант. Стоп, дивно, бо лаборант – чоловік, і загалом – а що це таке?». Я дивилася на них, як баран на нові ворота, – не розуміла, що відбувається, хто це такі, незчулася навіть, як у мене лаборантка взяла кров на аналізи. І після того щотижня я їх чекала. А момент, коли я вирішила стати лікарняним клоуном, теж пам’ятаю – це коли Тьома з Тарасом подарували мені маленьку іграшкову качечку з мильними бульбашками – знаєте, яка на шию вішається. Я тепер із нею як лікарняний клоун ходжу на виходи в Інституті раку у Києві.

Олена за освітою вчитель української мови. Каже, що лікарняна клоунада допомагає їй у роботі корекційного педагога. Водночас досвід роботи з підлітками у дитячих таборах, наприклад, підказує теми для спілкування з юними пацієнтами у лікарні.

З огляду на власний життєвий досвід їй зрозуміло, що переживають діти у відділеннях лікарень.

- Я пам’ятаю, що я в той момент хотіла почути і що не хотіла б почути. Як не любила, коли на мене дивилися з жалістю, – каже Олена.

Для неї особливо цінно, коли у лікарні їй відкриваються підлітки – розповідають душевні речі, про стосунки з однолітками, буває, і про булінг.

І також додає, що лікарняні клоуни потрібні не лише дитині.

- Ми заходимо в лікарню, а назустріч – мама дівчинки з онкології. Вона з нами першими вирішила поділитися поганою звісткою: донечці будуть ампутувати ніжку. Ми її просто обійняли. Буває, заходиш у палату, де дитина плаче, а мама не знає, як її заспокоїти, і тобі вдається розворушити малечу. Є мама, яка завжди кличе в палату її дитини, бо нас там чекають.

Як корекційний педагог, Олена до своїх вихованців в клоунському амплуа не виходила, але використовує прийоми з клоунади: кульки чи мильні бульбашки подобаються всім. Наприклад, дітям з розладами аутистичного спектра потрібна мотивація на заняттях.

- Вони люблять кульки, у мене є насос, є кулька, яку надуваю. Якщо вони не хочуть виконувати завдання, я помаленьку кульку здуваю. Якщо гарно попрацювали – отримують кульку як винагороду, – каже Олена.

А ще помічала, як реагують її вихованці з ДЦП, що не можуть говорити, коли вона робить квіточки з повітряних кульок і дарує їхнім мамам: мама усміхається у такі миті, і в дитини горять очі.

МИ ОДНІЄЇ КРОВІ

Міжнародний рух лікарняних клоунів заснував у минулому столітті американський лікар Панч Адамс. Є навіть фільм «Цілитель Адамс», який у школі лікарняних клоунів радять переглянути тим, хто долучився до спільноти.

До «Червоних носів» у Рівному серед медиків уже доєдналася сімейна лікарка Інна Романовська. Також у команді тепер дитячий хірург, завідувач хірургічного центру обласної дитячої лікарні Микола Поліщук.

- У цьому проєкті я ще вчуся, прийшов ось у школу. Я спостерігав за ними на декількох виходах і зрозумів, що мені теж уже пора, – пояснює пан Микола, який у медицині з 1990 року, а хірургом працює з 1997-го.

Згадує, як уперше побачив роботу лікарняних клоунів під час чергування.

- Як раніше було: лікарняний режим, встановлені години для відвідування... І тут з’являються ці креативні люди, що ламають штучно створені стереотипи. Це були Артем, Тарас Обоїста, «Пончик». Дивлюся на щасливі дитячі очі, як з малечею знаходять спільну мову, контакт… Увечері мама в лікарні залишається з дитиною і зі своїми думами, бідами сам на сам, часто-густо у неї депресія. І тут відчиняються двері – і влітає ватага людей з іншого світу: веселого, щирого. Це фантастично! І дітвора оживає, і персонал, бо медичні сестри також замордовані за цілий день роботою, – каже пан Микола.

Він зауважує, що у «Червоних носах» зібралися люди, що, як у відомій книзі про Мауглі, – «однієї крові»: щирі, добрі, чесні волонтери, які знайшли себе у служінні людям. Медики-колеги, каже, спочатку сміялися, коли почули про його рішення стати лікарняним клоуном, але думає, що хтось із них теж буде тут.

- Така особистість, як пан Микола, людина, що має відповідний статус, може своїм прикладом розбити «стіну». Мені вже завідувачка іншого відділення лікарні сказала: якщо Микола Федорович буде клоуном, то на наступну школу вона також піде, – розповів Артем.

Якщо Микола Поліщук – новачок у «Червоних носах», то медичний капелан о. Юрій (клоунський позивний Пончик) та мобілізований солдат Володимир (клоунський позивний Вовчик, у цивільному житті мав бізнес у сфері медицини) у цій спільноті понад десять років.

- Поки я тут, на місці, то знаходжу час для виходів, хоча тепер нечасто, на жаль. Але воно мені допомагає відволіктися він основної теми – війни, – каже Володимир.

Він ззовні – дуже серйозна людина, здається емоційно стриманим.

- Коли вдягаєш «носика», ти вже не є тією людиною, якою був, – ти перевтілюєшся, – відповідає Володимир на мої слова про «серйозного».

Розказує, що от в палаті робиш феєрію, а вийшов, зняв «носика» – і дитина проходить повз тебе у коридорі, не впізнаючи.

Додає, що разом із ним та отцем Юрієм у спільноту прийшли ще четверо чи п’ятеро людей, але лишилися вони двоє. Називає цю місію служінням, якого потребує.

- Оці 2–3 години в лікарні – мінімум, який можеш віддати. Виходиш із лікарні – йдеш до своєї родини, займаєшся своїми справами. А люди живуть місяцями в лікарні, у них роками складні моменти.

Отець Юрій і в медичному капеланстві (у нього напрям – саме дитяча медицина) багато використовує з клоунської практики.

- Я до дітей підходжу як священник, але використовую всі штуки з лікарняної клоунади. Так само фокуси можу показувати, і ми можемо розмовляти, жартувати.

Каже, що керівництво церкви ставиться до таких методів із розумінням.

- Ну, є священник-бджоляр, є священник-байкер, священник-будівельник, то чому не може бути такого, як я? Головна ціль у капеланстві – приділити увагу потребуючому так, як ти вмієш. Керівництво знало від початку, що я лікарняний клоун, вони тішаться, що саме в нашій єпархії є єдиний такий священник в Україні.

Отець Юрій пишається тим, що вінчав юнака, який дитиною, вісім років тому, знав його як лікарняного клоуна.

- Він виріс і приїхав спеціально до мене вінчатися, – розповідає о. Юрій.

Показує фотоархів у мобільному. Далі ділиться історіями про свою роботу медичного капелана. Про хлопців із психоневрологічного диспансеру – вони дуже чекають на нього, щоб помолитися разом і поспілкуватися. Про дорослу лежачу хвору – її вивезли на вулицю, щоб вони разом просто пускали мильні бульбашки. А ще демонструє світлини з будинку престарілих – літні люди дуже тішилися і мильним бульбашкам, і повітряним кулькам.

Отець Юрій розказує про малюнок, який подарувала йому п’ятирічна онкохвора дівчинка, – для неї він і друг, і лікарняний клоун, і священник.

Щодо свого «арсеналу» відкриває таємницю: фокуси – це найелементарніше, що може бути. Що простіший фокус, то краще – дитина має його розуміти, розгадати, тоді вони в захопленні.

- У перші виходи я був більш серйозним, не розумів, як воно працює. А вже з роками второпав: дай дитині познущатися з тебе! – сміється і розповідає, з яким ентузіазмом маленька пацієнтка лікарні розмальовувала його маминою помадою.

У ПОРАНЕНИХ ВІЙСЬКОВИХ ОСОБИСТІ КОРДОНИ ВИЩІ

У спільноті вихід до лікарні та госпіталя, де лікуються поранені військові, – за клоунесами.

- Вирішили, що так простіше, бо не будеш же щоразу пояснювати, що наші хлопці з клоунськими носами теж уже своє відслужили чи служать, – пояснює Наталія.

«Червоні носи» ще у 2015 році мали перший вихід саме в Одеський військовий госпіталь, згадує Артем.

- Нас тоді запросили на фестиваль «Комедіада» і запропонували пройти по палатах, де лежачі поранені. Так страшно мені не було ніколи, але ми вийшли. Насправді дорослі – це ті самі діти. І потім настав час, коли ті хлопці знайшли нас через фейсбук і написали, що завдяки нам позбулися негативних емоцій, які зазвичай поранені скидають на своїх рідних і на медичний персонал. І з деякими із тих хлопців ми досі спілкуємося: хтось із них повернувся у військо, хтось ні, – каже Артем.

Наталія додає, що робота на виходах у паліативне відділення, де отримують допомогу й підтримку дорослі пацієнти на останніх стадіях невиліковних хвороб, не відрізняється від роботи в дитячих відділеннях лікарень. Інша справа з пораненими військовими – у тих, хто воював, вищі особисті кордони. Каже, бувало таке, що й «посилали» її.

- Але коли я одягаю «носик» – я Кіка. І коли мене послали нах*р, то це не мене образили, а її, я так це сприймаю… – каже Наталія.

За її словами, у роботі з пораненими військовими важлива регулярність: коли ти щотижня працюєш, то в палаті на шістьох людей неодмінно буде хоча б один, кого ти вже бачила під час попередніх виходів.

- Усі решта можуть розвернутися від тебе або демонстративно вийти, мовляв, ми що – діти?! А ми раз – і до того, кого вже бачили раніше. І наступного разу вони вже самі кличуть нас у палату і пригощають шоколадкою. Та головне – не брати нахрапом, але й не жаліти, не приходити з отим «завдати добра». Бо волонтерів багато – двері не зачиняються. Принесли, мовляв, торт, чого це ви не радієте?! А йому не треба той торт зараз, не рухайте його, він хоче вкритися ковдрою з головою і мовчати, не чіпайте його кілька днів, – розповідає Наталя.

Каже, що жартують із хлопцями про все: про війну, москалів і навіть про поранення.

- Ми не починаємо самі, але коли вони між собою розказують, хто шустріший – «чи я на костилях, чи ти на візку», – тоді ми  підключаємося.

Наталя вже має друзів із тих поранених, хто лікувався на Рівненщині. Серед них – доброволець з Полтави Олег Мажара (позивний Мажор), що воював у складі 72 бригади «Чорних запорожців». Він зазнав важкого поранення – осколок пройшов крізь тіло і вирвав частину спини, у лікарні чоловік пролежав рік і вісім місяців.

- Лікарняних клоунів тоді вперше зустрів, коли вони прийшли у вихідний – якраз операцій не було, усі відпочивали. І тут вони залітають – фокуси показують, кульки літають, крута видалася субота… Кожен по-різному, звісно, реагує, хтось із побратимів може знітитися, хтось сміється. Але скажу, що коли роззнайомлюються, то чекають, телефонують, запитують, коли прийдуть знову, – згадує Олег.

У «Червоних носах» сподіваються, що рух лікарняних клоунів лише посилюватиметься – і до нього долучиться ще більше волонтерів. Адже в нас основний ресурс – це люди. Усе можна знайти, але якщо немає людей, то нічого не працюватиме.

Ірина Староселець, Рівне
Фото надала ГО «Лікарняні клоуни “Червоні носи”», м. Рівне