У начальника Управління освіти Черкаської ОВА вистачає посадових обов’язків за основним місцем роботи, навіть із перебором. Але він раз на чотири доби виходить на полювання за ворожими «шахедами» та іншою російською нечистю, яка залітає в небо над його областю. Не сам, звичайно, а у складі мобільної вогневої групи Добровільного формування територіальної громади (ДФТГ) №1. Важко сказати, яка в тому частка його особистих заслуг, але Черкащина щодо цього виглядає як одна з «найтихіших» областей України. Утім, йому є що розповісти і про основну свою роботу.

Валерій Вікторович має повних 56 років і понад 20 років стажу держслужби, кандидат історичних наук. Уже понад рік служить у ДФТГ №1 Черкас у складі мобільної вогневої групи (МВГ) звичайним кулеметником.

Як народилася ідея – працювати на два «фронти», чи не заважає таке незвичне сумісництво, у Валерія Данилевського поцікавився кореспондент Укрінформу.

БАТЬКИ ПРИХОДЯТЬ НА ЗМІНУ СИНАМ

- Через три доби на четверту заступаю на бойове чергування, і ми цілу ніч виконуємо обов’язки, коли летять «шахеди». Або ракети – бо ми й по ракетах можемо працювати. Вранці хлопці йдуть відсипатись на ППД (пункт постійної дислокації), а я йду на роботу. Якщо чергування випадає з п’ятниці на суботу або зі суботи на неділю – повну добу стою. Буває, тривога затяжна, і я не можу відлучитись, бо мені треба виконати бойове завдання, і тільки коли тривога закінчується, я повертаюсь на ППД, здаю зброю і йду на роботу.

- Суворо… А як ви прийшли до цієї служби?

- У 2022 році, коли почалось повномасштабне вторгнення, мій старший син у перший же день записався в ДФТГ. Потім був мобілізований і вже два з половиною роки служить у Збройних силах України. У минулому році спілкувався з його командиром (який тепер у мене командир), і він сказав, що має таку проблему: дуже багато хлопців і дівчат було мобілізовано, а особовий склад ДФТГ не поповнюється. Ті, хто залишився, працюють на виснаження, і він не знає, хто би міг допомогти. Кажу: чому хтось? Я можу.

От дивіться, чим педагогіка відрізняється від лжепедагогіки? Справжній педагог каже: «Роби як я», а лжепедагог: «Роби як я… сказав». Тому я запропонував: піду, буде позитивний приклад. Пішов, здав документи. Я служив у радянській армії, навички володіння зброєю в мене є, що таке служба, знаю. Вирішив, що своїм прикладом буду спонукати наших громадян залучатись до ДФТГ. Коли це набуло певного резонансу, досить-таки багато моїх знайомих, друзів, колег цікавились: «А може, й ми можемо піти?». І хтось дійсно прийшов. Не так багато, як би мені хотілось, але прийшли і тепер нормально служать у підрозділі. Та й у нашій групі є такі.

- Можете розповісти про «технологію» роботи МВГ?

- Так, звичайно. Група наша, інколи в складі п’яти осіб, інколи шести заступає на пункт постійної дислокації, де організовані зв’язок, зброярня, боєкомплект. Є можливість відпочити, приготувати їжу, почистити зброю. Є в нас автомобіль, відповідно обладнаний, з туреллю, на якій можна прилаштувати кулемет. От ми заступили, далі чекаємо. Нам повідомляють по рації, по особливому зв’язку: зафіксовано запуск «шахедів»: «Орієнтовно в зоні вашої відповідальності вони можуть бути за півтори години». Ми розуміємо, звідки й коли вони можуть з’явитись, і потихеньку готуємось. Тобто перевірили обладнання, позаряджали ліхтарі, лазерні приціли, повантажили це все.

Десь за пів години, як вони вже зайдуть у зону нашої відповідальності, нас піднімають по бойовій тривозі, і група виїжджає на місце. Займаємо позицію і чекаємо команди. Оперативний черговий (у нас він називається «Оскар») має зв’язок і з Протиповітряними силами, з авіацією. У нього є радар, з допомогою якого він бачить, куди рухається ворожий дрон. І от він нам каже: «”Ромашка” (наш позивний), орієнтовно на вас рухається, азимутом таким-от, “шахед” (або група “шахедів”). У разі виявлення – знищити!». Буває, він повідомляє: «На вас рухається “шахед”, роботу забороняю, бо в повітрі працює наша авіація». Тоді ми просто слідкуємо і доповідаємо, де рухається «шахед», де наша авіація.

«ВОГОНЬ НА ЗНИЩЕННЯ!»

- От «шахед» вийшов на нас, ми його чуємо. Командир дає команду «До бою!», усі займають свої вогневі позиції. Навідник має лазер, тепловізійний приціл. Навів – доповідає командиру: «Бачу! Така-то висота, така-то відстань». Фіксує, веде лазером. За командою командира, якщо це не надто високо (наша зброя має два з половиною кілометри вогневої потужності, але на такій висоті влучити в літальний апарат майже неможливо – отака «копієчка»), метрів вісімсот, сімсот, інколи двісті, а в останнє чергування він взагалі над Дніпром пішов, метрів 15–20 – «Вогонь на знищення!». Ото ми б’ємо з усіх стволів (у нас дві спарки: два кулемети Калашникова і два «дегтярі», які дають «хмару» вогневої потужності). Дуже часто ми бачимо, як він завалився набік і пішов у напрямку Дніпра. Біля нас не падав жодного разу, але те, що вони зникають, бачили.

- Судячи з новин, черкаські МВГ працюють дуже ефективно. У вас професіонали?

- Фактично люди цивільні. От я – цивільна людина, хоч і на державній службі. Є пенсіонери. У нашій групі один служить. Він і в Афгані воював, і в 2014 році воював. Це мій командир Володимир Шиятий. Літня людина, йому за 65. У нас служить хлопчина, Рома, йому років десь 45. Він уже списаний зі Збройних сил. Весь побитий осколками, але служить. У нас служить дід, йому за 70 уже. У нього син загинув, і він прийшов до ДФТГ, каже, хочу мститись ворогам. Колишній прапорщик, розуміє службу. З нами служить Яна. Волонтер. Відслужила, зібралась – і на фронт з гуманітаркою. Приїхала, поспала – і на службу. Ярік... Ярослав, працює у збуті Обленерго. Здається, юрист. Абсолютно різні люди, абсолютно – і от вони об’єднались.

- Ви ж сапером були в радянській армії? Із «дегтярьовим» справи не мали.

- Не мав. Але, як каже наш командир, «це робоче-крестьянська зброя, з нею розбереться й дурний». Він абсолютно простий, розібрати – нічого складного немає. Єдине – він любить чистоту. Якщо попаде десь пісок, можуть бути відмови.

- На кому лежить обов’язок його чистити?

- У нас є обов’язок: після того як група застосовувала зброю, протягом зміни почистити зброю і здати. Є журнал обліку, перечистили – записали: час, число.

- І у вас немає ніякого внутрішнього опору: такий високий начальник має виконувати обов’язки пересічного солдата? Стріляти – це одне, але ж чистити…

- Там усе просто. Є командир, якого я знаю, є люди… Коли на тебе летить «бандура», дев’яносто кілограмів вибухівки, то якщо не впораєшся, усій групі може бути, вибачте, амінь. Там усі рівні абсолютно. Чистити – я стою чищу, готувати їжу – готую. Тобто що командир сказав. Він розборок не робить. Усе по черзі. Твоя черга прийшла – ти підлогу миєш, готуєш, дрова рубаєш. Машину миєш. Усе робиш, бо є чіткі, зрозумілі правила. Є командир, і він може не аргументувати. Скажу більше: на останньому чергуванні йшла ракета. Низько, метрів триста. Йшла прямо на нас. Хлопці з бойовим досвідом розуміли: якщо здетонує, не те що всіх повбиває – від нашої групи навіть черевиків не знайдуть. Кажемо про це командиру, а він: «Накази не обговорюють, їх виконують. Усім підготувати зброю!»…

- Чим же все закінчилось? Черевики познаходили?

- Річ у тім, що вона йшла над нами десь півтори-дві секунди. Навести й стріляти не встигали. Якби вона йшла вище, можна було б стріляти. Чули добре, а коли потрапила в поле зору – просвистіла миттєво. Але якби сказали стріляти – ми б стріляли. Бо командир має дуже високий авторитет.

Якось так. Мені там інколи простіше, ніж тут, у кабінеті.

ІННОВАЦІЙНА ШКОЛА ЧЕРКАЩИНИ

- Ну, тоді про вашу роботу тут. Звернув увагу: у Черкасах багато шкіл, причому всі великі, такі модерні, ошатні, виглядають мало не святково. Поруч спортмайданчики зі штучним покриттям… Це заслуга вашого управління, чи цим місто займається?

- Я очолюю управління (з невеликими перервами) із 2014 року. Ми одні з перших в Україні придумали модель, яка називається «Інноваційна школа Черкащини». Була обласна програма, дуже потужна, відбиралась за конкурсом. У чому полягає сама ідея інноваційних шкіл? Перше: колектив має працювати з потужною інноваційною освітньою моделлю. Друге: школа повинна відповідно мати зовнішнє і внутрішнє середовище, яке ми називаємо «сприятливим для дитини». Сьогодні багато шкіл розмальовано такими цікавими картинками всередині, а коли ми починали, вони всі були сірі, з подертими плінтусами і таке інше. Третє – має бути матеріально-технічне забезпечення, необхідне для реалізації цих інноваційних ідей: комп’ютери, інтерактивні дошки, навчальні лабораторії. І четверте: педагогічні працівники мають отримувати доплати з місцевого бюджету за роботу з інноваціями. Працює з інноваціями, реалізує їх – доплати йому!

У нас ця програма реалізовувалась, вона була активна, ми поробили ці школи – їх було 29 по Черкащині. І з обласного бюджету фінансували, і місцеві громади у складчину скидались. Такі школи були взірцем. А в місті Черкаси прийшли нові керівники і побачили, що ці інноваційні школи виглядають значно потужніше, ніж прості, і вони почали підтягувати решту під цю модель. Тому в Черкасах майже всі школи гарні.

У регіонах не завжди вони такі, але всі оці інноваційні досягли цього рівня. Ми розширили Програму, їх уже більш ніж 33. У всіх є робототехніка з 1-го по 11-й класи, у всіх є STEM-лабораторії (Science, Technology, Engineering and Mathematics – наука, технології, інженерія, математика, – ред.) – там дуже багато цікавого реалізується, ну і різні педагогічні новації. Усі високі гості з Міністерства відзначали наші досягнення. Сьогодні проводимо великий фестиваль з робототехніки в Черкасах. Торік ми робили Всеукраїнський фестиваль, приїжджали гості. У цьому році не ризикуємо – вороги активізували бойові дії, ми бачимо, що вони ціляться по дітях, по школах, тому обережніше робимо. Ми це дуже стимулюємо. Школярі отримують премії голови ОДА, голови обласної ради, міського голови. Педагогічних працівників заохочуємо. Отака уже системна модель вибудована протягом останнього десятиріччя.

- Хто в черкаських школах має більший вплив – ви чи міська влада?

- Міська. Із 2017 року набула чинності нова редакція Закону «Про загальну середню освіту», і всі повноваження щодо призначення керівників, щодо їхнього заохочення або покарання віддали на місця. У нас певна така координувальна, у рамках державної політики, функція. Ну і плюс переважно всі освітні субвенції, які йдуть на галузь (у нас їх, здається, шістнадцять: на «Нову українську школу», на автобуси, на укриття й таке інше), через область розподіляються. І тоді в мене є певний механізм. Якщо, наприклад, певна громада дотримується тих вимог, які ми ставимо щодо розвитку галузі в сфері інновацій, ми їй допомагаєм.

«МОЯ ЧЕРКАЩИНА». А ТАКОЖ УМАНЩИНА, КОРСУНЩИНА І ТАК ДАЛІ

- На сторінці ВПУ №7 Кременчука потрапило на очі повідомлення, що в січні ви були в них у гостях. Укрінформ три роки тому розповідав про це училище і про його директора Миколу Несена. Ви з якою метою приїжджали до нього в сусідню область?

- Так. Було таке. Ми в цьому році хочемо створити схожий Навчально-практичний центр на базі Черкаського політехнічного технікуму. Держава дає на це субвенції, і ми вийшли на заступника міністра, напрям профтехосвіти, і кажемо: «От ми б хотіли десь подивитись». Він: «Рекомендую Кременчук, Несена. Вони з дня на день будуть вводити в експлуатацію. Поїдьте, подивіться». От заступник голови ОДА і я поїхали, подивились. Дуже сподобалось. Прекрасне училище, потужний керівник, колектив, об’єднаний певною ідеєю. Там вони всі як одне ціле працюють. Чудова робота з працедавцями. Будемо пробувати аналогічно зробити в себе.

Власне, у нас на сьогодні 16 професійно-технічних закладів, з них три – у місті, місто їх і фінансує. Решту фінансуємо ми. Так само з 2014-го ми щороку один-два навчально-практичні центри відкривали в наших закладах професійно-технічної освіти. Інколи це робили за кошти обласного бюджету, інколи за спільні кошти державного й обласного бюджетів. Прийнято вважати, що якщо ПТУ – то такий собі відстій, радянщина, усе пропало. І ніхто не зважає на те, що в нас сьогодні в закладах професійно-технічної освіти є сучасна техніка.

Наприклад, в одному – два новітні італійські трактори Landini з усіма «наворотами»: там сівалки, культиватори, плуги поворотні й таке інше. В одному John Deer стоїть , прекрасний, новенький. В Ірклієві – сучасний Massey Ferguson, і ще один передали роботодавці, то ми не купували. У нас сучасні комбайни, машини. Коли створювали зварювальний центр у Каневі, вийшли на Інститут Патона. Вони розробили нам концепцію щодо обладнання, технологій, що треба купити, і допомагали втілювати в життя. По дорожній техніці прекрасний навчально-професійний центр є. У нас у багатьох закладах такі речі робились і робляться.

- Може, ви самі хочете на чомусь наголосити?

- Сам би хотів наголосити ось на чому. Дуже часто – і мене це особливо турбує – ми програємо інформаційні війни нашому ворогу. Росіяни дуже активно і дуже грамотно використовують інформаційно-психологічні операції, вони активно працюють з мережами, з тими засобами, де ми, на жаль, не такі активні. Як наслідок – маємо те, що наші діти піддаються: палять машини військовослужбовців, релейні шафи на залізниці… От я і вважаю, що нам потрібно ввести обов’язкові уроки інформаційної грамотності в кожній школі. Вони мають проходити щотижня, і з дітками мають працювати фахівці. Я давно себе привчив: якщо читаю якусь інформацію, яка ніби й заслуговує довіри, але якщо вона суспільно значуща, перевіряю її за двома-трьома джерелами. От тоді можна об’єктивно сприймати таку інформацію. На жаль, люди дуже часто піддаються психологічно-емоційному навантаженню, що міститься в таких новинах чи статтях. Тоді розум часто не включається – включаються емоції. А емоції – поле для нашого ворога.

Я б хотів, щоб саме на цих етапах ми посилили свою роботу. І ми намагаємося це зробити. На сьогодні у нас кожна школа о 9-й годині вшановує пам’ять про загиблих, – це вже без винятків. Хоча… Не так давно була комплексна перевірка. Наш фахівець прийшов у 10-й клас, 9-та година, каже: «Проведемо годину пам’яті». А діти дивляться на неї: «Що ви від нас хочете?». Вона питає: «У вашому класі є батьки, які воюють?». – Так, є. – «А що ви про них знаєте?». – Нічого.

Ви розумієте, для мене важливо, щоб був оцей елемент патріотичного виховання значно підсилений. Ми зробили тут деякі речі. Наприклад, як депутат обласної ради я ініціював звернення ради до Міністерства освіти, щоб ми збільшили години викладання Історії України у вищих навчальних закладах. Бо там додумались до того, що може бути курс за вибором. А він обов’язково має викладатись серйозно. Ми добились, щоби у всіх навчальних закладах вивчали історію рідного краю. У нас, скажімо, це називається «Моя Черкащина». Розробили підручник, профінансували його з обласного бюджету, і сьогодні в кожній школі Черкаської області є такий підручник, який у варіативній частині кілька годин віддає на вивчення рідного краю. Кожна громада може вставити свій елемент. Черкащани зробили елемент «Наші Черкаси». Тобто говоримо про область і про місто. Знаю, уманці в цьому працюють, корсуняни… Це важливо, це наша історія. Це – наше коріння.

А щодо інформаційної війни… Воно й дорослі не завжди все розуміють, але ми можемо навчити цього у школі, там цього легше навчити. Ну і, звісно, ці елементи місцевого патріотизму, патріотизму взагалі, пошанування наших героїв – усе важливо.

- Черкащині в цьому простіше, тут чи не кожен місцевий герой – він же й загальнонаціональний. Лише гетьманів на цій землі народилось аж п’ять.

- Я колись вивчав цей феномен і дійшов висновку, що це притаманне для всіх регіонів. От шестидесятники. Це ж  унікальне явище. Що Донеччина з Луганщиною, що Центр, що Крим і Південь... Кажуть, що Львівщина – їхня колиска. Та ні, нічого подібного. Майже однакова кількість була людей освічених, розумних, які виявляли незгоду з політикою тодішнього режиму. Я знаю дуже багато хлопців зі Сходу… Так, там є багато тих, хто не сприймає, ненавидить, але дуже багато людей дуже щирих. Вони відверті такі, прямі – навіть тут не завжди такі є.

*    *    *

На жаль, Валерій Вікторович не зміг показати «Мою Черкащину».

- Боюсь, у мене тут цієї книги й нема, у роботі всі. Але ми розробили до оновленої програми «Захист України» свій альбом, і я можу вам його показати. Є новий предмет, а підручників нема. Ми розробили свій альбом, передали в усі області.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора та із фейсбук-сторінки Черкаської ДФТГ