Черкащина останнім часом переживає певний релігійний ренесанс. Громади УПЦ МП масово переходять до Православної церкви України, і не завжди це обходиться без скандалів, а іноді й бійок, як це було, коли 17 жовтня минулого року в лоно української церкви повертали кафедральний Свято-Михайлівський собор. На даний момент шанувальники московського кирила блокують входи до двох доволі великих храмів у Черкасах (чиї громади офіційно перейшли до ПЦУ). Про релігійну ситуацію в єпархії погодився розповісти Укрінформу Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан.

НА ПЕРЕДОВІЙ

- Владико, можна сказати, що Черкащина нині являє собою передову на полі битви за повернення Україні її національної Церкви?

- У нас вся Україна на передовій, але на Черкащині процеси відбуваються найбільш активно, тому що тут поставили керувати єпархією УПЦ МП людину, яка була професійно підготовлена до отакої самої діяльності – опору українізації православних українців. Мета керуючого єпархією – повернення українців під керівництво російської православної церкви. Заборона, відповідно, молитов українською мовою, в проповідях натомість згадувати росію, «братський народ» і патріарха кирила. Затінення, відповідно, ролі митрополита Софронія (Дмитро Савич Дмитрук, – ред.), який мав репутацію проавтокефального ієрарха. Тому зараз відбувається досить жорсткий опір з їхнього боку. Але ясно, що волі народу вони не зможуть довго опиратися.

- Ну, це вже справа юристів – визначити майнову приналежність храмів. Але храми не для єпархій будуються, а для людей, які там проживають – у цьому мікрорайоні, в цьому місті, в селі… Тому, з точки зору людей, які кожний день бачать ці храми – це храми громад. І тому громада має право вирішувати, кому вони належать. А якщо були прийняті якісь юридичні дії, що суперечать цьому факту, – значить, справа юристів у суді відміняти ці рішення і повертати ці храми в підпорядкування безпосередньо вірянам. Щодо закликів до опору, то це – опір реальності. А реальність така, що громади як юридичні особи, як парафіяни – перейшли до Православної церкви України, але не можуть зайти в ці храми, тому що московські священники організовують спротив прихильників «русского міра».

- Він ще назвав опонентів «бандитами», «яких набагато більше», ніж його прибічників. Тобто визнав, що не така вже й численна його паства. А як із цим у ПЦУ?

- Храми наші не настільки повні, як нам би хотілось – наші парафіяни зараз воюють на фронті або виїхали за межі України, рятуючись від війни. Завершиться війна – наші парафіяни повернуться в ці храми, і вони будуть повні. Тому хай вони не переживають за наповненість наших храмів. Святе місце пусте не буде. Наш храм, Свято-Миколаївський, весь час відчинений. Ми нікого не боїмося, ми на своїй землі.

- Розкажіть, як відбувається перехід парафій до ПЦУ. Мабуть, після початку повномасштабної агресії процес пішов набагато активніше, ніж до того?

- З початком широкомасштабного вторгнення почалися процеси дуже активного переходу. На даний час більше ста громад, десь 104, вже перейшли до Православної церкви України. І 26 священників Московського патріархату разом із цими громадами теж перейшли.

ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ

- Але ж це замало: 26 панотців більш як на сотню парафій?

- Зараз відбуваються активні рукоположення кандидатів, які стають священниками для того, щоб можна було надавати душпастирську опіку цим громадам. Священників, звичайно, не вистачає, багато з них по п’ять громад обслуговують. Це, звичайно, велике навантаження і недосконале обслуговування, але всьому свій час. Ті священники, які вже перейшли в Православну церкву України – це достойні люди, це ті, в кого совість є, і вона змусила їх прийняти таке рішення й розірвати стосунки з москвою, з московською церквою. Ті, що не перейшли – вони або дуже залякані, або задурені обіцянками, що настане якийсь момент, путін внесе якісь пункти в мирну угоду, і їх тоді ніхто не чіпатиме. Або хтось зробить нове об’єднання православних християн у спільну церкву. Цього апріорі не може бути – згідно з правилами і канонами православної церкви.

Ну, а частина – то є, фактично, прихильники «русского міра», які мають, зокрема, і майно, і – я так думаю – потужну фінансову підтримку для того, щоб вони просували позиції вірності російській православній церкві в Україні.

- До вас перейшло більше ста громад. А скільки в них церковних будівель?

- Ми не маємо такої статистики. Є громади із пристосованими приміщеннями, а є і з класичними мурованими храмами.

- Ви назвали ім’я Софронія, який був попередником нинішнього митрополита УПЦ МП Феодосія. Навряд чи більшість наших читачів знають про цю людину. Розкажіть детальніше.

- Це був поважний архієрей, митрополит, який мав авторитет в УПЦ московського патріархату, мав коло своїх друзів-прихильників автокефалії. Він є будівничим багатьох церков, таких, великих – і не тільки на Черкащині. Я знаю, що за його сприяння, а може й участі в проєктуванні, будувався храм у Борисполі, на в’їзді в місто з боку Черкас. На Черкащині практично всі церкви збудовані за його проєктами. Він був великим шанувальником пам’яті святого Луки – Валентина Войно-Ясенецького, архієпископа Сімферопольського та Кримського.

Софроній похований, до речі, тут, на території Свято-Михайлівського Гарнізонного храму, і ми зараз просуваємо проєкт створення музею його пам’яті. У нас є повага до нього як до людини, яка багато потрудилась для Православної церкви. Він хоч і не потрапив на Об’єднавчий собор, але відомо, що в нього були такі наміри. Він посилався на хворобу і очевидно, що він дійсно був дуже хворий, тому що недовго прожив після утворення помісної православної церкви. Він боявся йти на такі кардинальні дії, адже такий перехід був дуже стресовим кроком. Тому можна так сказати, його мрії про автокефалію здійснилися вже після його смерті у вигляді української мови богослужбової у його церквах.

- Його рідний брат служить у Смілі…

- Так, отець Петро, який одразу після широкомасштабного вторгнення разом зі священниками свого храму, з отцями смілянського благочиння, перейшли в Православну церкву України. Він є почесний настоятель цього Свято-Михайлівського, уже Гарнізонного храму, і кожного разу, коли сюди приїжджає, очолює богослужіння серед священників. До нього теж є велика повага за його духовність, його правдиву й рішучу позицію. Зараз його призначено духівником єпархії, одним із трьох духівників, які приймають сповідь у священників Черкаської єпархії – і благочинним Смілянського благочиння.

ЦЕРКВА НА ВІЙНІ

- Ви, окрім єпархії, очолюєте ще Синодальне управління військового духівництва. І перше природне питання, яке постає: чому Управління очолив Черкаський митрополит, а не хтось із київських ієрархів?

- Це тягнеться ще з часів Київського патріархату. У 2015 році, коли мене призначили на цю посаду, я був у Київському патріархаті, і рішення тоді прийняли Священним синодом за благословення Святішого патріарха. Не знаю, чому – можливо, тому, що я перший опинився на Сході з волонтерською допомогою, з волонтерами, які звідси, з Черкас їхали. Слов’янськ, Краматорськ, гора Карачун, де велися бої. Ми підбадьорювали наших воїнів, благословляли, освячували зброю. Передавали допомогу. Були першими після звільнення Щастя. Ще не можна було ступати на узбіччя дороги – все було заміновано, десь у кущах стояла наша замаскована техніка, і ми бачили на пагорбі по той бік Дінця блокпост сепаратистів. Уперше побачив я там міномет «Нону», як він цікаво виглядає. Вийшла наша публікація, а потім невдовзі відбулось це призначення.

А коли утворилася Православна церква України, вирішили не міняти очільника, оскільки вже багато було напрацьовано, і колектив склався, який мав стратегію подальшого розвитку військового капеланства. У нас було злагодження, тому – навіщо руйнувати те, що вже працює. Хоча я розумію, що в перспективі треба буде призначати іншого архієрея, який має перебування в Києві. Тому що я не можу так активно й повноцінно брати участь у житті Синодального управління. Але прийде час, і рішення буде прийнято.

- Розкажіть про службу капеланів.

- Це буде дуже довго. Можу розповісти так, що все почалося з цивільного волонтерського капеланства, але з дозволу Міністерства оборони. Ми почали з благословення святійшого патріарха Філарета організовувати ротацію військових капеланів у підрозділах із серпня 2015 року, коли виявилася велика потреба, і війна перейшла в позиційну стадію. Тоді почали проявлятися морально негативні моменти й емоційний спад. Деморалізація, скажімо, коли не воюють, а сидять в окопах. Це найбільш тяжкий морально-психологічний стан для воїна. Почалося пияцтво, самостріли – і з’явилася велика потреба в духовній підтримці військовослужбовців. До нас звернулось, неофіційно, керівництво Збройних сил України з проханням масово надавати священників для поїздок на схід України. І, відповідно, з усієї України ми почали збирати священників, які погоджувалися. Патріарх кожному видавав фінансову винагороду 4 тисячі гривень, адже коли священник не перебуває на парафії, він все одно має якимось чином утримувати свою родину. Закупляли для них одяг, берці, військовий камуфляж. Проводили навчання на базі Михайлівського Золотоверхого монастиря: тактична медицина, кризова психологія, психологічні вхід і вихід із бойових дій, протимінна підготовка, міжнародне гуманітарне право, допомога у звільненні від шкідливих звичок: алкогольних, наркотичних, тютюнових, матюкових. І, відповідно, після такого злагодження купували їм білети по чотирьох напрямках, де в нас перебувала зона АТО.

У свою чергу в зоні АТО в нас були старші капелани цих секторів (зона АТО ділилася на чотири сектори), то там були при командуванні – або поблизу в якихось частинах – наші капелани, які виконували функції координаторів. Вони отримували інформацію, які підрозділи потребують капеланів, і давали заявку, скільки капеланів їм потрібно. Новоприбулі роз’їжджалися по частинах, їх зустрічали там і розвозили по місцях призначення терміном на один місяць. Деякі залишались на два, на три місяці, а дехто залишався на роки. Були такі, що на чотири, на сім років залишались – аж до десяти. З цього почало формуватися уже наше професійне капеланство. Священники набували досвід. Крім того, для ефективності залучення духовенства з України у кожній єпархії було поставлено старшого капелана єпархії, таким чином служба здобула повноцінну структуру керування.

НАВКОЛО ЗАКОНУ

- Капеланство керується якимись нормативними актами, чи так і залишається на волонтерських засадах?

- Паралельно зі створенням структури велася робота по підготовці Закону України «Про службу військового капеланства». Незважаючи на певні труднощі та відсутність порозуміння в ключових питаннях, служба військового капеланства була створена. На жаль, до цього часу існують певні перешкоди та труднощі в розумінні виняткового значення духовного служіння військового капелана, оскільки пострадянське виховання впливає на свідомість.

Війна жорстокий вчитель, яка гартує націю і вносить свої корегування. На даний час ідуть консультації щодо внесення змін до діючого Закону з метою вдосконалення Закону України «Про службу військового капеланства».

На даний час Православною Церквою України надано більше 500 мандатів на здійснення військової капеланської діяльності, з них понад 300 капеланів ЗСУ, решта – в Нацгвардії і в Прикордонній службі. У той час, як потреба в капеланах нашої церкви є не менше шести сотень. На даний час кращим прикладом розбудови капеланської служби є Національна гвардія. Там капелани проходять підготовку і стають до служби, у першу чергу очолюючи служби військового капеланства підрозділів.

- Капелани мають право на носіння зброї?

- Мають право на носіння легкої зброї – пістолетів. Але вони не хочуть їх носити і в значній більшості не носять.

- Розкажіть якийсь епізод із капеланського служіння.

- Це треба, щоб капелани самі розповідали, а не я. Та все ж… Я, наприклад, пам’ятаю такий випадок, що трапився з капеланом однієї бригади Нацгвардії в Києві. З передової привезли бійця, який через стрес уже кілька діб не міг заснути, був весь виснажений. Капелан його побачив і каже: «Давайте його до мене в капличку. Будемо молитись, і Бог допоможе». Боєць заперечує: «Я ж невіруючий». – «То не має значення. Я буду поруч із тобою, молитимусь, а ти просто будеш читати, що я тобі скажу».

Завів бійця в капличку, там аналойчик перед вівтарем, дав йому Псалтир читати, а сам стоїть позаду нього, молиться. Той не встиг однієї кафізми дочитати, як звалився. Заснув. Капелан ледве встиг його підхопити. Проспав кілька днів, не просинаючись, не знаю скільки. Чому мені запам’ятався цей момент – тому що капелан є капеланом для всіх. Для своєї конфесії, й не своєї. Єдине, що він не має права займатися прозелітизмом (прозеліти́зм від грецької προσήλυτος – новоприбулий – прагнення навернути до своєї віри якомога більше прихильників якого-небудь вчення, – ред.), – але має допомогти своєю молитвою всім.

Ось чим займаються наші капелани.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора