Прифронтове Запоріжжя де-юре не має міського голови, де-факто містом керує секретар Запорізької міської ради Регіна Харченко. Обрана на цю посаду 24 квітня 2024 року. Це перший випадок в історії міста, коли його очолює жінка.

Регіні Харченко – 34 роки. Вона народилася у Криму, але не є кримською татаркою. Із 2016 року була помічником-консультантом депутата Запорізької обласної ради. Працювала в Управлінні Пенсійного фонду України у Запоріжжі, займалася адвокатською діяльністю. У 2020-му була обрана депутаткою Запорізької міської ради. Очолювала фракцію партії «Слуга народу». Під час інтервʼю вона дозволила собі сльози.

ПРО ВИКЛИКИ, ДО ЯКИХ НЕМОЖЛИВО ЗВИКНУТИ

- Зустрічаємось із вами рівно через рік після обрання на посаду секретаря міської ради. Фактично ви наразі є очільницею Запоріжжя. Складний чи легкий це був рік?

- Складний, сто відсотків. Складний для мене як людини, що до того не обіймала жодних чиновницьких посад. Це був виклик. За цей рік для мене багато чого було вперше і можна реально говорити, що моє життя поділилось на «до» та «після». Той рівень відповідальності та викликів, які були, – то справді складно. Але я вдячна всім, хто працював протягом цього року зі мною, бо команда, та єдність, яка є, вирішують дуже багато питань. Рік складний, але ми тепер в українському сонячному Запоріжжі, і це – також досягнення.

- Найбільший виклик?

- Російська Федерація. Це ракети, яких за цей час було 18, керовані авіабомби – майже 50, приблизно 60 БПЛА. Загальна кількість повітряних тривог по місту Запоріжжю становила понад 1900, загальна тривалість – 2008 годин 32 хвилини. Тривоги лунали 83 доби.

- Майже три місяці…

- Так. Три місяці життя. Я розумію, що страждають й інші регіони: Харків, Кривий Ріг, Одеса, Суми, Миколаїв, Дніпро… Це – найстрашніший виклик для кожного очільника, і ти ніколи не будеш до цього готовий. Навіть якби мені було 85 років і я б 40 років працювала в цій системі, це ті виклики, до яких неможливо звикнути, і я, направду, не хочу звикати. Це велике горе, і це дуже страшно. Найстрашніше – цивільні загиблі, люди, що зазнали поранення, які перебувають у лікарні, з ампутаціями. Ми бачимо в соціальних мережах, як Борис Філатов, Андрій Садовий (міські голови Дніпра та Львова, – ред.) пишуть: «Вибачте, але ми не можемо купити ППО, щоб захистити місто». І я також про це говорю відкрито. Але першими приходять людям на допомогу комунальні служби, міжнародні благодійні організації, рятувальники, інші служби.

- Чи не втомилися донорські організації підтримувати місто?

- Людям притаманно втомлюватись. Так само донорам. Але більшість із людей, які вирішили в 2022 році залишитися тут допомагати, і далі це робитимуть. Вони розуміють, що, окрім них, більше нікому. Інколи їхня втома – це чиєсь життя. Я собі завжди говорю, що є ті, кому набагато гірше і складніше.

- Якщо ми вже почали говорити про ракети і біль, то скільки житлового фонду в місті зруйновано чи пошкоджено внаслідок атак?

- Із початку воєнних дій, станом на сьогодні, унаслідок ракетних ударів по місту Запоріжжю зазнали незначних пошкоджень 1043 багатоквартирні будинки, або ж кожен четвертий багатоповерховий. Усього в житловому фонді міста – 4400 будинків. Також пошкоджено 2178 приватних осель. Частково зруйновано 19 багатоквартирних житлових будинків та повністю зруйновано 35 будинків приватного сектору.

- Найбільш руйнівні КАБи?

- Так. У 2024 році викликом для нас стало саме це. Один КАБ – це 50 пошкоджених будинків приватного сектору та один-два –зруйнованих ущент.

- У місті триває відновлення зруйнованих будинків, але бачимо, що не всі підрядники справляються з тими роботами, які мають виконати, є розірвані договори. Це проблема?

- Так, але подібне до цього – в кожній громаді. По-перше, вартість будівельних матеріалів дуже часто зростає. По-друге, людський ресурс: будівельники – це чоловіки призовного віку. Ми також розуміємо, що бронь є не у всіх, і що ТЦК мають виконувати свою роботу.

- Ми почали розмову з того, що Запоріжжя – українське місто. Ви вважаєте це своїм досягненням, своєї команди?

- Я щиро вважаю, що це досягнення, про яке люди будуть говорити через 10–15 років. Мовляв, Регіна Харченко – та виконувачка обовʼязків, яка не побоялася у Запоріжжі ухвалити програму підтримки та функціонування української мови. Хоча це була законодавча вимога з 2019 року. Ми були зобовʼязані мати цю програму, але попередні очільники казали: «Ой, не на часі». Потім говорили, що війна – і також не на часі. А коли воно буде на часі? Ми не виконуємо закон. Це – основа. Ми сказали, що створюємо програму і хочемо, щоб вона працювала. Дякую тут Уповноваженому з питань захисту української мови Тарасові Кременю. І якщо ви слідкували, я ніколи не соромлюсь на засіданні виконавчого комітету чи на сесії зробити посадовій особі зауваження (якщо вона говорить російською, – ред.). Вважаю, що це правильно. Тому що місцеве самоврядування – інституція, яка має задавати тренди. Якщо ми цього не робитимемо, повірте, мешканці теж не будуть.

- Якщо раніше казали «не на часі», то запитаю, а чи не запізно тепер?

- Краще пізно, ніж ніколи. І починати – завжди складно. Я узагалі щиро співчуваю кожній посадовій особі, тому що влада на місцевому та державному рівнях тепер інколи змушена ухвалювати дуже непопулярні рішення. Але немає іншого часу, не буде іншого життя, – це треба робити зараз. Нас ніхто не врятує, якщо не врятуємо себе ми. Нам ніхто не зробить краще життя, якщо не зробимо його ми. Якщо хочемо жити в гарному європейському місці, то маємо розуміти, що правила працюють для всіх, і якщо є закони, їх треба виконувати. Усе дуже просто. У нас немає проблем з ухваленням нормативно-правових актів чи постанов. У нас є проблема з їх виконанням. А щоб їх виконувати, потрібно не чекати певного часу, а мати політичну волю і брати на себе відповідальність за те, що щось може піти не так.

«НЕ ХОЧУ ПОРІВНЮВАТИ ЗАПОРІЖЖЯ ІЗ ЖОДНИМ МІСТОМ»

- Від Запоріжжя до фронту – близько 20 км. Нас дуже люблять порівнювати (та ми й самі так робимо) із Дніпром, який здається набагато кращим у різних аспектах. Чи порівнюєте ви Запоріжжя з якимось містом? Якщо так, то на кого рівняєтесь?

- Стосовно порівняння, я колись як депутатка писала величезний допис на багато пунктів, чому не можна порівнювати Запоріжжя з Дніпром. Є відповідна кількість чинників, яка не дає змоги тепер нам конкурувати з Дніпром, і я не хочу це робити. Я глибоко поважаю очільника Дніпра, глибоко розділяю позицію, як він спілкується у фейсбуці, і щиро впевнена, що він має на це право.

Але ми просто не в тій ваговій категорії, щоб тепер рівнятися із чимось чи кимось. Навпаки, маємо бути готові переймати найкращі практики та менеджмент інших міст. Безумовно, я б хотіла, щоб усі казали: «Запоріжжя – краще, ніж Дніпро». Для мене це – певний виклик, але  розумію, що я не в тій ваговій категорії. Не хочу, щоб ми були на когось схожі. Прагну, щоб були прикладом. І тепер, мені здається, такими і є. Наші люди – приклад. Якщо раніше приїжджали кудись із Запоріжжя, а тобі казали: «О, це там, де гуманітарку крадуть», то сьогодні кажуть: «А як ви там живете, що там у вас?».

Була цікава ситуація, коли до нас приїздив молодіжний парламент із Чернівців, їм батьки казали, мовляв, «візьміть із собою їжу, бо там нема що їсти». І коли їх возили по наших закладах, кафе, хабах незламності, бібліотеках, показували наші підземні школи, вони просто дивилися і дивувалися: «Боже, це просто неймовірно!». Тому я не хочу порівнювати з кимось Запоріжжя. Хочу, щоб мені просто як мешканці не було соромно за своє місто, щоб Запоріжжя було прикладом незламності, сили і стійкості.

- Чи можливий тепер розвиток?

- Так, можливий. Тепер складно просто пересічному мешканцеві чи мешканці сказати, що в нас щось круто розвивається, але потихеньку це відбувається. Як я це бачу, як аналізую? За надходженнями до бюджету. У 2024 році міська рада перевиконала бюджет на 3%. Це – небагато, але показник, що в нас працюють підприємства і сплачуються податки, що в нас – прекрасне ПДФО, незважаючи на те, що в минулому році були зміни до Податкового кодексу і військовий збір збільшився, у нас не зменшилася кількість найманих працівників. У місті з'являються нові заклади, працюють великі торговельні мережі. Щоб залучати бізнес, нам треба реально створити якісь пільгові історії. Це стосується нормативної оцінки, роботи з інвесторами. І, повірте, ми як орган місцевого самоврядування намагаємося залучати все, що можна. Наприклад, за цей рік залучили рекордний мільярд гривень допомоги від міжнародних донорів. Фактично будь-які гроші в місті – як повітря, як кров, щоб усе рухалось.

Це ще означає, що були створені нові об'єкти, укриття, простори. Це також кошти, що використовували підрядники, йшли на купівлю будівельних матеріалів, на зарплати працівникам, на оренду, якісь додаткові аутсорсингові послуги. Немає грошей – немає місця, тому те, що ми залучаємо, – це круто. Щоб залучати бізнес, їм потрібні гарантії, що тут не сидять корупціонери, що для них створять усі можливі умови, щоб вони підключили свої комунікації, щоб не було проблем із введенням в експлуатацію якихось об'єктів. Робимо максимально, що можемо.

Так, ми – не податковий орган, не можемо сказати, що всім суб'єктам господарювання в Запоріжжі не будуть блокувати податкові накладні. Тому що ні. Але якщо я бачу якесь свавілля, то ми намагаємось це рухати.

Хочу тут відзначити ОВА, яка впровадила програму «Діалог із бізнесом», де вони збирають усіх і кажуть: «Розповідайте, із яким об'єктом є проблеми». Бізнесу також потрібні зрозумілі правила: якщо вони є, задекларовані і працюють для всіх, ніхто не ображається. Найцінніший ресурс громади – це що?

- Люди…

- Так, це земля і люди. За 2023 рік було укладено (увага!) 50 договорів оренди земельних ділянок. За 2024-й – 173.

- Завдяки чому збільшення?

- Тому що прості правила. Ми зацікавлені, щоб ці договори оренди укладались. Як тільки суб'єкт господарювання отримав рішення сесії про те, що виділено земельну ділянку, у нього є чотири місяці, щоб отримати нормативну грошову оцінку, укласти договір і сплачувати гроші. Ми в цьому зацікавлені. Це ненормально, коли суб'єкт господарювання чекає по 5–6–10 років чи навмисно цього не робить, щоб не сплачувати оренду.

ДИТСАДКИ ПРАЦЮВАТИМУТЬ У ФОРМАТІ «АНДЕГРАУНД»

- Перейдімо до освіти. Ви сама мама і розумієте, наскільки важливо для дитини бути соціалізованою, спілкуватися не записуванням «кружечків» у телеграмі чи інших соцмережах, а бачитися очно. Процес будівництва підземних шкіл у місті триває, ми всі це бачимо, а дитсадки?

- Підписали два рішення виконавчого комітету. Зараз розкажу які. Ми бачимо за показниками, що дітки з 1 по 4 класи у відсотковому співвідношенні більше ходять до школи. Вони дуже хочуть це робити, їм це прямо «агонь», так подобається. Люди кажуть, що садочки мають працювати, бо не всі батьки мають можливість віддати дитину в приватний заклад. Ну і знову ж таки питання приватного садочка – оцінна історія, тому що це – не повноцінний заклад освіти, а просто місце перебування вашої дитини з відповідальним дорослим.

Ми вибрали 21 садочок, який почне працювати в подовженому режимі. Тобто дитина приходитиме з дев'ятої ранку і перебуватиме до п'ятої вечора. Міська рада забезпечуватиме дворазове харчування. Було складно це запустити. По-перше, треба було визначити належні укриття, тому що дітям важливо організувати денний сон, місця довкілля, дозвілля. Це має бути зручна локація. По-друге, була велика проблема із забезпеченням харчування. Якщо школа – це кейтеринг, і один раз на день достатньо, то в дитячому садочку харчування двічі на день. Нам багато вартувало сил погодити всю цю історію з Держпродспоживслужбою, тому що вони надають дозвіл. Ми вже все погодили, усі технологічні картки отримали. Так само кейтеринг буде.

Із 1 вересня 2025 року кількість цих дитячих закладів зростатиме. Побачимо, яку вони матимуть популярність і наскільки будуть завантажені, бо ми обрали в кожному районі по 3–4 садочки, які будуть першими, модельними. Соціалізація дітей молодшого віку надзвичайно важлива.

Я повторюю фразу, яку почула від очільниці Асоціації дошкільних навчальних закладів України: «Відсутність одного року позашкільної освіти – це необхідність упродовж 10 років у дорослому віці надолужувати навички соціалізації».

- У цих обраних дитсадках є укриття?

- Так, це все андеграунд. Ракета летить 40 секунд, інколи без повітряної тривоги. Ми не маємо права собі дозволити історію перебування дітей над землею, тепер це неможливо.

- Якщо ми виходимо на ті показники, які ви запланували, то скільки дітей буде охоплено дошкільною та шкільною освітою?

- Зараз сміливо можемо говорити, що долучили до змішаної форми освіти 34 тисячі учнів з першого класу до старшої ланки. Це вперше з початку повномасштабного вторгнення. Якщо рахувати по області, рахувати підземні школи, то ця цифра дійде до 40 тисяч. Але наш план – збільшувати цю кількість. Нам треба більше укриттів, більше таких просторів, тому що, наголошую, ці укриття використовують не тільки для навчання. Це комфортні умови перебування в безпеці для всієї родини, з різними членами сім'ї.

«МЕНЕ НЕ МАЮТЬ ЛЮБИТИ, А МАЮТЬ ЖИТИ СПОКІЙНИМ І МИРНИМ ЖИТТЯМ»

- От постійно говорите про комунікацію з ОВА, а як узагалі розподілена між вами ця комунікація? Бо, судячи з коментарів у соцмережах, у чималої кількості людей є таке хибне враження, що Іван Федоров – і очільник області, і керманич міста.

- Я почну з того, що якщо ви подивитесь на будь-який обласний центр, коли стається надзвичайна подія, то першою медійно, публічно й комунікаційно завжди виходить ОВА. Це і Харків, і Чернігів, і Миколаїв, і Одеса. Це нормально, ОВА мають більше повноважень у контексті безпекових заходів. Діє воєнний стан, вони не просто називаються обласними військовими адміністраціями, у них є певний обсяг повноважень. Безумовно, наша область – специфічна, тому що 70% її території окуповано,  сподіваємось, тимчасово. Ми не перебуваємо у суперництві з ОВА, не змагаємось одне з одним. Працюємо на результат.

Якщо десь потрібно вгамувати свої амбіції, щоб отримати кращий результат, то в нас такої боротьби немає. Обласна адміністрація більше відповідає за оборону, фортифікації, весь цей напрям.

Ми націлені на те, щоб працювати в місті. Наші комунальні підприємства, освітні й медичні заклади – усе це контролює міська рада, заступники, у мене як секретаря міської ради – свої напрями роботи. Але, безумовно, ОВА має більше впливу, повноважень. Але це також запишімо в одне з досягнень. Незважаючи на складну ситуацію, на ту величезну кількість обстрілів, у нас у Запоріжжі збережено орган місцевого самоврядування, працює міська рада, збираються депутати. Бо ми – одні з небагатьох, які відмовились голосувати у змішаному форматі, а приходять у сесійну залу і натискають на кнопочки, не лякаються. Ми зберегли цей інструмент, хоча і в нас могли ввести військово-цивільну адміністрацію.

Якщо цього не зробили, отже, ми справляємося зі своїм завданням. Ще більше, депутатський корпус – важливий механізм комунікації з мешканцями. Люди можуть прийти на прийом і сказати: «Дивіться, проблема тут або тут». І потім багато цих питань порушуються на сесії і вирішуються, що також дуже важливо.

- Дивилася на вашу декларацію – нічого суперсенсаційного в ній не було. Але точно знаю, що чимало людей були роздратовані, мені здається, самим фактом, що ви отримуєте зарплату і можете собі щось купити. Як до цього ставитеся?

- Те, що люди роздратовані, обурені, – нормальна реакція. Якщо говорити, що мінімальна зарплата тепер на рівні 8 тис. грн, то, на їхній погляд, я особливого нічого не роблю – і за що мені отримувати таку заробітну плату?

Я до цього заробляла плюс-мінус так само, якщо порівняти з попереднім роком, але роботи мала набагато менше. Тому це питання оцінне. Я маю родину, повинна утримувати дитину, рідних, допомагати, за все платити. Але будь-яка посада зобов'язує мати додаткові витрати. Грубо кажучи, туфлі собі купити, голову помити шампунем гривень за 300.

Певний рівень такого представництва несе за собою відповідний рівень витрат, пов'язаних із відрядженням. Наприклад, можете прослідкувати, що з початку 2025 року я не взяла з бюджету жодної гривні на якесь закордонне відрядження. У нас узагалі позиція така, що секретар міської ради, заступники міського голови якщо кудись хочуть їхати у відрядження, то роблять це за свої гроші, тому що їхня зарплата юридично дає змогу витратити 20–30 тис. грн на квитки і поїхати. Чи є зарплати більші? Є. У приватному секторі менеджер, який робить на 80% менше, ніж я, отримує в 4 рази більшу зарплату. Я із цим нормально сплю, тому що свою роботу сприймаю як історію про служіння. У мене немає жодної земельної ділянки, немає власної квартири. Я вважаю, що війна переосмислила матеріальні цінності. Ми можемо вмить втратити все. Ми життя можемо втратити, уже не кажучи про будинок чи машину. Головне, щоб люди були живі.

- Якщо повернутися на рік назад, чи погодилися б стати секретарем міської ради? Маючи вже весь цей досвід.

- Гарне питання! Я думаю, що погодилася б. Єдине, що б я могла прибрати за цей рік, це ті страшні прильоти. На «Мотор Січ», на перехрестя вулиці Іванова, де люди в автівках горіли заживо. Коли на «Мотор» приїхали лікарі надавати допомогу людям, то були в жаху, а скільки повторних ампутацій їм довелось робити…

Усе інше я сприймаю як досвід. Хочу зауважити, що з приходом моєї команди у нас з'явилась додаткова комунікація з містами-побратимами, міжнародними організаціями, які раніше ніколи не працювали із Запоріжжям. Я – перша посадова особа Запорізької міської ради, яка мала честь бути в Офісі корпусу миру і давати інтерв'ю «Голосу Америки». Можу спокійно пройти по вулиці й подивитися в очі кожній людині. Те, що будуть люди, які оцінюють мою роботу, то окей. Любов та влада – поняття не сумісні. Мене не мають любити, але мають жити мирним і спокійним життям.

- Вам образливо, що ви тепер є очільницею міста, але вас не обирали люди?

- Мені не образливо. Я, навпаки, сприймаю це як додатковий мінус, бо що б я не робила, однаково буду погана. Тому що справді люди обирають когось і потім із часом все одно його зжирають. Вони ненавидять навіть тих, кого обирають. Тому те, що мене не люблять, це взагалі окей. Мене не обирали люди, але це для них має бути такий дзвіночок: «Будьте дуже уважні до того, кого ви обираєте в міські ради». За мене проголосували мешканці Хортицького району свого часу. Вони обрали мене в депутати міської ради. Я ж не просто з неба впала. Ви ж мене обрали і сказали: «Ти наш представник».

- Чи часто комунікуєте з Офісом Президента, з міністерствами? Тепер ми бачимо, що в місто більше їдуть. Це вказує на що? Відчувають, що тут безпечніше? Або ж чому їдуть?

- Володимир Зеленський був двічі. Так, звичайно, я не телефоную кожного дня Президенту. Думаю, що в нього є більше роботи і питань, які він має вирішувати. Це також величезний виклик. Але те, що в нас хороша комунікація з Урядом, Офісом Президента, міністрами, представниками впливових міжнародних організацій, які постійно у нас у Запоріжжі, це показує, що ми можемо давати твердий результат. Подивіться на ситуацію зі встановленням когенераційних установок. Ми – одна з небагатьох областей і міст, які зробили це максимально швидко, тому отримали кредит довіри, щоб продовжувати цю співпрацю. Така сама ситуація – з державними субвенціями. Запорізька область у 2024 році субвенцій отримала вдвічі більше, ніж у 2023. Чому? Бо можна побачити результат.

Усі хочуть бачити результат. Запоріжжя і Запорізька область стали прикладом: якщо ми беремо на себе зобов'язання, то їх виконуємо. І це – важливий показник, і це – про довіру.

«ЗА ЦЕЙ РІК МОЖУ СКАЗАТИ: "Я – МОЛОДЕЦЬ"»

- Але не все так гладко, не все так красиво, як би нам хотілося. Питання транспорту – доказ цього.

- Так. Транспорт. По-перше, було ухвалене непопулярне рішення підвищити вартість проїзду на 5 грн. Але я не можу шкодувати про це. Вартість бензину чи дизельного пального – 53–54 грн за літр. Тому не може маршрутка коштувати 12 грн, не може автобус коштувати 10 грн, якщо економічно обґрунтована вартість проїзду становить 42 грн. Хоча ми і так дотуємо КП «Запоріжелектротранс», у минулому році це 700 млн грн. Це знову ж історія про дорослішання населення. Немає нічого безоплатного. У Берліні вартість квитка в автобусі – 25 євро. Безумовно, і зарплати там трішки інші, але ми маємо розуміти, що проїзд за 10 грн – не ок. Я підтримую населення і розумію невдоволення, що якість сервісу в маршрутках і комунальному транспорті має стати вищою. Це – аксіома, це має бути. Люди готові платити більше, якщо сервіс буде хороший. Тому наше завдання тепер – оновити комунальний транспорт. Ми дуже сподіваємось, що в нас з'являться нові автобуси. І, дякуючи Верховній Раді, уже є позиція, що гуманітарну допомогу – великогабаритний транспорт – можна ставити на маршрути і використовувати в місті. Якщо приватні перевізники не почнуть із повагою ставитись до пасажирів, то ми будемо вимушені розривати договори.

- У деякі райони міста після 19:00 дуже важко дістатися громадським транспортом, лише пішки або на таксі.

- Я розумію, що під час війни це складно, бо знову впираємося в мобілізацію чоловіків і багато коштів. Якщо порахувати загальну кількість транспортних одиниць до війни, їх було 760, а тепер – 450. Чи це відчутно? Безумовно. Це стосується і вартості пального, і ремонту, і мобілізаційних процесів. І питання в тому, що деяка частина водіїв просто виїхала, залишила свої маршрути.

Ми почали процес переукладання договорів. Але і цей бізнес можна зрозуміти. Як місто, ми не спроможні повністю перейти на комунальний транспорт. У нас немає його достатньо, так само немає достатньо водіїв, навіть якби ми дуже хотіли. Але сто відсотків, що нам треба це розвивати, рухатись у цьому напрямі.

- Тепер чимало розмов про вибори, про те, що вони будуть. Якщо таки будуть, чи братимете участь?

- Ні.

- Чому?

- Тому що для мене, укотре хочу повторити, тепер це історія про служіння. Нині я готова ухвалювати складні рішення, інколи політично непопулярні, але моє завдання – не наступний електоральний цикл. Моє завдання – українське Запоріжжя. І я, коли обійняла цю посаду, написала у фейсбуці, що хочу зберегти українське Запоріжжя в усіх сенсах.

За цей рік, по-перше, у міста з'явилися сенси, чого ніколи не було. І це не популізм. Це історія про основу. Якщо її немає, немає цієї внутрішньої потреби щось змінювати, то нічого не поїде далі.

Я рішення готова ухвалювати, тому що розумію, що не хочу бути тисячу років мером у цьому місті. Я хочу це місто зберегти, і за цей рік можу сказати: «Я – молодець». Зробила все, щоб його зберегти. Тому що, повірте, ситуації бували дуже різні. Коли в місті страшний жах, ти хвилюєшся за родину і за все, але треба працювати. Коли ти посмертно передаєш нагороди, сама плачеш і думаєш, що просто зомлієш, а тобі треба стояти на сцені, тому що в залі – 300 людей.

Це складно. Ми завжди кажемо, що стали дуже згуртованими за цей рік. Намагаємося не втрачати людяність. Те, що за цей рік я стала жорсткою (не жорстокою), – це умова для виживання для мене як для посадовиці. Я маю бути готова ухвалювати різні рішення.

«МИ ТУТ І ЗАРАЗ ГОТОВІ ЖИТИ СВОЄ НАЙКРАЩЕ ЖИТТЯ»

- За рік змінилось і місто. Можливо, кількість населення залишилась така сама, але воно – інше, приїхали нові люди. Ви помітили цю трансформацію?

- Якщо проаналізувати середній зріз по місту, кожен четвертий – ВПО і ті, хто залишився, – люди старшого віку. Через 5–7 років такій людині потрібно буде більше медичної допомоги, соціального захисту, більш інклюзивний простір, зручніший транспорт.

Усе це має бути. Ми про це говоримо і повинні готуватися. Тому має бути політика інклюзивності, безбар'єрності та доступності для цих людей.

Далі – ветерани війни та військовослужбовці. Потім – неминуче демографічне старіння. Місто має бути комфортним, але цей комфорт, безумовно, буде на другому місці після безпеки.

Третя історія – розвиток, податки, бізнес, тому що цю інклюзію і доступність не буде кому оплачувати, маємо самі себе забезпечувати, бути самодостатніми.

Треба теж думати, що нам розвивати, який бізнес залучати, яких інвесторів, також про соціальне житло. Будьмо відвертими, не всі внутрішньо переміщені особи – люди працездатного віку з величезною кількістю ідей щодо відкриття власної справи, грошей і всього на світі. Ні, це не так. Говорю прямо, ми будемо всі старіти тут, у Запоріжжі. Нам треба створювати комфортні умови, щоб це було ок.

- Коли важко, що сама собі говорите?

- Плачу просто. Я собі кажу, що за мною – 40 тисяч людей. Я просто пишаюся, що є така команда, з якою можу працювати і виконувати будь-які завдання. Я кажу собі, що солдатові, який тепер в окопі, важче, ніж мені. Будь-яка робота, що передбачає відповідальність, є складною. Просто обсяг моєї відповідальності зріс у багато разів.

- Про що мріє Регіна Харченко? 

- Про доньку, це щиро.

- Українське Запоріжжя під час війни – це про спротив?

- Це навіть не про спротив. Це про те, що ми тут і зараз готові жити своє найкраще життя. Не буде завтра, є сьогодні. Немає часу чекати. От за цей рік не хочу говорити, що я ламала якісь стереотипи. У мене немає завдання показати, що я – офігенний мер. У мене завдання – зберегти це місто. Ціною..., якщо треба, ціною всього.

- Ви народилися в Криму. Сьогодні тема окупованого півострова звучить у різних гострих і болючих контекстах. Болить?

- Усі думають, що я татарка. Це не так. Мої дід із бабою приїхали в Крим у 1956 році, коли виселяли усіх татар із Чернігівської області. Моя баба була єдиною жінкою в селі, яка говорила суржиком. Вона дуже вірила в Бога. Я в 6 років знала 10 молитов. Але баба ніколи не ходила в церкву. Вона вдома казала: «Мені нікого не треба, щоб поговорити з Богом». І так сталося, що дід із бабою були моїми найближчими людьми, мене виховали. Вони не дожили до всього цього жаху. І я інколи думаю, може, Господь правильно зробив, що їх забрав, щоб цього не бачили, бо вони не пережили б.

Я вирішила: щоб не витрачати свою енергію дарма, просто не спілкуюся ні з ким, хто там залишився. Тому що не можу їх переконати, бо вони живуть в іншому світі, я живу в своєму. Звичайно, хочу поїхати до Євпаторії, Партеніта, «Ластівчиного гнізда». Я все це дуже люблю, і те, що ми втратили Крим, – велика трагедія. Але я певна, що ми реально мало приділяли часу важливим темам. Дуже чітко пам'ятаю, що моя тітка працювала завідувачкою бібліотеки, де були всі російські книжки й лише дві полички з татарською та українською літературою. Ну і про що ми говоримо?

P.S. На цьому нашу розмову довелося завершити. У Запоріжжі було оголошено повітряну тривогу, уже за кілька хвилин пролунав вибух. Росіяни атакували місто двома керованими авіабомбами. Унаслідок цього одна людина загинула, 42 – зазнали поранень.

Ольга Звонарьова
Фото надала пресслужба Регіни Харченко