Михайло Грушевський і Соборність України
Сто шість років тому в Києві відбулася історична для українського народу подія: 22 січня на Софійській площі був проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У зачитаному на велелюдному мітингу «Універсалі соборності» наголошувалося, що однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної Галичина, Буковина, Угорська Русь з Наддніпрянською Великою Україною. «Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Ця подія стала вінцем процесів, борінь і устремлінь, якими жила в ті буремні роки патріотична Україна. «Універсал соборності» символічно й документально завершив чотири попередні універсали, що побачили світ, починаючи з виникнення в Києві Української Центральної Ради і до ініціювання і творення яких була безпосередньо причетна людина, пам’ятник котрій стоїть нині в центрі української столиці, біля стін Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
ДО ГЛИБИН ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ
З тих пам’ятників Михайлові Грушевському, які поставлені в різних містах і краях, мабуть, найбільш відповідне для цього місце – Київ, перехрестя вулиці Володимирської і бульвару Шевченка. Принаймні з двох причин. По-перше, саме тут пройшли студентські роки Михайла Сергійовича – роки молодості, юнацьких поривань, осягнення знань, перших наукових розвідок і відкриттів. По-друге, поруч із пам’ятником – нинішній Київський будинок вчителя, де засідала Центральна Рада, яку він очолював, й ухвалювалися історичні для долі України рішення.
Але спочатку коротко про студентську пору. Михайлові Грушевському неабияк поталанило. Його наставником в університеті був видатний український учений Володимир Антонович (його іменем справедливо названа в наші дні одна з центральних київських вулиць). Під науковим керівництвом Володимира Антоновича Михайло Грушевський спочатку пише статті, есе, рецензії, а потім береться за більш серйозний твір – «Історію Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV віку». Це вже була не студентська робота, а серйозне, глибоке дослідження з представленням, аналізом та узагальненням великого масиву історичних фактів, свідчень літописів і археологічних знахідок. Цей твір був удостоєний золотої медалі, а його автор отримав запрошення залишитися після закінчення університету при кафедрі російської історії. Української, зрозуміло, тоді ще не могло бути, адже на ті роки припали чи не найбільші й найжорстокіші переслідування всього українського.
Написавши і блискуче захистивши у 1894 році магістерську дисертацію «Барське братство», Михайло Грушевський опинився перед вибором: чи продовжити свою наукову і викладацьку роботу в Київському університеті, чи переїхати до Львова, де йому запропонували університетську кафедру «Всесвітньої історії із спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Він вибрав другий шлях. Насамперед тому, що у Львові він бачив для себе більш сприятливі можливості для дослідження української історії. Уряд Австро-Угорської імперії, до якої належало тоді місто, як і загалом Галичина та Буковина, проводив більш ліберальну національну політику і так сприяв українському відродженню в тих краях. А, крім того, Грушевський уже мав контакти з науковцями міста Лева, там його у 1893 році обрали членом Наукового товариства імені Шевченка.
Пройдуть три роки – і Михайло Сергійович очолить це товариство. Під його керівництвом воно видало 116 томів наукових праць, публіцистичних, просвітницьких, літературних творів. Їхніми авторами стали видатні діячі української науки, духовності й культури – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська, Осип Маковей та інші. Особливо довірливі й дружні стосунки склалися в Грушевського з Іваном Франком. Їхня дружба і творча співпраця великою мірою визначили напрями багаторічної діяльності НТШ і її колосальні результати.
Наукове товариство (і за своєю структурою, і за напрямами досліджень, і за видавничою діяльністю) було установою на зразок академій західноєвропейських країн і стало прообразом майбутньої Всеукраїнської академії наук.
Звісно, прямими обов’язками Михайла Грушевського були керівництво кафедрою і викладацька робота. Він заглиблюється у вивчення історії Східної Європи і передає свої знання із цього предмета студентам історичного факультету. У нього з’явилися свої учні, і серед них – майбутні видатні українські історики І.Крип’якевич, О.Терлецький, І.Кревецький, М.Кордуба, С. Томашівський, В.Герасимчук, І.Джиджора та інші.
Саме тоді Михайло Грушевський узявся за головну наукову працю свого життя – «Історію України-Руси». У ній він вбачав і своє покликання, і обов’язок, і велику потребу для українського суспільства.
До нього в тогочасній Російській імперії вже були написані великі книги з історії. Варто хоча б назвати кількатомні видання Карамзіна, Ключевського. Але це були праці тих учених, які обстоювали, а відповідно й обґрунтовували імперські інтереси і з цих позицій трактували історію тої ж Київської Руси. Тоді ставився (як ставлять російські історики й сьогодні) знак рівності між Руссю давніх часів і Росією. Наче й не було України, а лише «Окраина» великої Росії, Малоросія.
Михайло Грушевський блискуче й переконливо спростував ці намагання. І не в популярній праці, а в ґрунтовному, скрупульозному і всебічному дослідженні із залученням величезного масиву історичних літописів, архівних документів, археологічних матеріалів, друкованих видань учених багатьох країн світу. Його «Історію України-Руси» називають метрикою українського народу. Маючи її, є цілковита можливість довести будь-кому, що в України – власна історія, глибока, непроста, але славна, що в ній ми постаємо народом з державницькою минувшиною, багатими традиціями, самобутньою духовністю і культурою. Як зазначають у вступній статті до репринтного видання «Історії України-Руси» академіки В.А.Смолій і П.С. Сохань, упродовж усього свого життя в науці М.С. Грушевський залишився вірним науковим принципам, які він проголосив ще у вступній лекції у Львівському університеті 1894 року, заявивши, що рішуче відкидає догматизм як неприйнятний для науки метод дослідження і вважає альфою й омегою історичного процесу народ, який є «єдиним героєм історії, з його ідеалами, змаганнями, боротьбою, поспіхами і помилками»…
У зв’язку із цим пригадуються мені тривалі розмови і в Києві, і в містах Канади з великим українцем, успішним канадським бізнесменом і широко відомим меценатом Петром Яциком. У них ми не раз торкалися його добродійницьких проєктів, які він спрямовував на підтримку української справи. І один з найбільших із них – переклад і видання англійською мовою «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. «Це обов’язково слід зробити, – переконував він мене, хоч я й не заперечував йому щодо цього. – Бо світ дуже мало знає про Україну, для багатьох за її кордонами вона досі асоціюється з Росією. Михайло Грушевський – це наш національний геній. Його “Історія України-Руси” має відкрити для світу нашу велику, осібну від Росії, українську історію. Переклад її англійською має надійти у найбільші бібліотеки, академії, університети. Ось чому я взявся за цю справу».
Переклад розтягнувся на багато років. Виявилося дуже непростим завданням знайти науковців і літераторів з перекладацьким хистом, які б добре знали і англійську, і українську мови. Не менш складним було заглиблення у наукові тексти, джерельну базу, якою послуговувався Грушевський, у його коментарі. У листопаді 2001 року Петра Яцика не стало. Його справу продовжила і на нинішній час завершила донька Надія. Так завдяки подвижництву, високому патріотизму і щирому добродійництву Петра Яцика, його дочки і всього авторського колективу, який трудився над перекладами і виданням колосальної праці Михайла Грушевського, його «Історія України-Руси» отримала на початку ХХІ століття нове життя – вийшла на загальносвітові обрії.
У РОЛІ ЛІДЕРА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Перша світова війна застала сім’ю Михайла Грушевського у Карпатах, тобто на території, що входила тоді до Австро-Угорщини, ворога Росії. Михайло Грушевський не мав можливості перетнути кордон, бо він вже став лінією фронту. Михайло Сергійович із сім’єю за підтримки друзів виїздить до Відня, а звідти до Італії та Румунії, які на той час ще зберігали нейтралітет. Тільки в листопаді 1914 року він дістається до Києва. І тут його заарештовують, приписавши шпигунство на користь Австро-Угорщини. Та, мабуть, справжньою причиною арешту і заслання у Симбірськ, а потім у Казань були його проукраїнські погляди і переконання.
Але події розвиваються стрімко. У лютому 1917-го спалахує революція, цар Микола II відрікається від трону, влада у Петрограді переходить до Тимчасового уряду, а в Києві у березні створюється Українська Центральна Рада. Вона засідає у приміщенні нинішнього Будинку вчителя, і Михайла Грушевського обирають її головою ще до його повернення в Київ. Так академічний учений, найглибший знавець історії України отримує можливість разом із однодумцями втілювати в життя мрію багатьох поколінь українців – творити свою державу, основи якої закладались понад тисячу літ до цього і які всебічно дослідив і знав голова ЦР.
Його діяльність на цьому посту, а згодом і на посаді Президента Української Народної Республіки – це окрема велика тема. Ми ж у цьому нарисі лише зазначимо, що, звикнувши як вчений робити все ґрунтовно й обачливо, Михайло Грушевський на цих посадах і в тій екстремальній ситуації здійснив усе, що зміг і що відповідало його державницьким уявленням і прагненням. Він не тільки займався конкретними питаннями українського державотворення (їх виникало безліч), а й намагався обґрунтувати свої дії і погляди в численних статтях і документах.
Одними з найбільш помітних і значущих серед них були Універсали, які не тільки відіграли свою конструктивну роль у вирі тих подій, а й залишилися в нашій історії як приклади і зразки для наслідування і як промовисті документи тої недовгої доби відродження держави України. І все ж, мабуть, піком тогочасної політичної діяльності Грушевського слід вважати створення Української Народної Республіки, що він ініціював, й ухвалення Конституції УНР, в якій Україну проголошено парламентською державою і гарантовано права всім народам, які її населяли. Верховним органом УНР Конституція проголосила Всенародні Збори.
Хто б і як не оцінював діяльність Грушевського у той період, але очевидним є те, що на карті світу з’явилася і понад рік існувала нова держава з іменем Україна. «Хоч би які проби судила переходити Україні і українському народові історична доля, – писав у 1918 році Михайло Грушевський у статті «На порозі нової України», – хоч би які пертурбації лежали ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва».
Вороги України, передусім на Сході, не могли змиритися з її появою та спробами вистояти, утвердитися серед держав Європи і світу. Уже у квітні 1918-го в Києві стався підтриманий Німеччиною і Австро-Угорщиною гетьманський переворот, коли на зміну демократу Грушевському прийшов Скоропадський, потім місто захопили більшовицькі війська кривавого Муравйова, згодом у наступ перейшли поляки. Потрапивши у вороже кільце, майже не маючи армії та достатніх сил для протистояння інтервенції і жодної зовнішньої підтримки, допускаючи в політиці й діях певну нерішучість, Українська Народна Республіка перестала існувати, однак залишилась в історії як феномен, як важливий етап на українському шляху до державної самостійності. Її Президент змушений був перейти у підпілля в Києві, а з березня 1919-го емігрувати.
ПІД ТИСКОМ РЕПРЕСИВНОЇ МАШИНИ
Його еміграція тривала п’ять років. За цей час Михайло Грушевський змінив кілька європейських країн, перебував у Празі, де мав кілька зустрічей з Томашем Масариком, Берліні, Женеві, викладав у Парижі. У столиці Франції Грушевський вів переговори з дипломатами ВеликоЇ Британії і США з надією отримати підтримку в українських справах. Відчувши байдужість Заходу до проблем українського державотворення, Грушевський з головою заглибився в науку, опублікував кілька великих монографій, зокрема такі праці, як «Початки громадянства», «З історії релігійної думки на Україні», «З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток», заснував кілька журналів і очолив їхні редакції.
Окремо слід виділити його фундаментальні дослідження з історії української літератури, які він почав у Бадені під Віднем і зібрав у п’яти томах. Як стверджував Грушевський, він хотів дати своїм читачам можливість відчувати і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси і сили, яке зложено і заховано в нашій літературній спадщині. До речі, Грушевський і сам захоплювався літературною творчістю, написавши багато оповідань, новел, поезій і п’єс.
Звісно, йому важко було творити, будучи відірваним від України. Учений шукав можливості повернутися в рідний край, підтримував контакти з його діячами і мріяв про продовження й завершення своєї головної праці багатьох років – «Історії України-Руси», що неможливим було без вітчизняних архівів і бібліотек.
У Москві й Києві заохочували ці прагнення, бо розуміли, що куди краще, щоб Грушевський був у полі зору і впливу радянських властей, аніж діячем і прапором еміграції. У березні 1924 року після тривалих перемовин Михайло Сергійович повертається до Києва, йому дають квартиру, обирають академіком Всеукраїнської академії наук, а в 1929-му – і дійсним членом Академії наук СРСР. Він очолює видання «Записок історично-філологічного відділу ВУАН», «Студій з історії України», журналу «Україна», ряд академічних секцій і комісій. Йому додає нової енергії офіційно проголошений курс на українізацію...
Але поступово, на рубежі двадцятих і тридцятих років, Грушевський відчуває посилену до себе увагу репресивної радянської машини. Утім, як видно з відкритих у наші дні архівів, за ним уважно стежили ще до його повернення в Київ. Справа Грушевського підшита у дев’яти товстих томах і майже дорівнює обсягові його «Історії України-Руси». Під контролем були майже кожен крок, кожне слово, кожна публікація вченого. У 1930 році розформовують комісії Історичної секції ВУАН, які створив Грушевський, Науково-дослідну кафедру історії України, що її очолював, зупиняють випуск наукових і популярних видань. Його звинувачують у різних «-ізмах», мислимих і немислимих гріхах. Під цим невмолимим тиском учений вирішує переїхати в Москву. Начебто в наукове відрядження, а, по суті, у вигнання.
Але й там, у столиці новітньої радянської імперії, його не залишають у спокої. Уже 23 березня 1931 року, через три тижні після переїзду, Грушевського заарештовують, звинувативши у керівництві «Українського національного центру», що сфабрикували чекісти. Після численних допитів і марних спроб добитися зізнання в антирадянській діяльності вченого звільняють, але залишають під чекістським наглядом. Хворий, майже сліпий Грушевський після неодноразових клопотань дружини і доньки отримує дозвіл на лікування у Кисловодську. Ця дорога стала в його житті останньою. Оригіналу історії його хвороби не збереглося. Після кількох безуспішних хірургічних операцій 24 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський помер. Поховали його на Байковому цвинтарі.
* * *
Радянська влада зробила все, щоб ім’я Грушевського і його труди стерлися не тільки з української історії та людської пам’яті, а й історичної науки. До нього прикріпили ярлики «фальсифікатор історії», «український буржуазний націоналіст», «ворог українського народу», «австрійський шпигун»… Його праці не видавали, а ті, що були видані до смерті вченого, зберігали за сімома печатями у спецсховищах. Ніхто з радянських істориків не наважувався цитувати Грушевського і посилатися на його авторитетні висновки й оцінки, а якщо й називали його ім’я, то з тими ж названими вище ярликами. Не могли в Радянському Союзі пропагувати історичні праці Грушевського, бо вони підривали його основи, заперечували «теорію єдиної колиски трьох братніх народів», переконливо доводили самобутність України й українців, нетотожність української історії з російською.
Через 57 років після смерті Михайла Грушевського Союз розпався – і постала незалежна Українська держава, створення якої він усе своє свідоме життя так обстоював і обґрунтовував і про яку мріяв у своїх працях. Сьогодні не минає жодного національного свята, щоб до пам’ятника Михайлові Грушевському в Києві, біля Київського університету і Будинку вчителя, в якому він колись головував під час засідань Центральної Ради, не лягали вінки від керівників держави й уряду України.
Є пам’ятники Михайлові Грушевському і в інших українських містах і селах. Утім, головний пам’ятник воздвиг собі за життя сам Грушевський. Це – основоположна для українського народу й землі нашої праця «Історія України-Руси», яку не перевершили інші українські історики.
Він писав її з деякими перервами упродовж майже трьох з половиною десятиліть. Грушевський замахнувся на всеосяжне, ґрунтовне, доказове історичне дослідження, яке неможливо завершити упродовж одного людського життя. Він і не закінчив цієї праці: зупинився в середині XVII століття. Однак зробив те, що під силу великим науковим колективам учених-істориків. Та головне досягнення і суть його наукового подвигу полягають у тому, що, дослідивши нашу минувшину від давнини до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Грушевський відкрив світові Україну й українців, по-науковому переконливо показав, що є в центрі Європи держава і народ, у яких велике, складне, але самобутнє минуле і всі підстави для незалежного поступу в майбутнє.
реклама