Укрінформ: початок літопису

Спочатку – про передісторію. Вона визначалася бурхливими подіями періоду завершення Першої світової війни, потрясіннями тектонічних масштабів, кардинальними змінами не тільки на географічній карті, а й у свідомості людей. Наслідками цих процесів у російській імперії стало падіння царського режиму і, зокрема, розгортання рухів за національне самовизначення народів.

У ДРАМАТИЧНИХ ТОГОЧАСНИХ РЕАЛІЯХ

В Україні у березні 1917-го національно-визвольні змагання очолив Провід Центральної Ради. І його лідер Михайло Грушевський, і його сподвижники добре розуміли, наскільки важливим було створити агентство для інформування населення про політику і практичну діяльність української влади. У ті ж березневі дні Центральна Рада в цьому напрямку зробила перший крок – організувала прес-бюро. Воно взялося до справи: почало публікувати універсали, декрети, відозви, заяви, інші офіційні документи. Але не журналістські матеріали. Не було їх і в інформаційному бюлетені «Вісти Центральної Ради». Це, безсумнівно, обмежувало вплив на читацьку аудиторію. 

Не змінив ситуації і «Вісник Генерального Секретаріату», що почав виходити під час урядування Володимира Винниченка. Щоправда, на засіданні очолюваного ним уряду кілька разів порушувалося питання про створення національного інформаційного агентства. Приміром, 21 грудня 1917 р. про це доповідав сам Винниченко, повідомивши, що «добродій Шумицький подав заяву про організацію ним Українського телеграфного агентства». «А який характер матиме це агентство – урядовий чи приватний», – з таким запитанням звернувся до доповідача і присутніх міністр пошти та телеграфу Микита Шаповал. Інакше кажучи, йшлося про те, хто фінансуватиме, а отже й керуватиме політикою агентства. Оскільки коштів бракувало, то прийняли рішення передати цю справу в приватні руки, але встановити за нею певний контроль. 

16 січня 1918-го знову повернулися до питання про інформаційне агентство, наголосивши в рішенні про те, що воно повинно мати державний характер. Але тогочасні події, передусім – кривавий більшовицький наступ Муравйова, змушували справу створення українського інформагентства знову відкласти.

На Берестейських (Брестських) мирних переговорах більшовицька Росія змушена була вивести з України всі свої військові сили. Було укладено мирний договір, в якому Україна виступила як суб’єкт міжнародного права і набула статусу незалежної держави. Протягом березня-квітня українська територія була повністю звільнена від більшовиків, а на початку березня українські владні структури повернулися до Києва і вже 6 березня було ухвалено Закон про новий адміністративно-територіальний поділ України, який, замість традиційних у колишній імперії губерній та повітів, встановлював нову адміністративну одиницю – землю. Українська держава мала складатися із 32 земель (за ідеєю Михайла Грушевського, населення кожної землі мало складати приблизно один мільйон населення).

Саме тоді, в березні 1918-го, на засіданні уряду УНР знову зайшла мова про нагальну необхідність створення національної Прес-служби. Ось що з цього приводу записали в протоколі засідання Ради Народних Міністрів: «Слухали: доклад пана Мірного (Генерального писаря) про створення Прес-бюро... Постановили: Ухвалити частину докладу щодо інформації загальнополітичної, окрім питання про Телеграфне Агентство, щодо останнього, то надати детальний доклад, позаяк справа утворення його була вирішена ще при голові Винниченкові, було асигновано 60 тис. крб. поза відомством Генерального писаря...» Через кілька днів після цього, 21 березня, на засіданні Уряду була заслухана пропозиція Генерального писаря затвердити статут Українського державного інформаційного агентства. Але прийняття статуту вкотре відклали. І тільки 26 березня статут агентства Рада Народних Міністрів затвердила остаточно. Але при цьому додала таке рішення: «Щодо штатів і коштів на утримання агентства, то вони повинні бути внесені в Малу Раду разом з бюджетом Ради Народних Міністрів». Так само було «поставлено на паузу» і затвердження керівного складу агентства. Тільки 19 квітня того року Рада Народних Міністрів прийняла необхідні кадрові рішення: затвердити С. Соколовського головою дирекції агентства, П. Стебницького – директором-розпорядником, а М. Салтана – членом дирекції.

Але ці рішення так і не були виконані. У ніч з 29 на 30 квітня 1918 року за підтримки німецького військового командування стався державний переворот: замість УНР постала Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. 

УТА ОЧОЛИВ НЕПРИМИРЕННИЙ ДОНЦОВ

Щодо гетьманства Скоропадського не бракує найрізноманітніших, у тому числі й цілком протилежних, оцінок і суджень. Багато з них зводяться до визнання, що за сім з половиною місяців керівництва Українською Державою йому вдалося досягти певних позитивних результатів, і чи не головне з досягнень – те, що Україна була тоді визнана незалежною державою багатьма країнами світу (двадцять п’ять з них уклали з нею дипломатичні відносини). 

Створення і розгортання діяльності державного інформаційного агентства теж належить до цих результатів. Причім справу організації агентства Скоропадський здійснив швидко, без жодних зволікань. І те, що воно одразу запрацювало, пояснюється значною мірою вибором керівника Українського телеграфного агентства (УТА). Ним став енергійний, досвідчений, творчо мислячий і невтомний у праці Дмитро Донцов. 

Чим привабила Скоропадського постать Донцова? Відповідь на це питання дає Донцовська біографія до його призначення керівником УТА. Ось лише кілька рядків із неї. 

Народився 29 серпня 1883 року в Мелітополі в сім’ї нащадка козацького роду. Закінчив Мелітопольське реальне училище. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, але його не закінчив через несплату за навчання. Ще студентом зайнявся політичною діяльність, ставши членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Його двічі заарештовували. Після другого арешту і восьмимісячної в’язниці Донцов таємно виїхав у Галичину, що входила тоді до іншої імперії – Австро-Угорської. Там остаточно пориває з УСДРП і з марксиста стає націоналістом. Він уже тоді приходить до переконання, що «актуальним не є гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією. Актуальним, більш реальним, більш конкретним – скоріше, здійсненим! – є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею – політичний сепаратизм".

Дмитро Донцов навчається у Віденському, а потім у Львівському університетах і стає активним діячем заснованого в серпні 1914 року, коли розгорілась Перша світова війна, Союзу визволення України. В 1917 році у Відні Донцов отримав звання доктора юридичних наук.

Але на гетьманський вибір Донцова керівником УТА вплинула не тільки його бурхлива політична діяльність і не лише отримана ним європейська освіта, а й те, що під час еміграції в Австро-Угорщину він активно співпрацював з тамтешніми інформаційними агентствами, набув там журналістського досвіду, привернувши увагу читачів своїми гостропроблемними публікаціями. 

А як пояснював своє приєднання до гетьмана Скоропадського Донцов? За його спогадами, «у гетьмані я хотів бачити, власне, такого організатора пробудженої зі сну, ще не оформленої, української стихії, в дусі її давніх, воскрешених в слові Шевченка, історичних традицій...». Отож, з такими сподіваннями Дмитро Донцов весною 1918 року повертається до Києва, де й сходяться його і Скоропадського дороги. Гетьман без вагань вводить Донцова до складу свого уряду і призначає не тільки директором УТА, а й керівником Бюро української преси (БУП), що було створене при Міністерстві закордонних справ.

Донцов з притаманною йому запальністю, енергією, патріотичною настроєністю і бажанням поринає в непросту роботу. Непросту, враховуючи умови того часу, а також те, що все доводилося починати на порожньому місці, «з нуля». І мої пошуки в архівах, і публікації дослідників того періоду, зокрема Анатолія Михайлова, Анатолія Денисенка і Василя Туркевича, свідчать, що агентству під керівництвом Донцова з великими труднощами вдалося налагодити на досить високому рівні інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду. Не тільки в українській, а й у зарубіжній пресі з’явилося кілька сотень публікацій, підготовлених Державним бюро преси, насамперед самим Дмитром Донцовим, і розповсюджених УТА у Німеччині, Франції, Болгарії, Австрії, Туреччині, які давали широку картину життя і політики України як новітньої європейської держави.

В одному з архівних номерів тогочасної газети «Відродження» було вміщено замітку, з якої видно, що агентство готувало і розсилало матеріали "за трьома розрядами": ґрунтовні матеріали, короткі повідомлення і телеграми. Всі матеріали були українськомовними, що викликало обурення деяких впливових російськомовних видань. Передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських організацій, зокрема, "Просвіти", органи губернського і земського самоуправління, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування. Дмитро Донцов підтримував плани деяких соратників П.Скоропадського щодо будівництва у Києві Палацу преси з друкарськими потужностями для видавництва масової популярної літератури для народу. Розуміючи важливу роль масової пропаганди в політиці, він особисто домігся від гетьмана дозволу на видання газети для селян, яка отримала назву "Селянське слово". Ця газета, вважав керівник УТА, покликана була популяризувати серед селян ідею гетьманщини.

Тривалий час Дмитро Донцов був у гетьманському фаворі, мав прямий доступ до Скоропадського. Це не всім подобалося. У своїх спогадах Д.Донцов, зокрема, писав: «Мав страшну сварку з державним секретарем І.Кістяківським. Він не може дарувати мені права входу до гетьмана, поминаючи «начальство». Ці тертя не припинялися упродовж усього піврічного періоду спільної праці цих діячів.

Не менш гострою була інша проблема – втручання в діяльність УТА окупаційних властей. Німецьке й австро-угорське командування вважало, що агентство повинне було поширювати лише позитивні матеріали і замовчувати різного роду негатив. Більше того, окупанти намагалися використовувати УТА як канал поширення власних матеріалів. Звичайно, їх дратувало те, що більша частина їх потрапляли до корзинок зі сміттям. Д.Донцов у своїх спогадах наводить кілька епізодів, пов’язаних з такими конфліктами. Іноді генерали й офіцери окупаційних військ скаржилися на керівника УТА самому гетьману.

З прочитаних мною архівних матеріалів і досліджень науковців можна судити, що Дмитро Донцов був досить незручним журналістом-політиком для уряду, а головне, для німецької окупаційної влади. Українське телеграфне агентство не закривало очей на грабіжницьку політику цієї влади щодо українського селянства, досить широко інформувало українські газети про виступи селян проти неї, за що Д.Донцов неодноразово отримував нагінки від фельдмаршала Г.фон Ейхгорна, який керував окупаційним військом, німецького аташе з політичних справ майора Гаазе та німецького посла А.фон Мумма. 

Всі ці великі й дрібні конфлікти та ще й з урахуванням непоступливого характеру Дмитра Донцова неминуче вели до його розриву з Павлом Скоропадським. Геополітичні події тих днів прискорили цей розрив. Перша світова війна завершилась перемогою держав Антанти. Німецькі та австро-угорські війська почали евакуацію з України. За таких обставин П.Скоропадський шукає інших союзників. 14 листопада 1918 року гетьман публікує грамоту, у якій ідеться про майбутній федеративний зв'язок України з Росією. Тим часом Україна підіймається на повстання, яке очолює Директорія. 14 грудня 1918 року Скоропадський оголошує про своє зречення з посади глави Української Держави і відбуває до Німеччини, де й завершується в квітні 1945 року його життєвий шлях.

Щодо Дмитра Донцова, то йому за підтримки полковника Січових стрільців Є. Коновальця 13 січня 1919 року вдається виїхати з Києва. В лютому того ж року він прибув до Швейцарії, де очолив пресово-інформаційний відділ української місії в Берні (1919–1921). Повернувшись у 1922 році до Львова, редагував часописи «Літературно-науковий вісник» (1922–1932), «Заграви» (1923–1924), «Вісник» (1933–1939), «Книгозбірні вісника» (1934–1939). Від 1939 року перебував у еміграції. Жив у Румунії, Франції, Чехословаччині, Великій Британії. У 1947-му переїхав до Канади, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, активно займався публіцистикою. До головних його праць належать: «Модерне москвофільство» (1913), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Правда прадідів великих» та інші. Прикметно, що останньою його працею стала незакінчена стаття «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (1973 рік).

…24 січня 2019 року у Києві на фасаді Укрінформу Дмитру Донцову встановлена меморіальна дошка. Вона могла б бути і на будинку по вулиці Хрещатик, 25. Але того будинку вже немає. Він згорів восени 1941 року на початку гітлерівської окупації Києва за невідомих обставин. Лишились тільки світлини цієї будівлі. Додам лише, що вона була за метрів двісті від того місця, де нині міститься Укрінформ.

ВІД УТА ДО РАТАУ

Між цими назвами в початковому періоді історії нашого агентства – невеликий часовий проміжок, приблизно три роки. Але вмістили вони багато драматичних подій. Почати варто з того, що прихильники більшовиків в Україні теж розуміли і відчували потребу в офіційному інформаційному органі, який би оперативно поширював повідомлення про їхню діяльність. Восьмого березня 1918 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет видає постанову про створення такого органу – Українського телеграфного агентства (УкТА – на відміну від гетьманського УТА). Спеціальна циркулярна телеграма радянського уряду повідомляла: «З 16 березня 1918 року почало функціонувати Українське телеграфне агентство». У телеграмі уточнювалося, що головне відділення агентства знаходиться в Катеринославі (нині місто Дніпро). Чому в Катеринославі? Бо 17–19 березня в цьому місті відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад, делегатами якого були представники переважно східних регіонів, які ще контролювались радянським урядом. Таким чином ця дата, 16 березня, теж безпосередньо пов’язана з історією агентства.

На згаданому з’їзді керівником агентства обирають Рудольфа Гальперіна. Хто цей діяч? Народився 1882 року в Києві, в родині купця. Тут же закінчив Печерську гімназію. Потім став студентом Київського університету. За участь у сходці під час студентських виступів у грудні 1900 року був виключений з цього навчального закладу і відданий до царської армії як солдат. Згодом знову неодноразово потрапляв до царських в’язниць. Коли почалася лютнева революція, він повертається до активної роботи. У Києві стає членом редакційної колегії газети «Голос социал-демократа». Так що призначення його на посаду керівника УкТА не було випадковим. Втім, керував він агентством недовго. В архівах вдалося знайти деякі свідчення, що ще одним, другим керівником агентства у той буремний час був також Володимир Люксембург. Подальша хронологія подій була такою: вже 28 листопада 1918 року у місті Суджа (Курська губернія) було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський Уряд України. У грудні 1918 року при ньому створюється Бюро української преси – БУП. Першим його керівником якраз і було призначено В.Люксембурга.

Доля Рудольфа Гальперіна завершилася трагічно. Після встановлення радянської влади в Україні він обіймав низку керівних посад. З 1925 року працював членом колегії наркомату юстиції УСРР. На партійних конференціях і з’їздах КП(б) України, які проходили у 1923–1927 роках, постійно обирався членом її ревізійної комісії. Але після цього про Гальперіна ніде не згадується. Лише недавно з допомогою Електронної єврейської енциклопедії вдалося встановити, що керівник УкТА був репресований і страчений за часів сталінщини.

Коротко про діяльність нашого агентства під вивіскою «БУП». Його відділення і редакції на зайнятих радянською владою територіях організовували випуск стінних газет-багатотиражок, публікації яких інформували про діяльність влади, стан справ на фронтах, міжнародні події. Випускалися також «Вікна БУП» – агітаційно-пропагандистські малюнки й карикатури актуальної тематики. У Києві його співробітниками, зокрема, були М.Кольцов, Л.Нікулін, В.Катаєв, Ю.Олеша, П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, а дещо пізніше – М.Трублаїні, Іван Ле, які згодом стали відомими письменниками. Що цікаво, розміщувалося БУП у будинку під номером 25 на Хрещатику, де раніше працювало УТА, очолюване Д.Донцовим.

Нетривалий час керівником БУП був відомий партійний функціонер-більшовик Микола Лебедєв. Народився він у сім’ї військового лікаря. Революційну роботу розпочав у Петербурзі. Працював у редакції газети «Правда», очолював редакції цілого ряду видань. Помер від грипу-«іспанки», маючи чимало інших хвороб, отриманих під час каторжних етапів та відсидок в царських тюремних казематах.

На думку дослідників історії преси, БУП було не стільки організацією для збору інформації для преси, як потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішнє державне становище і політику зарубіжних країн, особливо тих, які межували з радянською Україною. Проблемою було й те, що редакції газет не завжди друкували матеріали, які надавало БУП, бо багато з них не мали ні авторського стилю, ні інформаційного креативу, говорячи по-сучасному. Саме тоді й було вирішено залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів із яскравою, а головне доступною широкому загалу манерою письма. 

Насамкінець додамо, що матеріали БУП були обов’язковими для друкування в центральних та місцевих виданнях, що виходили на територіях, де було встановлено радянську владу. Виходили ці видання не тільки українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. 

На початку 1920 року Бюро української преси і Російське телеграфне агентство (РОСТА) були об’єднані. На території України нова структура функціонувала під назвою УкРОСТА (Українське відділення РОСТА). Керівником УкРОСТА став Давид Ерде. УкРОСТА мало телеграфний зв’язок з 35 містами України, стінні газети агентства видавалися у понад 150 містах і містечках. На жаль, так і не вдалося знайти повну біографію Д.Ерде. Відомо лише, що народися він 1894 року. Отже у 1920 р., коли він керував УкРОСТА, йому було 26 років. Та незважаючи на молодість, це був уже досвідчений журналіст. І не тільки досвідчений, а й надзвичайно працьовитий, плідний у творчому плані. За часів сталінщини він був репресований, а його книги потрапили до списку заборонених і були вилучені з бібліотек. Тільки в середині п’ятдесятих років минулого століття він, після виходу на волю з таборів ГУЛАГУ та реабілітації, повернувся до журналістської роботи.

В історії нашого агентства помітною датою є 21 квітня 1921 року. Саме того дня УкРОСТА було перейменоване в Радіо-телеграфне агентства України. І це була не просто зміна назви, а реальна, суттєва спроба вийти з-під прямого підпорядкування Москві. Ініціював і здійснив цю спробу Володимир Іванович Нарбут. Поміж колишніх керівників інформаційних служб України – попередників нинішнього Укрінформу – постать В.Нарбута, без перебільшення, є однією з найбільш знакових. Особливо якщо врахувати, що він увійшов в історію ще й як видатний поет, фундатор літературного руху акмеїзму, авторитетний політичний і громадський діяч.

Народився В.І.Нарбут у квітні 1888 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер село Червоне Глухівського району Сумської області) в збіднілій дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Один із його братів – видатний художник Георгій Нарбут, що став, зокрема, автором перших державних знаків Української Народної Республіки, зокрема, банкнот і поштових марок.

Володимир Нарбут у 1906 році закінчує із золотою медаллю Глухівську гімназію. Цьому не перешкодила важка хвороба, внаслідок якої йому ампутували п’яту на правій нозі, через це він кульгав на цю ногу. Того ж року вступає на математичний факультет Санкт-Петербурзького університету (навчався також на факультеті східних мов та історико-філологічному). 1908 року дебютував у літературі. З 1911 року – керівник відділу поезії студентського журналу "Gaudeamus". Через рік стає одним із засновників товариства поетів-акмеїстів "Цех поетів". Пізніше поетеса А.Ахматова писала, що саме В.Нарбут був її вчителем у поезії. 1912 року, рятуючись від переслідувань поліції (у зв'язку з виданням збірки поезій "Алілуя", забороненої цензурою), залишив навчання в університеті і виїхав з етнографічною експедицією до Африки (Абіссінія, Сомалі). Після амністування 1913 року повернувся до Росії, де видавав і редагував "Новый журнал для всех". Згодом у зв'язку з фінансовими проблемами залишив Петербург і повернувся на батьківщину – до Глухова. 

Після лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше – з більшовиками. Обирався до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час ледь не загинув – на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). До серпня 1919 року перебував у Києві, де брав участь у видавництві кількох журналів. Потім потрапляє до Ростова-на-Дону, де його арештували білогвардійці. Під час жорсткого допиту він, щоб урятувати життя, підписав відмову від подальшої політичної діяльності. Згодом цей папірець відіграв драматичну роль у його житті.

У1920 році відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкРОСТА, видає журнали "Лава" та "Облава". Тут він залучає до співпраці у відділенні творчу молодь, зокрема І.Бабеля, Е.Багрицького, Ю.Олешу, В.Катаєва, М.Кольцова, І.Ільфа, В.Інбер.

Невдовзі В.Нарбут переїздить до столиці тогочасної України Харкова, де очолює УкРОСТА. Саме тоді він ініціює створення Радіотелеграфного агентства України – РАТАУ. Збереглися документи засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК) за 21 квітня 1921 року, на якому В.Нарбут виступив з ґрунтовною доповіддю. Цей день і вважається датою створення РАТАУ. Його керівником було призначено В.Нарбута. Дещо пізніше ВУЦВК затвердив «Положення про Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)». Воно отримало статус централізованого урядового інформаційного відомства при ВУЦВК.

Були свої резони назвати агентство радіотелеграфним. В умовах пореволюційної розрухи, зокрема телеграфно-телефонного господарства, саме на радіо зробили ставку як на оперативний і надійний засіб зв'язку та передачі інформації. До речі, саме РАТАУ виступило ініціатором радіофікації України. Тривалий час, аж до вісімдесятих років минулого століття воно передавало частину своєї інформації споживачам саме через радіоефір, у вигляді оперативних вісників новин.

У 1922 році Володимир Нарбут переїздить до Москви, де працює (до 1927 року) на керівній посаді у відділі преси ЦК РКП (б), пізніше – ВКП(б). У 1928 році «вигулькнула» ота записка, яку В.Нарбут написав у ростовській в’язниці на вимогу білогвардійського слідчого – про те, що він начебто відмовляється від політичного життя. Це було представлено як звинувачення у "приховуванні низки обставин, пов'язаних із перебуванням у полоні в білих". Наслідком цього стало виключення з партії, звільнення з роботи.

До 1936 року йому доводиться заробляти на прожиття випадковими літературними гонорарами. Та вже у жовтні 1936 року В.Нарбута арештовують як "українського націоналіста". У липні 1937-го його засуджують до ув'язнення терміном на 5 років і відправляють до пересильного табору поблизу Владивостока. Пізніше він потрапляє до Магадана, де 14 квітня 1938 року був повторно засуджений і розстріляний. 1956 року В.Нарбута було повністю реабілітовано за відсутністю у його діях складу злочину.

Абревіатурі РАТАУ, придуманій нашим славетним попередником Володимиром Івановичем Нарбутом, судилося довге життя – сім десятиліть, аж до того дня, коли агентство отримало нинішню назву.

* * *

Від тих далеких років, коли писалися перші сторінки історії нашого агентства, нас відділяє більш як століття. Укрінформ – одне з найдавніших у світі та єдине в Україні державне агентство новин, яке поширює найрізноманітнішу, у тому числі й офіційну інформацію про події в Україні та світі. 

Навіть із тих перших років агенційної історії, про які ми розповіли, виразно видно, в яких непростих, нерідко драматичних умовах довелося працювати журналістам, усім, хто забезпечував творення й поширення цієї інформації. В останні роки її головною, найболючішою темою стала розв’язана російським агресором, кривава, руйнівна, осоружна війна проти України. Війна, яка обпекла своїм смертоносним вогнем і колектив нашого агентства. Ворог скинув маску. Пішов проти нашого народу силою своєї зброї. Але війна інформаційна – відкрита чи замаскована – велася проти нас завжди, безперестанно. І факти, події, долі людей з історії агентства, про які ми згадали вище, – можуть теж служити підтвердженням цьому. Та хоч як би складались обставини, наше агентство було й залишається послідовним, сумлінним літописцем українського життя, української історії.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства