Болісне відлуння Чорнобиля

Тридцять дев’ять років тому на березі Прип’яті, за сто десять кілометрів на північ від Києва, сталася аварія, яку назвали найбільшою в історії людства техногенною катастрофою. Нагадаємо: усе починалося в ніч на 26 квітня 1986 року з непродуманого й поспішного «експерименту» у приміщенні четвертого енергоблока під час виведення його у плановий ремонт. Під час випробувань турбогенератора, які, наголосимо, уперше проводили на діючій атомній станції, співробітники перевели реактор в аварійний режим роботи для визначення можливостей більш повного використання енергії генератора для «власних потреб». О 1 год 24 хв стався вибух, унаслідок якого була зруйнована покрівля четвертого енергоблока і машинного залу.

«АТОМНИЙ ДЖИН» ВИЙШОВ З-ПІД КОНТРОЛЮ

У тогочасному СРСР усіма силами намагалися якщо й не замовчати, то максимально приховати справжні масштаби чорнобильської біди. Але вже через лічені дні, навіть години світ заговорив про її трагічні наслідки. До того ж вибух і руїну на ЧАЕС зафіксували американські супутники. Уже 27 квітня радіоактивний слід було зафіксовано на Скандинавському півострові, а невдовзі й у багатьох інших країнах. Але радянська пропаганда за вказівкою Москви далі «грала у схованки». Тільки 30 квітня, через чотири дні після аварії, у центральних газетах з’являється повідомлення «Від Ради Міністрів СРСР. Як уже повідомлялося (а ніде ще офіційно не повідомлялося, – ред.), на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, що призвела до певного витоку радіоактивних речовин… На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано». Друге, ще більш лаконічне повідомлення з’явилося 2 травня: «Радіоактивність на території селища станції (йдеться про місто Прип’ять з п’ятдесятитисячним населенням) зменшилася в півтора – два рази. Ведуться роботи з дезактивації…». Наступного дня з’явилося повідомлення про те, що «ЦРУ США, розвідслужби  деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на ЧАЕС. Роздмухують антирадянську істерію».

І це стверджувалося тоді, коли на території станції рівень радіації відразу після аварії становив 20–25 мікрорентгенів за секунду, що більш ніж у тисячу разів перевищувало гранично допустимі норми. У розташованому за два кілометри від ЧАЕС місті Прип’яті  рівень радіації досяг 4–14 мікрорентгенів за секунду і перевищив допустиму для населеного пункту позначку теж більш ніж у тисячу разів. Через добу після аварії урядова комісія ухвалила рішення про необхідність евакуації жителів прилеглих до станції населених пунктів. Загалом було евакуйовано понад сто тисяч осіб.

Тоді Пасха була пізньою – 4 травня. Але для  десятків тисяч людей, особливо тих, які були раптово і, по суті, без речей евакуйовані з міста Прип’яті й Чорнобильського району через аварію на ЧАЕС, ті дні були зовсім не святковими. Їх втішали, що це виселення ненадовго, що вони ще повернуться в рідні домівки і квартири. Однак тим, хто знав реальну ситуацію на станції та навколо неї і хто керував евакуацією, було цілком зрозуміло, що в рідні стіни виселенці вже не повернуться…

Зона тоді змінювалася буквально на очах. З кожним новим відрядженням у Чорнобиль ми зі сумом відкривали для себе нові й нові ознаки запустіння в ній. Покинуті сільські хати, побілені до Пасхи, поступово сіріли й чорніли, двори, поля і сади заростали бур’яном. 

А на самій станції в ті дні йшла відчайдушна, із серйозною загрозою для здоров’я людей боротьба з «атомним джином», що вийшов з-під контролю. Досі в пам’яті відрядження на станцію в розпал робіт зі спорудження бетонної «подушки» під четвертим реактором завтовшки 1,7 м, в яку вмонтовували різноманітні прилади, датчики і систему охолодження. Перш ніж потрапити туди, нам довелося в темпі подолати лабіринт коридорів станції і перетнути найнебезпечніше, як нас попереджали, місце: розкопане подвір’я в тилу третього і четвертого енергоблоків. Саме там був робочий майданчик шахтопрохідників.

І, як не дивно, саме на цьому подвір’ї панував найбільший спокій, буденний робочий ритм, немовби на звичайному робочому майданчику. Пам’ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили оператора Українського телебачення Сергія Мінька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звичайно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, – свідчення і людського героїзму, і… легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір’ї, і, звісна річ, за стіною, яка до нього примикала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: далеко не всі учасники тих робіт і того знімання, зокрема й Сергій Мінько, і фотокореспондент Укрінформу Володимир Репік, і журналіст та сценарист телефільму про Чорнобиль Олександр Побігай, дожили до наших днів…

Як відомо з історії ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у ті дні весни й літа 1986 р. виникла серйозна загроза радіоактивного зараження Дніпра, звідки одержувала воду велика частина України. Щоб не допустити змиву радіоактивного пилу в річку Прип’ять, що впадає у Дніпро, літаки спеціально «розстрілювали» хмари над кількома областями, а вздовж річки були споруджені бетонні огорожі.

Наслідки аварії відчули на собі сотні тисяч людей. В Україні, за даними Міністерства охорони здоров’я, постраждали жителі 2,3 тис. міст і сіл у 14 областях країни. У ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, за статистикою Міжнародної програми Всесвітньої організації охорони здоров’я, брали участь 800 тис. осіб. Загалом в Україні від цієї катастрофи постраждало понад 3 млн осіб і близько 100  тис. переселенців із зони відчуження.

Тепер у цій зоні живе мізерна кількість самоселів, переважно людей літнього віку, які різними правдами й неправдами повернулися у рідні місця. Решта мешканців Прип’яті й Чорнобиля та шістдесяти п’яти навколишніх сіл  живуть нині далеко від зони, не пов’язуючи з нею своє майбутнє. Та й як пов’язувати,  коли у багатьох місцях, особливо в лісах, рівень радіації ще й сьогодні, через тридцять дев’ять років після аварії, перевищує 500 мікрорентгенів за годину. Чорнобильська зона, як стверджують учені, – це не просто надовго, а навічно: вона становитиме небезпеку для людського здоров’я ще 24 тисячі літ. 

ЗОНА СТАЛА ОДНИМ ІЗ ШЛЯХІВ ВТОРГНЕННЯ ВОРОГА В УКРАЇНУ

І от 24 лютого 2022 року через Чорнобильську зону відчуження посунула російська військова армада. Агресори добре знали, що на цій території їм не чинитимуть опору, адже на ЧАЕС був лише обслуговувальний персонал і невелика охорона. Там із причин ядерної небезпеки не розміщувалися наші війська.

Не зустрівши збройного опору, агресор швидко зайняв зону і саму станцію. І навіть вирішив там окопатися, розпочавши риття окопів і будівництво фортифікаційних споруд. Причому, зокрема, у сумнозвісному Рудому лісі – найзабрудненішому місці в усій тридцятикілометровій зоні відчуження. Саме на цей ліс площею 10 кв. км припала найбільша частина викиду радіонуклідів під час вибуху четвертого реактора. Висока доза радіації в цьому місці призвела до загибелі дерев і забарвлення їх у буро-червоний і чорний кольори. Під час робіт із дезактивації території частину лісу знесли бульдозерами. Нині шар радіонуклідів, який ліг на ґрунт у 1986 році, опустився на 30–40 см під землю.

Земляні роботи окупантів у зоні, особливо ж у Рудому лісі, порушили цей природний бар`єр. До цієї історії з безглуздим риттям окопів у зоні відчуження, зокрема, й на місці Рудого лісу, варто додати й інші сліди й наслідки окупації ЧАЕС та навколишньої території. Під час перевірки встановлено, що в перші дні війни через Чорнобиль щодоби заходили 500–600 одиниць важкої техніки окупантів. За підрахунками працівників ЧАЕС, за п’ять днів, які передували остаточному відходові російських військ із зони відчуження, через неї пройшло близько 10 тис. одиниць техніки. Ніякого радіаційного контролю цієї техніки і персоналу не здійснювали. Окупанти не користувалися встановленими в зоні дозиметричними пунктами, рухалися не тільки дорогами, а й ґрунтом, піднімаючи радіоактивний пил. На самій станції загарбники облаштували головний штаб, де перебувало близько півсотні одиниць техніки й тисяча солдатів.

Кому й для чого був потрібен цей штаб? І тут варто, на наш погляд, зробити таке припущення: Чорнобиль цікавив окупантів не тільки як один із найкоротших шляхів наступу на Київ. Їх цікавила і сама станція, а особливо – споруджене біля неї сховище відпрацьованого ядерного палива. Адже невипадково після відновлення контролю над Чорнобильською АЕС виявилося, що росіяни, по суті, знищили архів станції, який створювано десятками років (частину документів було виявлено на станції у смітнику).

Чому ми виокремили сховище відпрацьованого ядерного палива? Бо до його спорудження відпрацьоване паливо з українських АЕС вивозили в Росію, і кожного року Україна змушена була платити за це РФ великі гроші: 150–200 млн амер. дол. На початку 2000-х років уряд України ухвалив рішення побудувати в зоні відчуження Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива для українських АЕС. У 2017 році почалося його будівництво, а в березні 2022-го планували здати об`єкт в експлуатацію. Певна річ, це сховище не могло не цікавити росіян. Загалом, як повідомила пресслужба НАЕК «Енергоатом», Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива не постраждало, його периметр не пошкоджено. Усе обладнання, комп`ютерна та інша техніка – на місці.

Думається, значну роль тут відіграло втручання Міжнародного агентства з атомної енергії. Уже після окупації на ЧАЕС побував глава МАГАТЕ Рафаель Гроссі.

Він дійшов висновку, що рівень радіації в зоні станції не нормальний, і це сприичинило в нього тривогу. Очільник агентства не приховував: ця тривога, зокрема, і ненормальний рівень радіації – прямий наслідок недавньої окупації станції і тридцятикілометрової зони навколо неї російськими військами.

Окупація тривала трохи більше ніж місяць, а натворила багато бід. Це й порита окопами земля та варварське втручання у природу, і заміновані значні території зони, і руйнування шляхів сполучення, і пограбування приміщень та техніки, зосібна автомобільної. Окремо слід сказати про тих, кого застали рашисти на станції і кому довелося протягом окупації та частих допитів підтримувати життєдіяльність її об’єктів. Вони вистояли, виконавши свій професійний обов’язок.

НОВИЙ УДАР ПО ЧАЕС

У ніч на 14 лютого 2025 року Росія знову атакувала багатостраждальну Чорнобильську станцію: російський дрон із фугасною бойовою частиною влучив в укриття четвертого енергоблока ЧАЕС.

До фінансування цього проєкту приєдналося сорок країн. Вартість нового укриття становила чималу суму: понад 2 млрд доларів. На його спорудженні працювали 90 тисяч спеціалістів. У 2019 році роботи були завершені. Новий безпечний конфайнмент вражає розмірами: близько 165 м завдовжки, 260 м завширшки і 110 м заввишки. Арка над зруйнованим четвертим реактором виявилася в 3,5 раза «важчою» за паризьку Ейфелеву вежу і може вмістити в себе статую Свободи Нью-Йорка.

Так, вона надійно ізолювала радіаційно небезпечні руїни четвертого реактора ЧАЕС. Але не здатна «захистити» себе саму від цілеспрямованої зовнішньої атаки. А саме така атака сталася в ніч на 14 лютого цього року. 

Перебуваючи тоді у Мюнхені, на безпековій конференції, Президент України Володимир Зеленський повідомив подробиці:  «Уночі була атака по ЧАЕС, удар був у саркофаг, яким закритий блок станції. Це дуже небезпечно, не просто так сорок країн його будували. Розмовляв з Повітряними силами, дрон йшов на висоті 85 метрів, радари не бачать цю висоту. Це дає нам можливість говорити про те, що вони спеціально так запустили. Це значить, що дрон не міг якось змінити напрямок, удар був саме у саркофаг у день початку безпекової конференції в Мюнхені. Це найбільш небезпечний об'єкт у Європі».

Служба безпеки України того ж дня показала уламки дрона, який атакував атомну станцію. Це був сумнозвісний «шахед» («Герань-2»). Для максимального вогневого ураження безпілотник спорядили фугасною бойовою частиною. СБУ класифікувала цей удар як воєнний злочин.

Пожежу вдалося погасити. За повідомленням Державної служби з надзвичайних ситуацій, показники радіаційного фону після удару не перевищують допустимих значень. «Моніторинг триває. Ситуація під контролем», – запевнили в ДСНС. Як заявив член Громадської ради з управління зоною відчуження Ярослав Ємельяненко, отвір, що появився на новому саркофазі після влучання дрона, не вплине на радіаційний фон України, але, на його думку, цей інцидент може призвести до підняття фону навколо самої Чорнобильської АЕС.

 * * *

Упродовж усіх цих майже чотирьох десятиліть із часу вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобиль був і залишається для України важким тягарем і джерелом постійної небезпеки. Від  початку війни, коли зона відчуження стала для агресора безпечним і найкоротшим шляхом наступу на Київ, ця небезпека суттєво зросла.

Утім, під небезпечним тиском і впливом виявилася вся вітчизняна атомна енергетика. Досить зіслатися на загарбану окупантами Запорізьку АЕС – найбільшу атомну станцію на Європейському континенті і третю у світі за сукупною потужністю (шість атомних енергоблоків із загальною вихідною потужністю 5700 МВт). ЗАЕС виробляла в Україні майже половину електроенергії, отриманої від атомної енергетики. Цю станцію ворог загарбав 4 березня 2022 року і заявив, що тепер ЗАЕС належить енергетичній компанії Росії – Росатому. Час ішов, інфраструктура станції поступово руйнувалася, а на її території агресор облаштував військову базу, розгорнувши важку самохідну реактивну систему залпового вогню «Смерч». Звідти здійснювали постійний обстріл Запоріжжя, Нікополя, Марганця та інших українських міст і сіл. Кричущий факт із цієї практики терористів: 26 квітня 2022 р., у день чергових роковин чорнобильської аварії, у напрямку Запоріжжя над майданчиком ЗАЕС пролетіли дві російські крилаті ракети.

Ще у вересні 2022 року п’ятдесят країн-учасниць 66-ї Генеральної конференції МАГАТЕ ухвалили спільну заяву, у якій був заклик до Росії вивести свої війська з території ЗАЕС та припинити ядерний шантаж. Саме захоплення Запорізької АЕС російськими військами, написано в документі, є корінною причиною наявних в Україні загроз для ядерної безпеки та фізичного захисту.

Але агресор цинічно ігнорує ці заяви, звернення, осудження його дій. Ядерні залякування Кремля стали за роки війни його «страшилками» для світу. А хіба тільки залякування? Атаки через зону відчуження на українську столицю, недавній удар «Геранню-2» по саркофагу ЧАЕС, як і загрозлива ситуація на Запорізькій АЕС та навколо неї, свідчать, що атомна небезпека, ядерний шантаж від агресора – це вже гірка дійсність, сумна реальність.

Михайло Сорока, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства