Італійська модельєрка українського походження Світлана Терещенко давно заслужила визнання та авторитет у своїй сфері. Але після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Світлана спрямувала свою енергію і креативність на системну роботу з просування українського порядку денного серед італійців – украй складне завдання, зважаючи на глибокі корені, які російська пропаганда пустила у цій країні, зокрема через спотворене трактування історії та використання культури як м’якої, натомість доведено ефективної сили.

Засновниця асоціації української культури BORISTENE завітала до Укрінформу, де розповіла про організацію адвокаційних заходів, підступність «м’якої сили» РФ, ставлення італійців до України та фактори його формування, важливість донесення правди про українську культурну спадщину та необхідність української національної ідеї.

РОСІЯНИ НЕ ЗМІНЯТЬСЯ

- Вітаю, Світлано! Я бачив в одному з інтерв’ю ви казали, що ваше життя докорінно змінилося в момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Можете пригадати, як це було і що це для вас означало?

- Я живу в Італії вже близько 30 років. І я завжди вважала себе космополітом. Класичне життя у стилі «dolce vita». Аж допоки не прийшла Велика війна. Моя сестра давно живе у Харкові. І ще з 2014 року вона мені завжди казала, що «росіяни прийдуть нас вбивати». А я з нею сперечалася, адже не могла повірити, що це взагалі можливо. Ми навіть сварилися з цього приводу. Справа у тому, що я раніше не відчувала такої залученості та усвідомлення.

Але коли сестра о п'ятій ранку дзвонить і каже «Почалося!», а у слухавку чуєш, як ревуть літаки та розриваються бомби, звісно, твій світ і твоє уявлення про нього міняються умить.

У такі моменти одразу починаєш набагато більше читати, навчатися і робити висновки. І бачити світ з іншого, правильного ракурсу. Ти просто не можеш не змінитися.

Спочатку я закрила бізнес, який був багато у чому пов'язаний з пострадянськими країнами, зокрема з Росією, і фактично перетворилася на громадського діяча, ставши, так би мовити, частинкою нашої культурної дипломатії.

- У вас було прагнення повернутися в Україну?

- Насправді моєю першою інстинктивною думкою було негайно повернутися, аби бути поруч з рідними, але згодом і я сама, і родичі дійшли висновку, що я буду кориснішою саме в Італії, де в мене є широке коло контактів у різних сферах і де я можу робити для України більше.

- Щодо просування її інтересів в Італії?

- Так. До речі, вже у перший місяць я вирішила для себе, що не буду витрачати енергію і сили на спроби щось змінити в головах тих росіян, з якими я раніше спілкувалася по роботі. Це незважаючи на те, що мені колись здавалося, що я бачила перед собою умовно нормальних людей, інтелектуалів, діячів культури…

З іншого боку, я розумію, що хтось із наших співгромадян продовжує спілкування зі своїми знайомими росіянами, може, розраховуючи на те, що допоможе їм помінятися…

Але я не хочу цього робити, тому що, на мою думку, вони не зміняться. У них підручники навіть у початкових класах написані так, що за 10 років з російських шкіл вийдуть ще 140 мільйонів «путіних».

Звідки їм брати знання та розуміння, якщо вони живуть у своєму спотвореному світі? Для них українці – це якісь інші росіяни, які помилилися, або якісь нацисти, або якісь «бандери». Вони навіть не знають, що це таке, але просто повторюють це як мантру.

Отже, я зосередилася на італійській аудиторії.

МИ ПОКИ ЩО НЕ ЗМОГЛИ ПЕРЕКОНАТИ ВСІХ ІТАЛІЙЦІВ У СВОЇЙ ПРАВОТІ

- І з чого почали?

- Перше, що я зробила, просто підняла свої контакти і зрозуміла, що я можу організувати інтерв'ю Президента Зеленського на італійському телебаченні, у найпотужнішій італійській політичній програмі. Розуміючи, що держава зосереджена на питаннях виживання і охопити все одразу неможливо, я сама, через знайомих, звернулася до представників Офісу Президента з ідеєю інтерв’ю. Потім знайшла вихід на глибоко шанованого ведучого Бруно Веспу й у травні запитала його: «Хочеш інтерв’ю з Президентом Зеленським?».

Отже, відбулося це інтерв’ю, потім я допомогла організувати візит їхньої знімальної групи до України, де вони поспілкувалися вдруге, того разу на Банковій, і ми показали італійцям Київ, Бучу, відвезли їх до Одеси, і всюди вони спілкувалися з нашими людьми.

І я можу точно стверджувати, що Бруно Веспа тепер друг України, незважаючи на те, що раніше він також притримувався нав’язаної думки, що війну спровокувала Америка, і взагалі винною є сама Україна, яка загравала з НАТО.

- Чи змінилося, на вашу думку, загальне сприйняття італійцями України за останні три роки?

- Здається, ми поки що не змогли переконати дуже багато італійців у своїй правоті. Все ще є багато тих, хто впевнений, що війну почали НАТО, Америка, або що Україна мала домовлятися з Путіним і віддавати йому Донбас.

Пригадую, як у перші місяці війни я відвідала один захід у самому серці Італії, у Міланському державному університеті, де було десь 200 італійських експертів і журналістів – людей, які, відповідно, мають свою аудиторію. Куплені Кремлем італійські журналісти розповідали місцевим слухачам, що «українська пропаганда вигадує, що Одесу і Маріуполь бомблять! Уявіть, які нісенітниці. Російська армія ніколи не бомбить цивільних!». Аудиторія сміялася із цих «заяв» про бомбардування, які їм видавались постановою і фейковими новинами українських ЗМІ. Уявіть мій розпач: сидячи у центрі цивілізованої Європи з вільним доступом до будь-яких джерел, розуміти, що вони обирають саме джерела російської пропаганди.

РОСІЯ ВСЕ ЩЕ ДОМІНУЄ В КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ ІТАЛІЇ

- Тобто це свідчить про масштабний вплив російської пропаганди або, краще сказати, – домінування російських наративів на різних рівнях в Італії?

- Так, до речі, на прикладі Італії дуже відчутно, як Росія домінує в культурному просторі. Повертаючись до візиту італійських телевізійників в Україну, той ведучий був надзвичайно вражений красою українських міст. Питає: «Як це ми так довго не знали про таку перлину в Європі?».

Коли їм розповідаєш про те, що Київська Русь була однією з найпотужніших імперій у середньовіччі, де 70% династичних шлюбів укладалися із західноєвропейськими родинами, згадуєш про Анну Київську, виявляється, що італійці просто не знають цього.

Добре, що тепер вже на багатьох платформах лунає теза про те, що Росія роками привласнювала українську культуру та історію, намагаючись знищити все українське.

- Отже, італійці досі мало знають про українську культуру?

- Так, на жаль. Вони не бачать її цінності в європейському просторі і навпаки – бачать велику цінність у «великій» російській культурі. Наша місія – розповідати про українську багатовікову спадщину і культуру, а також доводити європейцям, що російська культура «європейського» пошиву, яку вони знають, на відміну від західноєвропейської та української, не має барокового періоду, що свідчить про привласнювання Московією європейських наративів тільки у недавній період, приблизно 200 років тому. І свою «європейськість» Московія знаходила і черпала в Україні або в Європі через Україну. Навіть з точки зору географії це зрозуміло.

Коли починаєш їм пояснювати якісь, здавалось би, зрозумілі речі, вони самі в шоці від своєї необізнаності. І вони починають усвідомлювати, що ця необізнаність була запрограмована кремлівською пропагандою за багато-багато років.

Тобто те, що для нас норма, наші знання, які здаються нам елементарними, для європейців абсолютно не є такими. Треба починати з бази. Треба пояснювати основи.

В Європі загалом молодь не дуже начитана. Вони візуали, вони аудіали. Може, й є якісні книжки з історії, але вони їх не читають – того ж Тімоті Снайдера, наших Плохія або Грицака.

Окрім цього, як казав мені мій друг, донедавна посол Італії в Україні П’єр Франческо Дзадзо, навіть академічний світ в Італії здебільшого проросійський. Він розповідав, як його друзів, проукраїнських академіків, буквально виживали за проукраїнську позицію.

Ось і в університеті у Венеції закрили українську кафедру...

Італійські професори виросли на умовно прорадянських підручниках. Якщо ти щось хотів написати чи дізнатися про Україну, мав подзвонити в Москву. Ці люди навіть не знають, що можна настільки спотворити історію.

ЗАВДЯКИ МЕЛОНІ ПРИНАЙМНІ МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ ІТАЛІЙЦІВ – ЗА УКРАЇНУ

- А що можна сказати про середовище ЗМІ? Журналісти хоч намагаються бути нейтральними чи принаймні збалансованими, коли подають інформацію про Україну?

- Що стосується Італії, здебільшого завдяки роботі (колишнього, – ред.) посла Дзадзо, премʼєрка Мелоні займає чітку проукраїнську позицію, і принаймні молоде покоління більше за нас. Навіть якщо вони не знають історію, вони знають, що Росія порушила кордони іншої держави, вторглася на чужу землю. І що це погано.

Але ви ж бачите, як всі оглядаються на Америку… Тому в них у ЗМІ сьогодні немає тотальної прихильності до українського порядку денного. Так, звісно, Росія – це агресор, але не відчувається якось потоку позитивних для нас сигналів, нема такого потужного висвітлення війни, якого ми очікуємо.

Ось в оперному театрі «Ла Скала» кожного року на відкритті сезону – «Борис Годунов». І соліст там – росіянин Абразаков. І ще й Анна Нетребко там… І я знову дзвоню нашому другові Бруно Веспі, якого, до речі, останні два роки запрошували відкривати сезон у цей театр, і методично пояснюю йому, чому це не «окей», чому їхнє мистецтво – їхня зброя. Що Борис Годунов – це про імперськість, це про доброго царя, це про те, що імперія – це добре. Але італійцям досі важко зрозуміти, наскільки системно Росія завжди використовувала мистецтво. Це вже більше, ніж просто «м’яка сила».

А насправді, якщо розібратися, все, що є в Московії сучасного, європейського, прийшло з України, з Польщі, з Литви, з Латвії… Це просто факт. Але італійці досі цього не усвідомлюють.

- Якими ви бачите шляхи доведення до них цієї правди?

- Це має бути копітка та системна робота, адже, з іншого боку, російська присутність нікуди не дінеться.  

Минулого року наш фонд «Борисфен» (Boristene) організував великий фестиваль української культури «Україна – це Україна». Ми п'ять днів розповідали про історію мистецтва, літератури, музики, кіно, показували перформанси. Ми розповідали, як забороняли нашу музику, що Лисенко не такий відомий тому, що не зголосився писати музику на російське лібрето, а прагнув працювати з українською (основою).

Одному відомому італійському композиторові я довго розповідала про всі ці нюанси, і з кожною дозою такої інформації він надихався все більше. І тепер він вже пропонує свої ідеї – хоче писати музику для українського кіно, грати концерти… Отже, варто працювати з професіоналами у своїх сферах, зрозуміло пояснювати їм, що таке Україна, і вже далі вони транслюватимуть цю інформацію на свою аудиторію так чи інак.

МИ ДОСІ НЕ СФОРМУВАЛИ НАШУ НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ

- А ви відчуваєте, що й інші українці в Італії активно залучені в таку роботу з інформування?

- Коли хтось каже, що еміграція нічого не робить, я вас запевняю, що це не так. Люди роблять дуже багато. Починаючи від акцій, де наші стоять з прапорами на площах, зокрема на річницю повномасштабного вторгнення, 24 лютого. Найбільшу роботу в напрямі того, щоб Україну знали за кордоном, завжди робили емігранти. Омелян Прицак, який створив українську кафедру в Гарварді, її тепер очолює професор Сергій Плохій, – теж українець за кордоном. Юрій Шевельов – також професор Гарвардского і Колумбійського університетів. Світовий конгрес українців заснували в Канаді українські емігранти. Саме із цих джерел іноземці дізнавалися упродовж усіх цих років про українську культуру й Україну.

Я пишаюся ними всіма. Є групи, чати, де координується така робота. Дуже велика частина зусиль йде на боротьбу з російською пропагандою – дуже підступним явищем.

Росіяни роблять дійсно гидкі речі, коли йдеться про ігри з розумом. Наприклад, організовують якийсь футбольний матч: «Сьогодні граємо в футбол з донецькими хлопчиками, футбол миру». 

А італійці на це купуються. Але ж це – те саме, якщо б Гітлер, заявив, що робить косметичний ремонт і садить квіточки в Аушвіці. Вони кажуть слово «мир», але про мир тут і близько не йдеться.

Усі ці «дні Дугіна», або «дні доньки Дугіна», або кіно, яке вони безкінечно знімають… У це вкладаються величезні інвестиції.

Але наша перевага – у силі народного руху, в ініціативах громадського сектору, у креативності наших людей. Хоча, звичайно, із системною державною підтримкою ми могли б зробити ще більше.

Я хочу запрошувати в Україну молодих інфлюенсерів, блогерів, щоб вони познімали, щоб поспілкувалися з молодими українцями, потусувалися в університетах. Це моментальна синергія, мільйони переглядів у соцмережах. Хтось може показати їм якісь круті українські мобільні застосунки, показати, наскільки попереду Європи Україна у технологічному плані. Такі речі приваблюють людей.

Ось дивіться, Росія буквально на трьох прізвищах (Толстой, Достоєвський, Чайковський) зробила собі імідж носія «вєлікой» культури.

Наша проблема у тому, що ми, здається, досі не сформували власну національну ідею. На мою думку, високі технології можуть стати нашою новою національною ідеєю. Тобто всі знають, що Україна – традиційна житниця Європи, але хай зараз почнуть розуміти, що ми також «цифрова житниця».

Ми років на десять випереджаємо Італію за рівнем цифровізації послуг. Уявіть, у них лише рік тому на телебаченні крутилася реклама про те, що вже можна платити карткою з телефона.

Треба допомогти європейцям зрозуміти, що українці – це не тільки ті, хто збирає врожай з нашої родючої землі, а й розробляє та впроваджує в життя проривні технології.

Наш людський капітал – дуже важливий для Європи. В Україні 75 відсотків населення від 25 до 35 років мають вищу освіту. А в Італії – лише 27. У Німеччині – 41. Ось вам іще ідея державного посилу: всьому світу розповісти, щоб їхали до нас за освітою, особливо у сфері високих технологій.

- Які у вас найближчі плани щодо подальшої адвокаційної діяльності?

- Тепер ми працюємо над імерсивним шоу Unbreakable Ukraine, яке покаже Україну з високотехнологічної точки зору.  Плануємо показувати європейцям українську спадщину, яку  знищили або пошкодили росіяни за три роки повномасштабної війни. Це більше ніж 1300 культурних об’єктів, церков, видавництв, музеїв, консерваторій, замків. Росіяни роблять це свідомо, адже розуміють значення культури для самоідентифікації націй.

У шоу ми покажемо ці зруйновані культурні об'єкти, а також як їх можна реконструювати. Також покажемо найкращі пам'ятники нашої архітектури і культури, такі як Софія Київська або Лавра, для того, щоб європейці побачили справжню красу України та її спадщину. Щоб після 10–15 хвилин перебування в цій імерсивній атмосфері людина вийшла та наробила «тіктоків» про те, що побачила, поділилась із своїми підписниками

Тепер ми якраз збираємо кошти на це шоу – що більше зберемо, то якіснішим буде продукт. Насправді можна зробити просто «вау!»-продукт. Це Мілан, це Рим, це тур по Європі. Це як зняти кіно і потім пустити його у прокат. Шоу можна інтегрувати у безліч заходів – політичні чи ділові форуми, фестивалі тощо.

- Ви співпрацюєте з нашим Міністерством культури та стратегічних комунікацій у цьому напрямі?

- Звичайно, минулого року також вони дали нам інформаційний патронаж, як і Офіс Президента.

Ми збираємо кошти на захід на платформі Kickstarter.  «Копієчка до копієчки…». У нас є свій ютуб-канал, свій instagram, можна писати нам на електронну пошту. Ми не обіцяємо спонсорам будь-якої фінансової вигоди, я просто пояснюю, що ми справді можемо принести Україні користь.

Кожна гривня, кожен євро – це той вклад, який потрібен Україні зараз і нашим нащадкам у майбутньому. Що більше європейці знатимуть про Україну з високих майданчиків, то скоріше ми станемо для них справді своїми. Захищають те, що вважається близьким. Захищають своїх.

- До речі, чи відчувають італійці загрозу Росії для себе особисто?

- Здається, що більшість – ні. Не відчувають. Хоча, якщо задуматися, в Італії теж багато росіян. А що як в один момент у Кремлі скажуть, що збираються «захищати російськомовних» в Італії? Що тоді?

До речі, до однієї церкви у місті Барі регулярно приїжджають паломники з Росії. Вони там вже майже пів міста скупили. І в них навіть сайт є, «Барград».

- Залишилося поміняти одну літеру, і стане «Царград»…

- Точно. Вони просто не розуміють, що таке російське ярмо. У них не було ГУЛАГів, розстріляного покоління, Радянського Союзу… Це було тільки у нас, і ми не хочемо повторення…

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА НЕСЕ СВІТЛО

- Що б ви порадили українцям, які або виїхали від початку Великої війни, або проживають там дуже давно, як ви, і, можливо, досі не знайшли себе, не знайшли формат, в якому вони можуть допомагати нам просувати українство за кордоном?

- Я вважаю, що українці мають бути дуже освіченими і дуже усвідомленими. А для цього треба читати. Я чесно визнаю, що почала занурюватися в українську літературу лише після початку війни. Я відкрила її для себе як шалено красиву, справді європейську літературу. Якщо казати про умовний список того, що я рекомендувала б українцям для прочитання, то це «Місто» Підмогильного, «Майстер корабля» Яновського, «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» Багряного, «Вальдшнепи» і «Я (Романтика)» Хвильового, «Доктор Серафікус» і «Дівчинка з ведмедиком» Петрова-Домонтовича, «Сестри Річинські» і «Метелики на шпильках» Вільде, «Сойчине крило» і «Перехресні стежки» Франка, «Хмари» Нечуя-Левицького, «Бояриня» Лесі Українки, «Жовтий князь» Барки, «Марія» Самчука та «Чорна рада» Куліша.

І коли читаєш наші твори, розумієш, чому їх забороняли. Якби їх ще більше перекладали на іноземні мови і просували за кордоном, усі ці імперські «Толстиє», усі ці фейкові «маленькі чоловіки» Достоєвського були б нецікаві. Українська література несе світло. 

Ми цивілізовані люди, і ми не будемо казати, що російської літератури нема, або палити російські книжки, як це роблять росіяни з українськими. Російська культура є. Але вона не велика, вона нормальна порівняно з культурами і цивілізаціями, що нараховують 3000, 5000 або 7000 років. Також російська культура є токсичною. Треба дивитися на неї саме із цієї точки зору. Вона культивує імперськість, приниження інших народів і возвеличує сама себе. Звісно, і про це можна писати талановито, але це токсично.

Я взагалі кажу, що в Росії не може бути свого Діккенса. Він для мене найкращий письменник у світі, адже формує хорошу людину. Пам’ятаю, як почала у 10 класі читати Достоєвського, мені було фізично недобре від цієї жорстокої, кривавої літератури. Вона кримінальна, вона виправдовує кримінал, вона не дає відчуття справедливості. Це дуже важко. І це у нас давали читати дітям.

А Діккенс – це про моральні цінності. От в українській літературі кожен другий – Діккенс у цьому сенсі. 

Окрім того, пригадайте, скільки у нас в літературі жінок! Марко Вовчок, Леся Українка, Ірина Вільде, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Ліна Костенко, Оксана Забужко, Софія Андрухович – і це тільки зірки першої величини! А їх безліч!

У російській літературі їх просто немає. Чому? Бо вони дикі люди, а у дикому суспільстві жінка не має жодного права щось сказати. 

І ніяка російська література не велика, як багато хто в Європі стверджує. Їй усього років 150.

Отже, порада українцям за кордоном – читайте, набувайте знань, і вам буде легко розповідати іноземцям, хто ми є і чому ми класні. Аргументовано, просто, зрозуміло, спокійно і без нервів.

Коли у тебе є знання, ти можеш казати їм: «Так, але…». Ніколи не кажіть «Ні», це погано працює в комунікаціях. 

Наприклад, чийсь аргумент на вашу адресу: «Чому, якщо українці такі талановиті, у нас співає Анна Нетребко, а українських солісток немає?». 

Так, але… в російських діячів культури Москва традиційно вкладала гроші та розкручувала їх. Натомість українських артистів тримали на другому плані та не давали розвиватися. Наприклад, колись наш Анатолій Солов’яненко був запрошений провідним солістом у Carnegie Hall у 1970-х, але «партія» не пустила, тому що він українець. Взагалі можна пригадати про те, як вбили 250 українських бандуристів.

Ну от скажіть, якщо з одного боку смерть, а з іншого інвестиція, як ви вважаєте, чи є шанс стати всесвітньо відомим і знаменитим?

Або якщо розмова йде про радянські космічні досягнення, які чомусь тут вважають російськими…

Так, але…  Сергій Корольов – це наш український інженер. Це він побудував ракету, яка понесла в космос Юрія Гагаріна. Корольов пройшов крізь застінки, його зламали, повернули у Москву і сказали: «А тепер ти працюватимеш на користь Москви!».

Навіть першим космонавтом мав стати українець, але полетів носій саме російського прізвища – Гагарін.

І тільки другим відправили українця, Поповича. До речі, тоді ж за пультом у центрі управління польотами сидів саме Корольов, який попросив Поповича заспівати йому по прямому зв’язку пісню з космосу. І що Попович виконав? Українську пісню «Дивлюсь я на небо і думку гадаю»…

Це й є справжнє українство. Воно завжди якось виживало, знаходило можливість вистояти. І так і буде.

Євген Матюшенко, Київ
Фото: Павло Багмут