Укробуддизм - онтологія шляху від Homo Sapiens до Homo Deus

Під час підготовки до публікації чергового оновлення моделі “Семи рівнів війни”, яке виходить раз на пів року, стало зрозуміло, що поле бою семи рівнів війни знову повністю змінилося як суб’єктно, так і концептуально. Це викликало необхідність створити окрему пояснювальну статтю, яка передуватиме оновленню та описуватиме ландшафт рівнів війни і конфігурацію сил. Основна публікація моделі вийде після завершення періоду 100 днів президента США Дональда Трампа на посаді та медіа-політичної реакції на завершення цього періоду. Висловлюю глибоку вдячність у підготовці цього матеріалу Андрію Заблоцькому та Владиславу Оленченку.

Ключовою характеристикою останніх шести місяців стала турбулентність глобальної невизначеності, яка генерується діями представників нової адміністрації США, на фоні, здебільшого, точних передбачень, що були викладені у попередніх публікаціях моделі, в тому числі, в останній – “Сім рівнів війни 5.0. Продовження війни шляхом припинення вогню”.

СВІТОВИЙ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ “НЕТФЛІКС”

Оскільки за останній період не з’явилося інших пропозицій сценарного планування майбутнього, окрім звіту “Global Trends 2040”, який за рік до початку повномасштабної російської агресії проти України запропонувала ексголова Національної розвідки США Авріл Хейнс, то ми продовжимо відштовхуватися від нього. Схоже на те, що документ став самоздійснюваним пророцтвом. Адже кроки нової адміністрації обраного президента Дональда Трампа підтверджують наші попередні гіпотези про те, що у розвитку історії домінує сценарій «Роз’єднання світу» (A world adrift), який описали експерти Національної розвідки США.

Нагадаємо, у сценарії “A world adrift” світ характеризується відсутністю напрямку, хаосом і нестабільністю. Міжнародна система слабка, глобальні правила та інституції значною мірою ігноруються великими державами та недержавними акторами. Сполучені Штати стикаються з внутрішніми викликами, включно з уповільненням економічного зростання, розширенням суспільних розколів і політичним паралічем у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Зміна клімату загострює конкуренцію за ресурси, спричиняючи гуманітарні кризи, міграцію та нестабільність, особливо у вразливих регіонах. Лідерство – як глобальне, так і національне – є неефективним, залишаючи світ неспроможним впоратися з нагальними транснаціональними викликами, такими як деградація довкілля та технологічні зрушення (як, наприклад, штучний інтелект). Влада розпорошена серед осередків сили, але не виникає жодної згуртованої альтернативи зруйнованому порядку, що призводить до фрагментованого та реактивного глобального ландшафту.

Оскільки атомізація спільнот за таким сценарієм наростає, а національні інтереси починають переважати над планетарними, то відбувається активне розширення впливу сили великих геополітичних гравців із центрами у США, Китаї, ЄС, Росії та Індії. Американський політолог Джон Джозеф Міршаймер у своїй теледискусії з російським стратегом-шизофреніком Сергієм Карагановим, вже назвав три найбільші потуги світу, за його візією –  США, Китай та Російську Федерацію.

Піком атомізації спільнот та посилення центрів сили стане перехід на інший сценарій, також описаний експертами Національної розвідки США – “Розділені світи” (Separate silos), коли фрагментація спільнот закінчується створенням економічних і безпекових блоків різного розміру й сили, які, фактично, ділять світ на окремі екстериторіальні шматки. Торгові ланцюжки буде переорієнтовано таким чином, щоб інтеграція відбувалася всередині цих міждержавних кластерів. Інформація та технології циркулюватимуть всередині сепарованих кіберсегментів. Країни світу будуть приєднуватися до якогось із цих великих шматків, роблячи вибір на користь когось, щоб не бути виключеними з міждержавного простору.

Таким чином, якщо уявити, що поточна абстрактна політична парадигма США, представлена в реальності адміністрацією Дональда Трампа, свідомо чи (скоріше за все) несвідомо розвивається в контексті згаданого прогнозу “Global Trends 2040”, то метою цього процесу може бути прискорення переходу від більш хаотичного сценарію “A world adrift” до більш впорядкованого сценарію “Separate silos”, в якому США, на рівні з Китаєм, більше не намагаються бути частиною геополітичних процесів поза вузько концентрованих своїх політичних інтересів, на кшталт стратегічного партнерства з Ізраїлем, та формують свої кластери прихильних країн.

Тобто, фактично, адміністрація, що представляє поточну політичну конструкцію американського народу, хаотизує світ пришвидшено, щоб США першими вступили в сценарій “Separate silos”, що надасть їм перевагу.

Із цією метою підготовка анексії Гренландії, тарифні війни та повільна здача України кремлю є частинами загального напрямку руху США. До цих же аспектів можна додати і підтримку ультраправих політичних рухів у Європі, на кшталт, Віктора Орбана (Угорщина), Марін Ле Пен (Франція), Келіна Джорджеску (Румунія) та інших. Через ідеологічні інтервенції частину європейської спільноти намагаються інтегрувати у майбутній кластер, центром якого будуть американські еліти.

Росія та Китай не будуть опиратися такому розвитку подій, оскільки онтологічно вже давно реалізують цей сценарій, де Росія здобуває бажане, але нічим не виправдане визнання своєї статусності наддержави, а Китай отримує свої бенефіти майже при будь-якому розкладі, зберігаючи свій вплив на Росію і залишаючись у межах основної парадигми протистояння з ліберально-демократичним світом, але тепер на набагато більш вигідних позиціях.

Таким чином світ набуває ілюзорного балансу, який реалізується через право сильного. Єдиними суб’єктами, які можуть стояти на заваді такого хибного балансу, є Європейський Союз, який не демонструє власної суб’єктності, але зберігає фінансові спроможності, та Україна, яка створила феномен стійкості духу та героїзму і заважає США, Росії та Китаю прийти до балансу протистояння і взаємодії між собою. Тобто, фактично, Україна, яку в інформаційному просторі кремлівські пропагандисти називали “проєкт антиросія”, не бажаючи того, стала до того ж “антиСША” та “антикитаєм”.

Ця гіпотеза докорінно змінює розклад сил у семирівневій моделі війни, тому потрібно докладніше розібратися у онтологічній ролі України в поточному сценарному просторі та зрозуміти, яким чином і в якому стані ми в нього потрапили.

АНТИРОСІЯ, АНТИКИТАЙ, АНТИАМЕРИКА

У центрі нової візії Україна існує не як держава, що бореться за виживання, і не як геополітична точка напруження, а як онтологічний експеримент, у якому формуються нові моделі буття, дії та смислу.

Частково залишаючись у онтології жертви, Україна змогла реструктуризувати культурну та історичну пам’ять, яка багато в чому збудована на формі виживання всередині асимілятивного геноциду проти українців, та наблизитися до онтології гри (за Гейзінгою) – простору, де суб’єкт не лише реагує на зовнішні стратегії інших, а творить свою гру, особливо, якщо ймовірність перемоги мізерна, а спроможності для стратегування недостатні.

У цій грі, яку несвідомо творить Україна, однією ногою все ще перебуваючи в позиції жертви, немає традиційного поділу на слабких і сильних, переможців і переможених. Є стиль, гідність, естетика позиції. Вони проявляються назовні через форми комунікації, що відкидають спрямованість на результат, або і взагалі пересування по осі часу між минулим і майбутнім.

Гідність та перебування в моменті творять виключно безкінечне, пролонговане теперішнє, яке генерує невразливість суб’єкта, що проживає даний момент з максимальною гідністю самурая, який милується красою квітки в ту секунду, коли ворожий меч розпорює йому кишки.

Частково відображення цієї онтологічної позиції звучить у фразі верховного головнокомандувача Володимира Зеленського “Мені потрібна зброя, а не евакуація” (“I need ammunition, not a ride”). Незважаючи на дискусії навколо реальності цієї фрази, вона існує в героїчному епосі українського народу як невід’ємний артефакт, який демонструє свідому відмову від ролі об’єкта і перетворення на гравця. Не тому, що існують шанси на перемогу, а тому, що відмова від ходу – гірша за поразку. Дитинство маленького єврейського хлопчика з Кривого Рогу, що пройшло в екосистемі насильства криворізьких “бігунів”, спонукало його повернутися обличчям до мертвого всередині кагебіста і направити йому простий меседж “ну, давай, спробуй!...”

Та сама парадигма реагування на подразники навколишньої реальності проявилася і під час сумнозвісної розмови на підвищених тонах в Овальному кабінеті. Можна скільки завгодно сперечатися про правильність чи неправильність обраної тактики, однак можна і просто сприйняти це як реальність, що відбулася, яку не повернути назад, як зубну пасту не запхати зворотно в тюбик.

Хоч як би там було, ми можемо зафіксувати, що практика збереження гідної позиції має вищий пріоритет за здобування результату. Такий підхід здебільшого схвально сприймається більшістю українців, про що може свідчити невеликий стрибок політичного рейтингу президента, після того, як він повернувся з Вашингтона з гіршими перспективами, аніж мав, їдучи туди.

При цьому окремо показовою є фраза президента США Дональда Трампа “ви на маєте карт” (“you don’t have cards”). По-перше, якщо ми граємо в популярного на пострадянському просторі “дурня”, то відсутність карт на руках свідчить про виграш. По-друге, відсутність карт є проблемою тільки в тому разі, якщо ми не можемо вийти за рамки гри. Натомість за відсутності карт ми завжди можемо зіграти у шашки, “чапаєва” або “камінь-ножиці-папір” на щелбани. Тому фраза, що мала на меті повернути президента України до реальності, фактично, зверталася не до тієї реальності.

Сама суть онтологічної парадигми гри відображена у популярному фільмі Стівена Спілберга “Першому гравцю приготуватися” (англ. “Ready Player One”). В кульмінаційний момент фільму головний герой наочно демонструє, що винагорода приходить не до того, хто виграє, а до того, хто цінує естетику гри, грає красиво та отримує від гри задоволення, а не знаходиться в гонитві за результатом, владою чи грошима.

Ще більш показовою в цьому контексті стала формула, запропонована ексголовнокомандувачем Збройних сил України Валерієм Залужним – “Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно”. Фраза, яка стала маніфестом моральної свободи, що важливіша за контроль. Моральної свободи навіть від смерті. Важкі часи чи події – це елементи зовнішнього світу, на які ми, на жаль, не можемо вплинути. Однак честь і гідність та недопущення сорому за свої дії – це той вибір, на який не може впливати ніхто, крім нас самих.

Фрази, сказані президентом та головнокомандувачем України, відобразили філософську ідею Homo Ludens – людини, яка мислить і живе через гру, не як розвагу, а як спосіб онтологічної участі. Ми не можемо впливати на глобальні тектонічні процеси. Ми продовжуємо перебувати однією ногою у травмі колоніального та геноцидального минулого, а необхідність щоденного виживання генерує брак людських та матеріальних ресурсів для ефективного стратегування і перетворення стратегій на конкретні кроки. Таким чином результат наших дій, у більшості випадків, буде для нас негативним.

Однак раз по раз українці демонструють неймовірні феномени виживання та зростання на фоні постійного болю від вбивств дітей і цивільних, ракетних атак, геополітичних зрад і слабкості партнерів. Єдиним розумним поясненням цього феномену є аналіз українства з точки зору існування в парадигмі Homo Ludens.

Це, зокрема, проявляється через генерацію іронічних мемів у соціальних мережах України. Причому ця генерація іронії та постіронії відбувається на індустріальному рівні, вражаючи своєю масовістю. Перед повномасштабним вторгненням у мережі жартували, що у кожного українця на робочому столі комп’ютера створено одну папку файлів із мемами на випадок, якщо Путін нападе, і другу – на випадок, якщо відмовиться нападати.

Україна, що ще не вийшла з пострадянської та постімперської травми, вже не просто відмовляється бути об’єктом чужої геополітики. Вона постає як цивілізація, що створює нову гру й інший сенс буття, відмовляючись бути жертвою чи імперією – не переможена, але й не переможець. Україна – це суб’єкт, який грає в неможливих умовах і зберігає гідність. Таким чином Україна стає цілком відчутною загрозою одночасно для трьох імперій.

ТРИ ОНТОЛОГІЧНІ ПУСТКИ

Росія є онтологічною пусткою, принаймні через три очевидні причини. По-перше, постійна комунікація правлячого класу “з надривом” про необхідність жертви від пересічного громадянина Російської Федерації, в той час, коли правляча еліта нічим жертвувати не збирається, вже не викликає мобілізації суспільства, бо жертовність стала буденністю без візії кращого майбутнього. Фраза Путіна про ядерний голокост “ми попадемо до раю, а вони просто здохнуть” стала символізувати вже не тільки готовність до смерті, а втомлене нетерпляче очікування цієї смерті.

По-друге, російське месіанство та “духовна вищість”, яка пропонується кремлівськими пропагандистами, грунтуючись на імперському та радянському проєктах, не пропонує жодної позитивної мети, окрім наративу “проти Заходу”, який зараз трансформувався від “проти США” до “разом зі США проти Європи”.

Навіть Іван Дронов (він же “Шаман”) співає “Я русский всему миру назло”, адже іншої мотивації бути “русскім” просто не існує. Жертовність, яка виправдовує претензію на окрему цивілізацію, не пояснюється певною метою. Натомість росіян переконують – “ми просто повинні померти, тому що дєди ваєвалі”.

По-третє, вся онтологічна парадигма Росії спрямована в минуле, що призводить до блокування майбутнього. Навіть семантично підкреслюється, що російською мовою не можна сказати “я переможу”, “я переконаю”, у окремих дієслів немає форми майбутнього часу.

Україна руйнує ідею цивілізаційного центру Московії, оскільки заперечує онтологію імперії просто своїм існуванням у якості окремої держави. Якщо існує Україна, то тоді існує і Чечня, і Татарстан, і Якутія, ще й Інгрія. Вони існують у вигляді ідей, безвідносно тверджень опозиційних “хороших росіян”, що для сепаратизму в Росії немає причин. Якщо всі ці суб’єкти існують навіть у формі ідей, то це означає, що не існує ніякої Росії. Як максимум існує Російська Федерація – утворення, сформоване шляхом добровільного федерального договору. Не існує також і росіян, а тільки “багатонаціональний народ Російської Федерації”, як вказано у конституції РФ.

Онтологічна парадигма України як світу Homo Ludens є вкрай небезпечною та дискомфорною і для Китаю, оскільки саме існування Української держави демонструє, що посткомуністичне суспільство може не тільки змінитися, але й пожертвувати порядком та балансом заради “вільної волі” ідей – тобто гри, в якій ти сам формуєш свої правила. Хаотичність та виживання України майже без стратегування доводить, що сталість та гармонійність Китаю, здобуті в обмін на відмову від свободи, не є життєздатною парадигмою. Та й після світової пандемії образ Китаю приходить до нас не у формі тисячолітнього конфуціанства, а схожим на недобитого птеродактиля, з коронавірусом у клюві.

Як виявилося, Україна ще й ламає сценарій “сателіта США, що бореться за демократію”, і діє за власною логікою. Американський технологічний прогрес та гонитва за американською мрією не приносять щастя. Корпоративні лідери США, на кшталт Пітера Тіля та Ілона Маска, доводять, що цифровий капіталізм, де індивідуальність стирається до простого гвинтика великого бізнесу, який не генерує нічого, окрім KPI, більше нікого не надихає. При цьому, корпоративісти ще й наштовхуються на політичний вектор американського суспільства, спрямований у минуле, який так само блокує майбутнє. Про це говорять політичні слогани останнього десятиріччя: “Make America great AGAIN” та “Build BACK better”.

Таким чином український онтологічний проєкт “Homo Ludens” постає не в лабораторіях Кремнієвої долини або кампусах Стенфорду, а під вогнем у Харкові, Бахмуті, Херсоні. Щодня показуючи, що “свобода можлива” під бомбами і навіть у кошмарі можна грати як суб’єкт.

При цьому, не бажаючи і навіть не маючи змоги стати конкуруючим проєктом “антикогось”, Україна пропонує альтернативу, яка не пов’язана ні з минулим, ні з майбутнім. Образ гравця, за Гейзінгою, не пов’язаний зі владою, грошима або навіть із прогресом. Реальність українського спротиву та культури – не перемагати будь-якою ціною, а зберігати стиль і сенс у будь-якій позиції – це глибинна альтернатива світові, в якому сенс замінено контролем.

УКРОБУДДИЗМ

Світ стоїть на зламі, що відбувається одразу у багатьох вимірах. Homo Deus уже стукає у двері до Homo Sapiens – з біотехнологіями, штучним інтелектом і гонитвою за безсмертям. Шлях до Homo Deus (постлюдської істоти з технократичною всемогутністю за Харарі), не можливий без проміжного стану Homo Ludens.

Бо Deus без Ludens – це тиранія алгоритму і наближення до “deus ex machina”. А Deus, що пройшов гру, – це співтворець. Саме Україна, що балансує на межі катастрофи й гри, без надії, але з гідністю, може стати парадигмою Homo Ludens, пропонуючи не тільки національний архетип, але й загальну онтологічну парадигму для світу, як шлях від Homo Sapiens до Homo Deus через Homo Ludens. З Ludens – Deus стане садівником “садка вишневого коло хати”, творцем, гравцем у симфонії світів.

Україна, пройшовши трагедію, обравши не помсту, а усвідомлену гру, може стати архетипом цього переходу. Це радикально змінює її місце у світовій структурі. В онтології гри вона стає «анти» до трьох імперій – не у ворожому сенсі, а як носій альтернативного підходу. Проти Росії вона відкидає долю, імперську місію та історичну неминучість. Проти США – продуктивність, KPI та фетиш контролю. Проти Китаю – порядок, стабільність і роль особистості як гвинтика. Всі ці великі цивілізації живуть у логіці структур і стратегії. Україна ж грає – не стратегує. Вона відмовляється від страху та вигоди – і діє.

Звідси ідея “укробуддизму” (на противагу російському наративу “укронацизму”) – моделі іронічної, але точної характеристики цього нового способу бути. Укробуддист – це той, хто в окопі п’є каву, жартує в TikTok, тримає пухнастих тваринок у бліндажі, переймається красою білизни, у якій тебе знайдуть рятувальники під завалами будинку після ракетної атаки, допомагає іншим і не чекає спасіння. Це не цинізм і не байдужість, а форма глибокої онтологічної ясності. Життя як воно є – без гарантій. Але гідність і смисл – завжди в межах дії.

ПЕРЕПОНИ НА ШЛЯХУ

Попередні переходи від Homo Sapiens до Homo Ludens і Deus – Афіни, Ренесанс, Французька революція, Радянський модерн – зламалися на етапі гри: або захопилися контролем, або злякалися свободи. Україна, можливо вперше, не вимагає ані перемоги, ані визнання. Вона просто продовжує грати. У цьому її сила і ще один шанс для світу. Але у цьому і велика небезпека, оскільки така альтернатива генерує потужний неусвідомлений страх трьох імперій одночасно. Їм вигідніше об’єднатися, щоб зняти Україну як фігуру зі світової шахової дошки, аніж дивитися на те, як Україна відвойовує собі простір для існування.

Утім, перебуваючи в стані екзистенціальної загрози та боротьби за виживання, Україна не може повною мірою увійти в онтологію гри, оскільки вона потребує свободи вибору, бодай мінімальної дистанції від катастрофи, де переважає онтологія жертви, болю і місії “вистояти”. Трагедія мобілізує, але позбавляє простору для вільного ходу.

Українська ідентичність значною мірою формується через пережиті страждання (Голодомор, репресії, війни, революції) та має пройти через осмислення болю. Тоді як гра потребує легкості, здатності до дистанції, до зміни ролей. Травма і страх повторення катастрофи закріплює ідентичність, робить її важкою і непластичною. Онтологія гри вимагає впевненості у фундаменті – щоб дозволити собі грати зі смислами, а не лише виживати.

Українська політична і культурна традиція (особливо після “Революції гідності”) схиляється до відкритості і прямолінійності гравця, відмови від складних комбінацій. Однозначне, чорно-біле ставлення до проблем превалює. Водночас онтологія гри передбачає багаторівневість, іронію, непряме мислення, які можуть сприйматись як нещирість або навіть аморальність у культурі героїзму й жертовності.

На цьому шляху Україну чекає багато небезпек і зовсім не факт, що на нас не очікує провал. Однак саме онтологія гри, що будується поза хронологічним підходом минулого-майбутнього та поза стратегуванням, орієнтованим на досягнення певного бажаного результату, є однією з найбільш ефективних моделей забезпечення стійкості (resilience) людини, держави і суспільства.

Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства