Україна, Збройні сили України увійшли в четвертий рік Великої війни. Здається, ще вчора ми говорили про сподівання і плани, оцінювали шанси на припинення війни та умови мирних переговорів, а вже тепер, на початку березня, ситуація динамічно змінюється і кожного дня стає іншою. Тому варто почати розмову зі слів Президента України Володимира Зеленського, які він сказав у Давосі на Всесвітньому економічному форумі: ми хочемо закінчити війну у 2025 році. Які перспективи, чого нам чекати у 2025 році, до чого готуватися і які мати стратегії, плани. Отже, про ситуацію, що є сьогодні в Україні, у Збройних силах України поговоримо з Олександром Мусієнком, відомим в Україні експертом, керівником Центру військово-правових досліджень, військовослужбовцем Сил ТРО ЗСУ.

Почнемо з того, що сьогодні на шпальтах усіх газет в усьому світі – звернення Дональда Трампа до конгресу, фактично до народу Сполучених Штатів Америки, а ще ширше – до усього світу. Для нас це звернення теж було важливим. Наші очікування певною мірою справдилися, певною мірою ні. Головне, що ми переконалися: президент Трамп почув і зрозумів сигнал від Президента України, і він про це прямо сказав у своєму виступі. Це добре. Але водночас ми нічого не почули про те, що таке мир у розумінні Трампа, чого чекає Америка, чого чекає Дональд Трамп від Президента Зеленського і від України. Як розуміти призупинення військової допомоги для України, як нам діяти в цих умовах, на що розраховувати.

- Отже, перше питання – про ситуацію у Вашингтоні, про сприйняття війни очима Дональда Трампа. Як ви собі це уявляєте після виступу президента США у конгресі?

- На мою думку, важливо, що президент США сказав про те, що готується підписання угоди, Україна виявила бажання підписати угоду про корисні копалини, і там була фраза про безпеку. Фактично процитовано, чого прагне Україна, про що говорив Президент України.

Друге: загалом, якщо послухати тональність президента Сполучених Штатів на тлі заяв, які лунали раніше, вона була дещо м’якшою. Не було якихось негативних відгуків чи чогось подібного до цього на адресу України. Це теж позитив. Наступний момент: прозвучала теза про те, що Україна не бажає нескінченої війни, хоча, ми пам’ятаємо, напередодні були заяви, що Україна не прагне миру. Тобто можна говорити про певну зміну позицій, і це так само важливо. Але є умови, як завершити війну, вони можуть бути абсолютно різні.

Далі пролунав дуже важливий меседж, Україна вийшла з конкретними ініціативами. Президент зазначив, що ми готові запропонувати ініціативу перемир’я в повітрі й на морі та обміну полоненими. Це має стати стартом процесу і показати: Росія готова до руху чи ні. Я так розумію, що це погоджено з Великою Британією і Францією, адже ця ініціатива лунала і в Лондоні під час візиту Президента України туди, тобто це те, що тепер підтримують і країни Європи.

Отже, що ми маємо в сухому залишку після виступу американського президента в конгресі? Перше: Україна дійсно налаштована досягти миру. Друге: Україна вийшла з конкретними пропозиціями, як почати цей процес. І третє: очевидно, що Україна прагне збереження стратегічного партнерства і рівня відносин зі Сполученими Штатами, ніхто не налаштований на конфронтацію. Тепер є речі, які не залежать від нас, тому що має бути позиція Сполучених Штатів і Росії, нашого ворога. Після оприлюднення заяви Зеленського понад 150 «шахедів» прилетіли на територію України, у Кремлі ніхто не сприйняв і не почув, не схотів почути сигнал з України.

Стосовно допомоги, і це дуже важливий момент: не можуть сподобатися формулювання, які лунають в американських медіа з посиланням на джерела у Вашингтоні, про те, що, мовляв, якщо Україна продемонструє готовність до миру, тоді будемо говорити про відновлення допомоги. І тут є певна проблема, оскільки нема ясності, скільки триватиме це призупинення і що може змінити ситуацію. Адже ми добре розуміємо, що певні потреби, зокрема щодо ППО, Європа закрити не в змозі в тих обсягах, які необхідні для відбиття ударів, які далі завдає Росія.

- До питання ініціатив України і майбутніх кроків ще повернемося. Зараз хотів би сказати, що, навіть враховуючи, що звернення Трампа передовсім стосується внутрішньої політики і спрямоване на американську аудиторію, привертає увагу, що питання війни в Україні в його виступі зайняло менш ніж хвилину. Також тут президент США знову повертається до того, що Росія, як він вважає, хоче миру, а Україна має доводити, що хоче миру. Тобто з Путіним у розумінні Трампа все ясно, він миролюбний, голуб миру. Сам Дональд Трамп – це взагалі президент миру, залишається Президент Зеленський, якого нібито треба змусити, щоб він переконав усіх, що він теж миролюбний. Отже, наступне, що привертає в цьому контексті увагу, – це теза, яку широко використовував і Трамп: про мир через силу. Коли ми дивимося на цю ситуацію, на те, що відбувалося у Вашингтоні, потім у Лондоні, потім знову у Вашингтоні, складається враження, що бачення цієї формули «мир через силу» є різним у Вашингтоні та Києві, є іншим у Європи, яке бачення в Москві – можна здогадуватися. Але висновок простий: мир через силу розуміють у Вашингтоні як спонукання, застосування сили до України, щоб Україна закінчила війну. Отже, ми входимо в зону абсурду, де агресор – хороший і пухнастий, і де є Україна, яка нібито хоче воювати. Що з цим робити?

- Попри тиск, який є на Україну, зокрема щодо територіальних поступок, на які Україна має піти, а також заяви Лаврова, що жодних європейських військ на території України не може бути, можна констатувати, що позиції США та Росії не в усьому сходяться. Це для нас зрештою більш позитивний сигнал, ніж негативний. По-друге, важливим був візит Зеленського до Лондона, зустріч з лідерами європейських держав. І ось ця ініціатива, про яку писали британські медіа, щодо нібито візиту Президента України, президента Франції і прем’єр-міністра Великої Британії до Сполучених Штатів, це був би дуже хороший хід. Для нас важливо показати у Вашингтоні, що ми залишаємося не одні, а наша позиція з Європою все ж таки погоджується. Це вже краще, ніж коли це був би тільки український план.

- Я би навіть більше сказав: якщо відбудеться візит трьох лідерів європейських країн до Вашингтона, це буде крок на випередження. Спільні пропозиції – наша спільна перевага, тому що, крім слів про мир з Вашингтона і нібито готовність до миру у Москві, ми нічого не чули, жодної конкретики. Тепер з’являється конкретика, ми готові покласти на стіл початкові елементи того, що у майбутньому може стати миром, тривалим і з гарантіями. Друге, що теж важливо, – такою спільною пропозицією Європа демонструє не тільки солідарність з Україною, але і готовність узяти на себе зобов’язання, бути гарантами у тому чи іншому варіанті. Тобто, якщо Сполучені Штати, Вашингтон заявляють, що Європа повинна брати на себе більше, – ось пропозиції, які підтверджують, що Європа готова взяти на себе більше. І ми розуміємо, чому це важливо для Європи, – тому що на сьогодні Збройні сили України є реальною силою, яка може забезпечити безпеку і стабільність не лише в Україні, але й у всій Європі. Європейці це розуміють, і вони це бачать, особливо коли є реальна небезпека зменшення інтересу США до Європи і до НАТО. Який розвиток може бути далі?

- Я думаю, що принципово важливо тепер згуртуватися, залучити ще більше європейських країн, щоб позиція була максимально консолідована. Друге, – те, що, як мені здається, ми все ближче підходимо до питання гарантій безпеки. І добре розуміємо, що це наш внутрішній ресурс і українська армія. Президент України у своєму зверненні 4 березня сказав, що Росія буде наполягати на демілітаризації, скороченні збройних сил, що є неприйнятним для нас. Важливе збереження армії, розвиток її навіть у поствоєнний час. Другий момент, про який ми говоримо, – це виробництво зброї, зокрема спільне виробництво з європейськими країнами, у нас є позитивні приклади Данії, Швеції, інших держав, які інвестують. І третє, – зовнішній блок, це гарантії безпеки, що мають бути надані Україні. З одного боку, американські політики радять концентруватися не на гарантіях у документі, а на тому, щоб сюди зайшов американський капітал, гроші, інвестиції, і за ними зайдуть гарантії безпеки. Частково така думка має право на життя, але закріплені гарантії найкраще навіть не в угодах, це все очевидно, а у фізичній присутності. Тому для нас дуже важливою є тема розміщення військ країн-партнерів на території України. Москва недаремно виступає проти, адже вони добре розуміють, що це зовсім інше, ніж словесна бравада про готовність атакувати НАТО.

- Це складний шлях, і можливе розміщення підрозділів збройних сил інших країн на території України – справа майбутнього, нехай, може, і не віддаленого. Так само, до речі, як і американські інвестори з великими проєктами розроблення рідкісноземельних чи інших матеріалів можливі тільки коли інтенсивна фаза бойових дій припиниться. І тому, якщо повертатися до гарантій безпеки, іншої гарантії, ніж Збройні сили України, я поки що не бачу. Це гарантія, яка вже є, озброєна, навчена, має безпрецедентний бойовий досвід. Навіть більше, якщо ми подивимося на двосторонні угоди про співробітництво у сфері безпеки, які Україна уклала з іншими державами, зокрема і Сполученими Штатами Америки, то всі ці угоди передбачають нарощування спроможностей України дати відсіч у разі можливої нової агресії. Це зобов’язання, хоч їх і не ратифікували парламенти, але вони є і зафіксовані. Отже, важливим залишається питання продовження співробітництва і надходжень військової допомоги. До того ж тепер, коли нема впевненості щодо відновлення американської допомоги. Нам потрібне гарантоване постачання боєприпасів і озброєнь з тих країн, які довели, що вони є надійними партнерами України. Сподіваємося також на амбітний план Європейського Союзу розбудовувати власну оборонну промисловість, адже Урсула фон дер Ляйєн говорить про необхідність вмонтувати ВПК України в цю структуру вже тепер. І це вже робиться, виробництво, зокрема, спільне, опора на власні сили, – це теж дуже важливий крок з боку Європейського Союзу. Але наростити власні спроможності ВПК в Європі і в Україні протягом обмеженого часу настільки, щоби повністю компенсувати американські поставки, буде вкрай важко. Що робити, якщо не вдасться почати переговори і далі триватимуть бойові дії, і немає визначеності з американською допомогою? Які перспективи?

- А це, до речі, теж питання, європейська допомога – це добре, але виникають питання як короткострокової, так і довгострокової підтримки. Перевага американської допомоги – в номенклатурі. Якщо ми подивимося на номенклатуру того, що і скільки може виробляти Європа, то перевага Сполучених Штатів якраз у тому, що вони можуть зробити більше тут і зараз, тобто протягом тижнів і місяців, але не років. Тому що американські бронемашини вже є на складах, вони вже вироблені, їх потрібно відремонтувати, модернізувати і можна постачати. В європейських країн немає вже таких складів, їм треба виробляти, а виробництво потребує тривалого часу. Дійсно, план, який представила голова Єврокомісії, амбітний, і дай Боже, щоб він був утілений у життя. Вони планують нарощувати показники на 2027–2028 роки, а це – час. У довгостроковій перспективі це дуже добре, але що робити тут і зараз? У нас уже є певний досвід, як ми діяли у 2024 році, коли конгрес не голосував за допомогу. Наші війська відійшли, ворог зазнав значних втрат, але все одно просунувся. Але фронт не посипався, не обвалився, і Україні вдалося протриматися майже пів року без постачання, але були запаси. І, в принципі, виявилося, що цього було достатньо, щоб не дати прорватися російським військам, зайти на оперативну глибину і просунутися дуже далеко.

Є вже відповідний досвід, коригування, особливо тепер, з розумінням того, яку роль відіграють дрони. Україна фактично вийшла в європейські лідери з виробництва дронів різних типів, і це виробництво нарощується. До речі, і щодо «Старлінка», коли говорять про певні виклики, уже теж є технологічні рішення, спільні з європейськими партнерами. Ще нема достатньої кількості супутників, але наявні деякі інші рішення, що супутників не потребують.

Отже, план у тому й полягає, щоб наростити українське виробництво. Прем’єр-міністр України казав, що на сьогодні ми на третину забезпечуємо власні потреби, у планах – вийти на 50 відсотків. Але навіть 50 відсотків не достатньо, потрібна зовнішня допомога. На 100 відсотків забезпечити себе – це ідеальний сценарій. Але будьмо відвертими, агресор, Росія, не може себе на 100 відсотків забезпечити себе у цій війні. І ми теж, маючи потужний оборонно-промисловий комплекс, але все-таки менший, ніж російський, не можемо самостійно вести війну проти такого ворога, тому нам потрібна підтримка з Європи. Тепер часто можна там почути, що вони не були готові, не чекали, тому потрібен час, і тому питання, скільки часу потрібно і чи він є.

- Головне, що тепер можна нарешті спостерігати, що від слів Європа переходить до справи. І ці справи, можливо, будуть рухатися не так швидко, як ми хотіли б, але вже рухаються. Паралельно, мені здається, ми також за допомогою наших партнерів вже знайшли виходи за межі і Європейського Союзу, і НАТО. Саміт у Лондоні, а перед тим – нарада, яку скликав Макрон, а ще перед тим – «Веймар-плюс», – це вже кістяк, як на мене, ядро, прообраз системи європейської безпеки поза межами НАТО і незалежної, як тепер, від консенсусу в Європейському Союзі. Тому можна очікувати, що цей трек буде більш швидким. Отже, є паростки майбутнього, і це стосується не тільки забезпечення чи постачань на фронт того, що необхідно, але й з точки зору майбутньої архітектури безпеки в Європі – з Україною, спираючись на Україну, спираючись на наш досвід.

Ми підійшли до того моменту, коли є можливість перевірити: а хто ж за мир? Україна спільно з Європою, що підготувала свої пропозиції, нехай початкові, чи інші, які говорять про мир і поки що нічого не зробили і не запропонували. Які очікування?

- Так, Україна продемонструє кроки, але завжди є ризики. Ми говоримо, що готові почати з чогось, дійти до якогось режиму припинення вогню поступово, бо навряд чи це можливо швидко. Але як це верифікувати, щоб ми не отримали стан, який був з часів Антитерористичної операції? Ми продемонстрували кроки, ми так зуміємо переконати президента США, що більше хочемо миру, ніж його хоче Росія. Важливо донести меседжі, що мир може бути не тільки в російській редакції, так мені здається. І це завдання не тільки для України. Я майже впевнений, що Путін, якби відбулася у нього зустріч із Трампом, а може, й у телефонній розмові вже сказав: віддай нам Європу, – і це уже питання більше, ніж Україна. І тут ми підходимо до того, що багато в чому залежимо від сприйняття і бачення взагалі ролі Європи і ролі Сполучених Штатів у Європі. Чи вони готові гарантувати у подальшому безпеку і європейським країнам, і Україні? Або ж вони готові, скажімо так, говорити про відновлення якихось сфер впливу, чого би зовсім не хотілося.

- Власне, це ми побачимо. І наша сила тепер не лише в тому, що це конкретні пропозиції, а саме у тому, що вони спільні, Європа стоїть з нами. І це вже не те, що можна просто відкласти вбік і сказати, що це ви просто на папері принесли. Це спільна позиція. Це власне те, чого не вистачало до цього моменту в наших підходах до закінчення війни. Із чого починати? Як поставляться до цього у Вашингтоні? Оце якраз тестовий випадок, коли ми і побачимо, як поставляться. А про те, щоби зробити Тегеран-2, Путін мріє вже давно. І якщо буде інакше, ніж тепер пропонує Україна разом з Європою, це означає, що Путін досягне всіх своїх цілей. І це означає, що світ буде поділений. Але важливість і цінність моменту в тому, що Європа цього не сприйме, Європі не потрібний такий поділ, де над усім буде царювати Кремль з Путіним на чолі. І тому, я думаю, ми бачимо вже дуже чіткі ознаки цієї нової конфігурації. Коли Макрон починає говорити про європейську ядерну безпеку і свою європейську систему, це сигнал: про глобальний ядерний баланс нехай говорять Вашингтон із Москвою, якщо американцям подобається як партнер Путін. А тут, в Європі, можна розвивати власні ядерні сили стримування, до речі, з вагомим потенційним внеском України. І схоже, що до того все йде.

- Я сподіваюся, що саме так. Є ще один глобальний виклик і фактор. Це все ж таки Китай, який реагує поки що стримано, хоча є заява посольства Китаю у Сполучених Штатах про готовність до війни і торговельної, й економічної. І тут, до речі, теж цікаво, як вони бачать майбутнє російсько-американських відносин. А що стосується Європи, я в усьому погоджуюся, тільки думаю, що бракує швидкості. Тобто швидкість потрібна, та ще й коли мова про війну. Ми, звичайно, можемо обговорювати майбутню архітектуру безпеки, але, коли війна триває в Європі тут і зараз, деякі рішення потрібно ухвалювати негайно. Я розумію, що є інституції, певні механізми, але, можливо, прийшов час їх теж змінювати. Тому що в умовах війни це працює інакше, не так, як у мирний час. Швидкість потрібна, бо, погодьтеся, коли, наприклад, від урядовців Польщі чуєш про те, що вони шоковані тим, що Сполучені Штати призупиняють Україні допомогу і взагалі не попередили ні НАТО, ні ЄС, ні Рамштайн. Я думаю, що там є багато аналітиків, експертів, які добре розуміли і мали б готуватися до того, що це може статися. Це ж те, про що постійно говорить Дональд Трамп, його команда: США будуть зменшувати свою роль в Європі. Тому цей шок і означає брак швидкості ухвалення рішень.

- Генштаб кожної армії має планувати будь-які розвитки подій, зокрема найнеймовірніші. Тому навряд чи хтось був заскочений зненацька. В усякому разі, плани, як діяти за таких умов, мають бути. Щодо швидкості, то маємо приклади, може, їх не так багато, але вони відомі: Baykar, Rheinmetall, фіни, – вони демонструють здатність не тільки рішення ухвалювати швидко, але й діяти швидко. Сподіваюся, що коли наступного разу ми зустрінемось, буде більше хороших новин і більше оптимізму, зокрема й щодо перспективи розвитку Збройних сил України.

- Так, події прискорюються. Будемо сподіватися, що Україна й надалі матиме потужну міжнародну підтримку, а Збройні сили отримуватимуть усе необхідне.

Ігор Долгов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform